Навіки 16-літня: Діва-легенда Саша Соколовська — отаман Маруся (Історично-бібліографічна довідка до 135-річчя від дня народження письменника Клима Поліщука)

«Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова... Вона була у чоботях з острогами і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: «Смерть ворогам України!»

Цього місяця ми відзначаємо 135-у річницю від дня народження Клима Поліщука. Саме місяць листопад дійсно став фатальним і глибоко символічним місяцем у житті цього українського письменника доби Розстріляного Відродження, оскільки на цей місяць припали дві найголовніші та протилежні віхи його земного шляху — народження та жорстока смерть. І саме на 6 листопада 1919 року припадає трагічна загибель української Жанни д'Арк, шістнадцятирічної юнки-гімназистки і, водночас, грізної козачки-месниці-воїна, отаманши Олександри Соколовської, чию ймовірну трагічну загибель описав Клим Поліщук.  

Клим Поліщук дійсно був одним із перших і найважливіших українських письменників, які зафіксували образи ватажків повстанського руху 1917–1921 років у художній літературі, рятуючи їхні імена від радянського забуття та пропаганди.
У той час, коли більшовицька влада таврувала українських отаманів як «бандитів» та «погромників», Клим Поліщук показав їх трагічними героями, борцями за незалежність та волю свого народу.
Клим Поліщук особисто знав багатьох учасників визвольних змагань, тому його твори базувалися на живих свідченнях, гарячих слідах подій та глибокому розумінні психології повстанців. Письменник розумів, що радянська влада фізично знищує не лише самих отаманів, а й будь-яку згадку про них. Його книжки стали першим літературним пам'ятником повстанському руху.

За свою відверту антибільшовицьку позицію та патріотичну творчість Клим Поліщук заплатив життям. У 1929 році він був заарештований радянськими спецслужбами,  розстріляний у Сандармоху в 1937 році. Його твори заклали фундамент для подальшого осмислення повстанського руху в українській культурі — від мемуарів Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» до сучасних романів Василя Шкляра.

Подаровані книжки

Щиро вдячні нашій читачці Галині Дербуговій за подаровані дитячі книжечки!

«Олесь Досвітній: Він не жив, він горів» (До 135-річчя від дня народження)

«Згадати Олеся Досвітнього – це згадати молодість. Таким я його знала, таким він залишився в моїй пам’яті. Здається, не було очей голубіших над його, вдачі – бурхливішої, жвавішої. Він не жив, він горів».

Надія Суровцова

Сучасники називали його неординарним письменником доби Розстріляного відродження та палким агітатором, який, зрештою, став другою жертвою сталінського терору серед мешканців будинку «Слово» у Харкові. А ще Олесь Досвітній був пристрасним мисливцем, мав величезну колекцію рушниць. Саме цей факт зіграв проти нього — під час обшуків, у його квартирі знайшли зброю і це стало формальним приводом для арешту.
Олександр Федорович Скрипаль-Міщенко, більш відомий як Олесь Досвітній, родом з Харківщини – народився у містечку Вовча (нині Вовчанськ) 8 листопада (27 жовтня за старим стилем) 1891 року в сім’ї дрібного крамаря. Сім’я була бідною, семеро дітей, тож батьки змалку привчали Олеся до самостійності та працьовитості. Ці якості допомогли хлопчині у навчанні — земську чотирирічну школу він закінчив екстерном, за два роки. Потім пішов працювати писарем у земську управу.
Захоплений революційним піднесенням 1905 року, Олесь особисто брав участь у суспільних подіях — працював кореспондентом, зокрема, публікувався у київській газеті «Рада» Євгена Чикаленка.
А у 1912 році, склавши іспити екстерном, вступив на фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Щоправда, провчився там лише два роки — відрахували за поширення нелегальної літератури і участь у революційних гуртках.
Олесь повернувся додому і влаштувався працювати на цукроварню. Водночас ні на мить не полишав самоосвіти й вдосконалював свої літературні здібності. Але у той час його твори не друкувалися, бо дух боротьби за справедливість та підбурення до протестів фігурували практично в кожному тексті Досвітнього.

Книжкова виставка «Грані слова: історія та майбутнє української мови» (До Дня української писемності та мови)

Українська мова — це скарб, у якому зберігаються пам’ять поколінь, мудрість народу, його культура й душа. Крізь століття вона пронесла красу рідного слова, пережила непрості випробування та продовжує розвиватися, збагачуючи сучасний світ своїм неповторним звучанням.
Адже мова живе доти, доки нею говорять, читають, пишуть і передають її наступним поколінням. Любити українську — означає знати її, плекати й берегти.
До Дня української писемності та мови в бібліотеці. П. Й. Панча представлена книжкова виставка «Грані слова: історія та майбутнє української мови».
Запрошуємо відвідати виставку та долучитися до пізнання безмежного світу української мови.💙💛

Богдан Гаврилишин — українець, який змінив світ (До 100-річчя від дня народження)

19 жовтня в Україні відзначають Всеукраїнський день відповідальності людини. Вибір саме цієї дати пов’язаний з українським громадським діячем і економістом Богданом Гаврилишиним, автором «Декларації відповідальності людини». 

