Дякуємо всім, хто долучився до гри!
Українське кіно: понад століття історій
Коли ми говоримо «українське кіно», то згадуємо не лише улюблені фільми. За кожним кадром — люди, епохи, заборони, творчі пошуки, боротьба за право говорити власним голосом.
Історія українського кіно почалася практично одночасно зі світовим кінематографом: у 1893 році одеський механік Йосип Тимченко (за два роки до братів Люм'єр) розробив апарат «кінескоп», придатний для кінознімання та кінопроєкції.
У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 року розпочались перші регулярні кіносеанси, кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана, що тривали кілька днів. Кінематограф тільки народжувався — а Україна вже була в ньому.
1920-ті — час надзвичайного творчого піднесення. В Україні працює Всеукраїнське фотокіноуправління — ВУФКУ. Київ, Одеса, Ялта стають потужними осередками кіновиробництва. Українське кіно експериментує, шукає власну мову й дивує світ.
До початку ери звукових фільмів, у 1920-30-х в період ВУФКУ в Українській РСР було створено низку німих стрічок, найвідоміша з яких — «Земля» Олександра Довженка, яку кінокритики вважають культовою для свого часу. Довженко створює кіно, у якому земля, людина, праця, життя і смерть набувають майже символічного значення. «Земля» згодом стане одним із найвідоміших українських фільмів у світовій історії кіно.
Але вільний розвиток українського кінематографа був перерваний радянською централізацією та цензурою. Багато творчих задумів знищувалися або заборонялися, а митці змушені були працювати в умовах жорсткого ідеологічного контролю.
1960-ті ознаменувалися новим українським відродженням. На екрані знову з’являється Україна — її природа, культура, музика, звичаї, характер її людей. 1964 року Сергій Параджанов створює «Тіні забутих предків» за твором Михайла Коцюбинського. Фільм стає світовою кінематографічною подією, а Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Юрій Іллєнко та інші митці назавжди входять в історію українського кіно.
І тут є дата, яку особливо варто пам’ятати. 4 вересня 1965 року, під час прем’єри «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна», прозвучав публічний протест проти арештів української інтелігенції. У залі виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Так кіно стало не лише мистецтвом, а й простором громадянської мужності.
У ті роки творили Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Іван Миколайчук, Кіра Муратова. Їх називають представниками українського поетичного кіно — кінематографа, в якому образ, музика, колір і символ могли сказати більше, ніж прямі слова.
1991 рік. Незалежна Україна. Українське кіно отримує можливість шукати себе вже без радянської цензури. Шлях виявляється непростим, але поступово з’являється нове покоління режисерів і нові історії.
У ХХІ столітті українське кіно дедалі впевненіше виходить на міжнародну сцену. «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, «Додому» Нарімана Алієва — різні фільми, різні автори, різні погляди на Україну.
А після 2014 року, і особливо після початку повномасштабної війни, українське кіно дедалі частіше стає свідком епохи, якого чує і бачить весь цивілізований світ. Документальні стрічки фіксують те, що не можна дозволити світу забути. Художнє кіно говорить про втрату, любов, окупацію, спротив, повернення додому. Українські режисери й кінематографісти працюють не лише для сьогоднішнього глядача — вони залишають кінодокумент для майбутніх поколінь. І отриманий Мстиславом Черновим "Оскар-2024" за стрічку "20 днів у Маріуполі" в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», що став першим фільмом-переможцем від України, тому вагоме підтвердження.
Історія українського кіно почалася практично одночасно зі світовим кінематографом: у 1893 році одеський механік Йосип Тимченко (за два роки до братів Люм'єр) розробив апарат «кінескоп», придатний для кінознімання та кінопроєкції.
У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 року розпочались перші регулярні кіносеанси, кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана, що тривали кілька днів. Кінематограф тільки народжувався — а Україна вже була в ньому.
1920-ті — час надзвичайного творчого піднесення. В Україні працює Всеукраїнське фотокіноуправління — ВУФКУ. Київ, Одеса, Ялта стають потужними осередками кіновиробництва. Українське кіно експериментує, шукає власну мову й дивує світ.
До початку ери звукових фільмів, у 1920-30-х в період ВУФКУ в Українській РСР було створено низку німих стрічок, найвідоміша з яких — «Земля» Олександра Довженка, яку кінокритики вважають культовою для свого часу. Довженко створює кіно, у якому земля, людина, праця, життя і смерть набувають майже символічного значення. «Земля» згодом стане одним із найвідоміших українських фільмів у світовій історії кіно.
Але вільний розвиток українського кінематографа був перерваний радянською централізацією та цензурою. Багато творчих задумів знищувалися або заборонялися, а митці змушені були працювати в умовах жорсткого ідеологічного контролю.
