"Незламні у тиші полону" (До Дня вшанування пам'яті Захисників України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули в полоні)

Сьогодні ми вшановуємо пам'ять Захисників України, учасників добровольчих формувань, а також цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули в полоні. Цей день було встановлено Верховною Радою України в липні 2025 року.
Дату обрано на знак пам'яті про жертв жахливого теракту в Оленівській колонії, який російські окупанти вчинили в ніч з 28 на 29 липня 2022 року. Тоді через вибух загинули 53 українських захисники, понад 130 були поранені. Те, що російські військові не дотримуються жодних норм, затверджених Женевською конвенцією 1929 про поводження з військовополоненими, давно вже не новина. Знущання, катування, приниження, ґвалтування — ось основні методи, які застосовують росіяни по відношенню до полонених і цивільного населення окупованих ними територій. Валерія "Нава" Суботіна, яка пройшла жахи ув'язнення, зокрема й в Оленівці, у своїй книзі "Полон" писала про цей теракт: "Полон більше не гарантував життя. Це ми зрозуміли раніше, але цей день означав, що полон гарантував жах і тортури кожному з нас. Хто загинув і хто продовжує бути тут".

«Це насолода для душі і розуму — читати Слабошпицького» (До 80-річчя від дня народження Михайла Слабошпицького)

«Українські письменники в особливій ситуації, що ти маєш більше відповідальності, ніж твої колеги з Франції, Англії… Український письменник — дерево, яке виросло не там і не так. Український письменник мусить бути революціонером, будителем, просвітителем, навчитилем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником. Коли така квола держава і ми всі відчуваємо, що вона не дуже українська держава наша, знову українському письменнику доводиться бути останньою чергою письменником, бо він повинен очолювати демонстрації, протести… Мріється, що нарешті український письменник нарешті стане просто письменником».

Михайло Слабошпицький

Михайло Федотович Слабошпицький (28 липня 1946, Мар'янівка — 30 травня 2021, Київ) – український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч, дитячий письменник. Він закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював в редакціях газет та журналів, був виконавчим директором Ліги українських меценатів, директором видавництва «Ярославів Вал», співголовою координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика.Михайло Слабошпицький – автор понад двох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики. Він став лауреатом багатьох літературних премій, зокрема, Національної премії України ім. Тараса Шевченка, літературно-мистецької премії ім. Олександра Білецького, літературної премії ім. Лесі Українки за художні твори для дітей та юнацтва та інших.

Гра в "Мафію" в бібліотеці

У суботу в нашій бібліотеці знову панувала атмосфера інтриги, азарту та дружнього спілкування — відбулася чергова гра в «Мафію». Учасники із захопленням перевтілювалися в мирних жителів, мафіозі та інших персонажів, випробовуючи свою уважність, логіку й уміння переконувати.
Такі зустрічі вже стали доброю традицією нашої бібліотеки, адже вони об'єднують людей, дарують нові знайомства та цікаве дозвілля.
Дякуємо всім, хто долучився до гри!

Іван Дзюба — голос сумління нації (До 95-річчя від дня народження Івана Михайловича Дзюби)

«О, той Іван! У нього, без перебільшення, був закоханий увесь інтелігентський Київ. Коли цей вродливий, стрункий чоловік зі світлонаївними, аж мовби дитячими очима виходив на сцену – аудиторія завмирала. Іван був гладіатором і лицарем, а кожен його вихід на трибуну – поєдинком. Із глупством, косністю, підлістю, ошуканством. Ораторських прийомів не було. Ні громових розкатів голосу, ні ядучого сарказму – боронь Боже! Іван говорив спокійно і чемно. Дивлячись своїми наївними очима (і це був не прийом, Іван був справді великою дитиною, і як дитина не знав ні милосердя до «голих королів», ні страху перед ними). … Верхівка (і політична, і літературна) люто ненавиділа його. На нього не було засобів впливу. Не діяв ні батіг, ні пряник. Якщо ставлення до інших митців-дисидентів коливалося (залежно від поглядів) між повагою і несприйняттям, між симпатією і осторогою – то щодо Дзюби йшлося тільки і гранично про несамовиту любов і таку ж несамовиту ненависть». 