Богдан Гаврилишин — видатний українець, науковець, економіст, громадський діяч, меценат і один із тих людей, чиє життя є прикладом неймовірної сили духу, працьовитості та відданості своїй країні.
Він народився 19 жовтня 1926 року в селі Коропець на Тернопільщині. Його юність припала на надзвичайно складні роки української історії — Другу світову війну та повоєнний час. У 1949 році Богдан Гаврилишин опинився в Канаді, де почав новий етап свого життя. Працюючи лісорубом, він водночас здобував освіту, а згодом став доктором економіки та розпочав успішну міжнародну кар’єру.
Багато років Богдан Гаврилишин працював у Женеві в Міжнародному інституті менеджменту, консультував уряди різних країн, міжнародні організації та представників великого бізнесу. Він був радником президентів і прем’єр-міністрів, брав участь у роботі Всесвітнього економічного форуму в Давосі, а його думка була важливою для людей, які приймали рішення на найвищому рівні.
Проте, попри міжнародне визнання, Україна завжди залишалася для нього особливою. Після проголошення Незалежності Богдан Гаврилишин активно долучився до процесів державотворення, допомагав українським політикам та управлінцям, виступав за розвиток демократичних інституцій, відповідального лідерства та громадянського суспільства.
Однією з найвідоміших його праць стала книга «Дороговкази в майбутнє: До ефективніших суспільств», у якій він аналізував різні моделі розвитку держав і намагався відповісти на важливе питання: якою має бути країна, щоб її громадяни могли жити гідно, вільно та відповідально.
Особливу увагу Гаврилишин приділяв молоді. Він вірив, що саме нове покоління здатне змінити Україну. Тому створив молодіжні програми та Благодійний фонд Богдана Гаврилишина, підтримуючи українців, які прагнули здобувати міжнародний досвід, розвивати лідерські якості та повертатися в Україну, щоб працювати заради її майбутнього.
Його життєва філософія була дуже простою і водночас глибокою: «Прагни не до успіху, а до цінностей, які він дає». Для Гаврилишина успіх ніколи не був самоціллю. Він вважав, що справжня цінність людини — у тому, що вона може зробити для інших, для суспільства та своєї країни.
Богдан Гаврилишин пішов із життя 24 жовтня 2016 року, але його ідеї продовжують жити. Його спадщина — це не лише книги, наукові праці чи професійні досягнення. Це передусім віра в Україну, відповідальність за її майбутнє та переконання, що зміни починаються з кожної окремої людини.
Сьогодні, згадуючи Богдана Гаврилишина, ми говоримо про людину, яка могла стати громадянином світу, але завжди залишалася великим українцем. Його життя переконливо доводить: незалежність держави — це не лише політичний статус, а щоденна праця людей, які розвивають її, захищають, навчаються, створюють і вірять у її майбутнє.

«Щоденники» Сергія Єфремова: особистісний вибір у тоталітарну добу» (До 150-річчя від дня народження Сергія Олександровича Єфремова)

«Все, що я думаю, при тій поганій старій владі я б міг цензурно писати. Тепер я не маю такої можливості, і я спеціально заводжу щоденник, щоб всі свої думки і рефлексії з приводу нової влади там записувати».

Сергій Єфремов

Сергіій Олексаандрович Єфремов  — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Репресований 1930 року у результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Посмертно реабілітований 1989 року.

«Щоденники» Сергія Єфремова — унікальне відтворення історичних подій, що призвели до втрати нашої незалежності та спотворення духовності нації. Це неоціненна хроніка українського життя 20-х років — часу, про який збереглося так мало правдивих свідчень. «Щоденники», які майже 70 років знаходились в архівах КДБ України, у 1990 р. було передано в Інститут архівознавства Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського разом з іншими особовими документами С.О.Єфремова. Нині вони увійшли до колекції документів репресованих вчених України.
Історично «Щоденники» охоплюють 1923–1929 роки, і наразі вони визнані одним із найгостріших, безкомпромісних та детальних антирадянських документів своєї епохи. Вираз «антирадянські на 200 відсотків» абсолютно точно описує їхній зміст, оскільки Єфремов не просто критикував окремі недоліки системи, а глибоко ненавидів і заперечував саму суть більшовицького режиму.

Сергій Єфремов: «хрещений батько» Української Народної Республіки, «совість української нації»

«Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне».

Сергій Єфремов — перший український професійний публіцист, блискучий літературознавець, який відкрив літературні таланти Володимира Винниченка та Спиридона Черкасенка, один з лідерів провідних політичних українських партій початку XX ст. (Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська демократично-радикальна партія, Товариство українських поступовців, Українська партія соціалістів-федералістів), врешті — Центральної ради, у котрій як спеціаліст з національного питання він став керівником (міністром) Секретаріату з національних справ України. Сергій Єфремов уперше вжив назву Українська Народна Республіка, тобто став «хрещеним батьком» УНР. 

Народився 1876 р. у с. Пальчик (тепер Черкаська область) в родині священика. Справжнє прізвище Сергія Єфремова — Охріменко. Батьки Сергія Єфремова хотіли дати йому духовну освіту, але він вступив на юридичний факультет Київського університету, а потім вже змінив профіль навчання. Коли Сергій ще тільки закінчував навчання в університеті (1901), його ім'я вже ставало добре відомим у літературних колах України як упорядника літературної антології «Вік», що містила в трьох томах кращі зразки нової української літератури. Ця тритомна антологія була своєрідною підготовчою роботою Сергія Єфремова до його головної наукової праці «Історія українського письменства». Опублікована вперше в 1911 р., вона потім лише за життя автора перевидавалася чотири рази — унікальний і єдиний випадок в історії українського літературознавства як давнішого, так і нового часу.
Ідеологічний метод дав змогу Сергію Єфремову визначити канон українського письменства («Слово о полку Ігоревім», І. Вишенський, Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін). Цим каноном користувалося навіть радянське літературознавство, котре відхрещувалося від Сергія Єфремова як від націоналіста і вбачало в ньому найбільшого ревізіоніста марксизму. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інших.