1960-ті ознаменувалися новим українським відродженням. На екрані знову з’являється Україна — її природа, культура, музика, звичаї, характер її людей. 1964 року Сергій Параджанов створює «Тіні забутих предків» за твором Михайла Коцюбинського. Фільм стає світовою кінематографічною подією, а Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Юрій Іллєнко та інші митці назавжди входять в історію українського кіно.
І тут є дата, яку особливо варто пам’ятати. 4 вересня 1965 року, під час прем’єри «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна», прозвучав публічний протест проти арештів української інтелігенції. У залі виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Так кіно стало не лише мистецтвом, а й простором громадянської мужності.
У ті роки творили Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Іван Миколайчук, Кіра Муратова. Їх називають представниками українського поетичного кіно — кінематографа, в якому образ, музика, колір і символ могли сказати більше, ніж прямі слова.
1991 рік. Незалежна Україна. Українське кіно отримує можливість шукати себе вже без радянської цензури. Шлях виявляється непростим, але поступово з’являється нове покоління режисерів і нові історії.
У ХХІ столітті українське кіно дедалі впевненіше виходить на міжнародну сцену. «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, «Додому» Нарімана Алієва — різні фільми, різні автори, різні погляди на Україну.
А після 2014 року, і особливо після початку повномасштабної війни, українське кіно дедалі частіше стає свідком епохи, якого чує і бачить весь цивілізований світ. Документальні стрічки фіксують те, що не можна дозволити світу забути. Художнє кіно говорить про втрату, любов, окупацію, спротив, повернення додому. Українські режисери й кінематографісти працюють не лише для сьогоднішнього глядача — вони залишають кінодокумент для майбутніх поколінь. І отриманий Мстиславом Черновим "Оскар-2024" за стрічку "20 днів у Маріуполі" в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», що став першим фільмом-переможцем від України, тому вагоме підтвердження.
Понад сто років змінили технології, формати й покоління. Але залишилося головне — бажання розповідати свою історію власним голосом. Саме тому українське кіно варто не просто дивитися.
Його варто знати.
Знати Довженка — щоб розуміти, з чого починався наш кінематограф. Пам’ятати Параджанова, Миколайчука, Іллєнка, Муратову — щоб бачити силу української культури. Відкривати сучасне кіно — щоб чути Україну такою, якою вона є сьогодні.
До Дня українського кіно у Публічній бібліотеці Петра Панча ми підготували виставку, присвячену українському кінематографу.
Знати Довженка — щоб розуміти, з чого починався наш кінематограф. Пам’ятати Параджанова, Миколайчука, Іллєнка, Муратову — щоб бачити силу української культури. Відкривати сучасне кіно — щоб чути Україну такою, якою вона є сьогодні.
До Дня українського кіно у Публічній бібліотеці Петра Панча ми підготували виставку, присвячену українському кінематографу.
Гра в "Мафію" в бібліотеці
У суботу в нашій бібліотеці знову панувала атмосфера інтриги, азарту та дружнього спілкування — відбулася чергова гра в «Мафію». Учасники із захопленням перевтілювалися в мирних жителів, мафіозі та інших персонажів, випробовуючи свою уважність, логіку й уміння переконувати.Такі зустрічі вже стали доброю традицією нашої бібліотеки, адже вони об'єднують людей, дарують нові знайомства та цікаве дозвілля.Дякуємо всім, хто долучився до гри!
«Хто стає на службу уярмленому народу, свідомо надіває терновий вінець» (До 185-річчя від дня народження Михайла Драгоманова)
«Драгоманов для нас є чимось більшим, як заслуженим чоловіком. Ми в ньому шануємо друга, вчителя, провідника. Голос його для нас був голосом сумління».
«Народ, що не шанує своїх великих людей, не вартий зватися освіченим народом».
«Апостол правди і науки».
«Народ, що не шанує своїх великих людей, не вартий зватися освіченим народом».
Іван Франко
«Апостол правди і науки».
Сергій Єфремов
Якби ім'я Михайла Драгоманова з'явилось під молитвою «Отче наш» або гімном «Боже, царя храни», казав Іван Франко, то й їх би негайно заборонили. Росіяни вважали його мазепинцем, а свої навпаки – обрусителем. Був небажаний ані в Російській імперії, ані в Австро-Угорській. Драгоманов – один із найпотужніших наших інтелектуалів – не ужився й із тодішніми європейськими соціалістами, хоч і вважали його серед них чільною постаттю.