Ірина Жиленко

Іван Дзюба — визнаний інтелектуальний лідер молодої України 1960-х років. Головним експонатом нашої виставки є зірка самвидаву в Україні радянських часів — праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», присвячена аналізу радянської національної політики в Україні. А до неї був відомий виступ Івана Дзюби про таємні арешти молодої інтелігенції під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року: “У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді”. Дзюба почав виголошувати імена заарештованих. Директор кінотеатру відштовхнув письменника від мікрофона, намагаючись позбавити слова. У залі увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити виступаючих. Дзюбу підтримав В'ячеслав Чорновіл, який вигукнув: “Хто проти тиранії – встаньте!” Після цього виступу Івана Дзюбу та В'ячеслава Чорновола було звільнено з роботи. У книжці Івана Дзюби «Спрага» є світлина виступу автора на забороненому вечорі Лесі Українки з нагоди 50-ї річниці від дня її смерті. Також він оголошує промову на Шевченківському вечорі в парку ім. Пушкіна, проведення якого у Палаці культури заводу верстатів-автоматів скасували з огляду на те, що «Слишком много собралось тех, кто на украинском языке разговаривает, националистов».

"Тільки тим дана перемога, хто у болю сміятися зміг" (До 120-річчя від дня народження Олени Теліги)

Сьогодні виповнюється 120 років від дня народження Олени Теліги — видатної української поетеси, публіцистки, літературного критика та діячки Організації українських націоналістів (ОУН). Вона стала одним із найяскравіших символів українського культурного та політичного опору XX століття, віддавши життя за незалежність своєї країни. 

Олена Іванівна Теліга (у дівоцтві — Шовгеніва) народилася 21 липня 1906 року у Підмосков'ї в інтелігентній родині: мати Уляна Степанівна була донькою православного священика, батько Іван Опанасович — відомий інженер-гідротехнік. До 12 років Олена виростала переважно в російськомовному середовищі. У 1918 році разом із батьками переїхала до Києва, де Іван Опанасович став директором департаменту водного та шосейного господарства Міністерства шляхів Української Народної Республіки та професором Київського політехнічного університету. Олена навчається в Жіночій гімназії Дучинської, де поряд із російською, німецькою та французькою починає опановувати українську мову. Через поразку Української революції мати з донькою були змушені емігрувати до Чехії, в Подєбради, куди раніше вже виїхав батько й працював на посаді ректора Української Господарської Академії. Саме в Чехії під впливом різноманітних цікавих знайомств, зокрема з Леонідом Мосендзом, колишнім вояком української армії, відомим вченим і талановитим поетом, відбувається її становлення як українки. Про цей процес усвідомлення себе як частини українського народу, а саме про перехід на українську мову, Олена пізніше згадувала так: «Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»... Всі з того реготали... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою». 

Подаровані книжки

Щиро дякуємо Anna Kurchenko за подаровані чудові книжки!

Моя книжкова полиця, або #книги_то_любов

Є речі, які допомагають нам триматися навіть у найтемніші часи. Для когось це музика, для когось — рідні люди, а для багатьох з нас це книги. У бібліотеці ім. Петра Панча ми підготували книжкову виставку з улюблених книг бібліотекарів «Моя книжкова полиця, або #книги_то_любов» , присвячену любові до читання, силі українського слова та книгам, які залишаються поруч із нами за будь-яких обставин.
Попри війну, українська книга продовжує жити й розвиватися. З'являються нові видавництва, виходять сотні нових видань, народжуються сміливі автори, а поліграфісти, не дивлячись ні на що, вкотре доводять: українська книга сьогодні це справжнє мистецтво.
В умовах війни кожна нова книжка, яка побачила світ — це ще один доказ того, що нашу культуру неможливо знищити. Поки ми читаємо, пишемо, видаємо й даруємо книги одне одному, живе наша пам'ять, мова, ідентичність і віра в майбутнє.
Запрошуємо завітати до нашої бібліотеки, знайти свою книгу, відкрити нового автора або просто провести кілька хвилин серед книжкових полиць. Можливо, саме сьогодні на вас чекає історія, яка надихне, подарує надію чи стане справжнім другом.