Михайло Драгоманов казав: «Добре це чи ні, але до українства я прийшов від європеїзму». І уточнював: «Мій ідеал – соціалізм західноєвропейської школи, а не російський нігілізм із його антикультурністю і націоналістичним самозасліпленням». Не терпів цього й серед своїх: галичан сварив за дурне москвофільство, а наддніпрянців – за нерозумну москвофобію. Він без пієтету ставився до класиків, навіть до Шевченка. Протиставляв націоналізм – і російський, і український – космополітизмові. Мовляв, ми не повинні визнавати ніяких обов'язкових історичнонаціональних святощів. Казав, що слабина українського руху в тім, що він романтичноемоційний. 1876 року Російська імперія взялася «визволяти братні народи Балкан», передусім болгар, від турецького ярма. Михайло Драгоманов відгукнувся статтею «Чистое дело требует чистых рук» у журналі «Молва». Нагадав, що того ж таки 1876 року цар своїм указом заборонив українське друковане слово. То ж яку свободу Росія несе народам Балкан, якщо поневолює свої народи?
Михайло Драгоманов казав: «Добре це чи ні, але до українства я прийшов від європеїзму». І уточнював: «Мій ідеал – соціалізм західноєвропейської школи, а не російський нігілізм із його антикультурністю і націоналістичним самозасліпленням». Не терпів цього й серед своїх: галичан сварив за дурне москвофільство, а наддніпрянців – за нерозумну москвофобію. Він без пієтету ставився до класиків, навіть до Шевченка. Протиставляв націоналізм – і російський, і український – космополітизмові. Мовляв, ми не повинні визнавати ніяких обов'язкових історичнонаціональних святощів. Казав, що слабина українського руху в тім, що він романтичноемоційний. 1876 року Російська імперія взялася «визволяти братні народи Балкан», передусім болгар, від турецького ярма. Михайло Драгоманов відгукнувся статтею «Чистое дело требует чистых рук» у журналі «Молва». Нагадав, що того ж таки 1876 року цар своїм указом заборонив українське друковане слово. То ж яку свободу Росія несе народам Балкан, якщо поневолює свої народи?
Воркшоп «Мої сенси»: малюємо те, що важливо
20 вересня о 13:00 запрошуємо до нашої бібліотеки на творчий воркшоп «Мої сенси», які проведуть для вас волонтерки та мисткині Liubov E-va та Anna Derevyanko.
Цього разу будемо не просто малювати — ми створюватимемо власний дизайн на одязі, перетворюючи звичайну річ на особисту та унікальну. Обирайте символи, слова, образи й кольори, які розповідають саме вашу історію, передають ваш настрій, мрії та життєві сенси. Приходьте за натхненням і гарним настроєм!
Малюємо, творимо, говоримо про важливе через мистецтво.
Жертва сталінського терору (До 135-річчя від дня народження Павла Филиповича)
Григорій Костюк
Він успішно закінчив чотири класи гімназії, далі здобув середню освіту в престижній Київській колегії Павла Ґалаґана (приватній чоловічій гімназії, сьогодні в цій будівлі — Національний музей літератури України), яку закінчив із золотою медаллю. Далі був в університеті, який тепер називається Київський національний університет імені Тараса Шевченка, а тоді — Київський університет святого Володимира. Нагороджений золотою медаллю за дипломну роботу, залишився працювати в університеті (разом із Миколою Зеровим вів семінари з історії української літератури), став професором. Як викладач не мав улюбленців або відторгнутих з-поміж студентів: за спогадами Тодося Осьмачки, «з усіма був рівний». У юності почав писати свої перші твори під псевдонімом Павло Зорев. Твори юного поета друкувалися в російських журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Заветы». Із 1917 — пише тільки українською; свої поезії друкував у «Музагеті», в альманасі «Гроно» (1920). Дослідник проблем російсько-українських літературних зв’язків, творчості українських класиків, теоретичних проблем літературознавства. Автор поетичних збірок «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925), позначених глибиною думки й досконалістю форми.
Входив до літературного угруповання неокласиків, позиції яких відважно захищав у літературній дискусії 1925 — 1928. Перекладач французьких поетів Шарля Бодлера, П’єра-Жана Беранже, Поля Верлена. Був співробітником Постійної комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства при ВУАН і київській філії Інституту ім. Т.Шевченка Наркомосу УСРР, членом Бібліологічного товариства при ВУАН. Павла Филиповича ще за життя визнавали світочем української науки: «одна з провідних постатей нашого національно-культурного процесу» (М. Орест), «висока наукова об’єктивність та ерудиція» (В. Державин), «скрупульозна аналіза текстів та їх порівняння» (Г. Костюк), «високий професіоналізм, блискуча ерудиція, добра обізнаність із літературним контекстом, інтелектуальний динамізм і насиченість його праць» (В. Поліщук). Про себе і свою діяльність Павло Филипович писав так: «Я робітник в майстерні власних слів, / Та всі слова я віддаю усім. / Будую душі, викликаю гнів, / Любов і волю вводжу в кожний дім».
Підписатися на:
Дописи (Atom)