«Праведник ідіша» (До 115-річчя від дня народження єврейського письменника Григорія Полянкера)

До 115-річчя від дня народження єврейського письменника Григорія Полянкера бібліотека ім. Петра Панча пропонує своїм відвідувачам невеличку виставку (книжкову полицю) «Праведник ідіша».
Майбутній письменник Гершл (Григорій) Полянкер народився 15 лютого 1911 року в багатодітній сім’ї бідного уманського ремісника, початкову освіту отримав в школі робітничої молоді. 17-річним юнаком переїхав до Києва, вступив на навчання до «фабзауч», здобув професію, став робітником 4-ї київської взуттєвої фабрики, де в 1930 році його прийняли в ВКП(б). Саме на ці роки припадає початок творчого шляху єврейського письменника Полянкера. В республіканській періодиці він надрукував ряд нарисів і оповідань, які склали основу першої його книги «Вугілля» (на мові ідиш). В 1934 році став одним з перших членів новоутвореного Союзу письменників СРСР. По закінченні Київського педінституту (1935) Полянкер повністю віддав себе літературній праці. В довоєнні роки ним були написані повісті «Вугілля» та «Шойл із Бапілля», книги оповідань «На тому березі», «Від Дністра до Дунаю» «Дядя Яша», «Розлука». В той же час він був редактором єврейського щомісячника «Советише литератур».

14 лютого – Міжнародний день дарування книг: свято, що об’єднує серця та сторінки

 

14 лютого у світі відзначають не лише День святого Валентина, а й особливе свято для всіх книголюбів – Міжнародний день дарування книг. Це чудова нагода поділитися улюбленими історіями, підтримати читання та подарувати комусь нову книжкову пригоду.
Дуже приємно, що вже почали надходити перші вітання з цим святом — книжковими цікавинками для дітей та дорослих нас порадували друзі і меценати Владислав Солодовник та Сергій Подзе, а також письменниця Леся Шиденко подарувала свою нову книжку "Думки без манікюру".
Завдяки вам, любі друзі, любов до читання лише міцнішає, а книжкове коло друзів стає ширшим. Нехай кожна подарована книга знайде свого вдячного читача, а сторінки книг наповнять домівки світлом, мудрістю та теплом.
Даруймо книги – даруймо світ!

«Лайфхаки порядності від Івана Сенченка» (До 125-річчя від дня народження)

Нашою виставкою «Лайфхаки порядності від Івана Сенченка» ми віддаємо шану цьому українського літератору, фактично навмисне викинутому з історії української літератури спадкоємцями комуністичних ідеологів.
Іван Сенченко народився 12 лютого 1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим був і людиною села, і людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи в редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок»(1929), «Пролітфронт» (1930). У своїх кращих творах 1920-х років («Історія однієї кар’єри», «Подорож до Червонограда», «Червоноградські портрети», «Дубові гряди») Іван Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Потім у 1930-х були так звані виробничі романи. У 1950-х роках Сенченко може зацікавити нас циклом оповідань з життя київської робітничої Солом’янки: «Рубін на Солом’янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій». У 1950—1960-х роках Іван Сенченко багато працював над книжками для юного читача. Прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород. Ім'я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами. У 1944—1960 роках Іван Сенченко мешкав у будинку письменників РОЛІТ. Помер 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

«Лесь Мартович - невмирущий талант українського слова» (До 155-річчя від дня народження)

«Мартович надзвичайно пильний спостерігач життя галицького люду, причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону».

Іван Франко

До 155-річчя від дня народження Леся Мартовича бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з невеличкою виставкою «Лесь Мартович — невмирущий талант українського слова». 

Надзвичайно тернистим був життєвий шлях Олекси Семеновича Мартовича, самобутнього сатирика і гумориста, девізом якого були слова, що їх письменник поставив епіграфом до одного із своїх оповідань: «Не для слави, а для людей». Під впливом революційної діяльності Івана Франка і Михайла Павлика Лесь Мартович став передовим громадським діячем, проповідником високих соціальних і етичних ідеалів, пристрасним борцем з низьким, фальшивим, підлим.

Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в селі Торговиця на Станіславівщині (нині Івано-Франківщина). Батько був сільським писарем, який самотужки зумів опанувати грамоту, і звичайний наймит став «людиною порядною, непідкупною та авторитетною серед односельців». Освіту письменник здобував спочатку в місцевій дворічці, потім перейшов до школи в сусідньому селі. Пізніше батько віддав сина на навчання до Коломийської класичної гімназії. Саме там Лесь познайомився з Василем Стефаником та Іваном Семенюком (Марко Черемшина). Зі спогадів його друзів дізнаємось, що писати почав Мартович дуже рано. Перші його літературні проби були віршовані. «Мартович був надзвичайно здібний. Вже у 4-ій клясі гімназії писав поезії проти вчителів, повні злоби й насмішки», — згадує Стефаник в автобіографії. 

"Крути - початок великої боротьби" (до Дня пам'яті героїв Крут)

29 січня в Україні відзначають річницю бою під Крутами, який для українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за Незалежність. До цієї дати бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала книжкову виставку.
Агресія більшовицької Росії ("Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради") стала каталізатором проголошення 22 січня 1918 року IV Універсалом Незалежности України. У січні 1918 року російська більшовицька армія Міхаіла Муравйова (1 революційна армія Павла Єгорова та 2 революційна армія Рейнгольда Берзіна чисельністю близько 4000 бійців) розпочала наступ на столицю УНР вздовж залізниці Київ - Конотоп. На обороні виступили до 400 українських вояків під командуванням Аверкія Гончаренка (старшини та юнаки 1 Української військової школи, Помічний курінь Січових Стрільців, загін Вільного козацтва).
29 січня близько 9 години розпочався бій біля станції Крути. Українські бійці протягом п'яти годин стримували наступ переважаючого ворога. Проте в них закінчилися набої, крім того, дошкуляв імпровізований бронепоїзд червоних, який підійшов у тил з Чернігівського напрямку. Резерви Армії УНР на чолі з Симоном Петлюрою, які перебували на станції Бобрик, так і не вступили в бій, оскільки вирушили на Київ, отримавши звістку про збройне повстання на заводі "Арсенал". Зрештою близько 17 години було прийнято рішення відступити, перед тим зруйнувавши залізничні колії та мости. Більшість вояків, добравшись до українських ешелонів, евакуювалися. Але чота студентів, дезорієнтувавшись у сумерках, вийшла до захопленої станції та потрапила у полон червоних. Більшовицький командир Єгор Попов наказав розстріляти 27 полонених.
Загалом безповоротні втрати українців становили 70 — 100 вояків, натомість червоних — близько 300 осіб загиблими. В результаті героїчного бою вдалося на чотири дні зупинити рух агресора, що дало змогу українській делегації 9 лютого в Бересті підписати мирний договір з країнам Четвертного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною), який означав міжнародне визнання самостійности УНР. В обмін на продовольство з України Німеччина та Австро-Угорщина погодилися допомогти у звільненні українських земель від червоних. До кінця квітня 1918 року більшовики були вибиті з усієї території України.
Бібліотека ім. П. Й. Панча запрошує вас ознайомитися з документами, статтями, історичними нарисами з цієї теми, представленими на нашій виставці.

Книжкова виставка «Соборна Україна: Шлях до Єдності» (До Дня Соборності України)

До Дня Соборності України представляємо вашій увазі книжкову виставку «Соборна Україна: Шлях до Єдності».
День Соборності України — це державне свято, яке щороку відзначається 22 січня і символізує єдність українських земель та неподільність нашої держави. Саме цього дня у 1919 році на Софійській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Ця подія стала історичним втіленням вікової мрії українського народу про життя в єдиній, незалежній і соборній Україні.
Ідея соборності формувалася століттями у боротьбі за свободу, збереження мови, культури та національної ідентичності. Незважаючи на складні історичні обставини, українці знову і знову доводили прагнення до єдності, взаємопідтримки та спільної відповідальності за долю своєї держави.
У сучасних умовах День Соборності набуває особливого значення. Він нагадує, що єдність українського народу це щоденний вибір кожного з нас, спільна праця та віра в майбутнє України.

День Соборності України — це день національної гордості, пам’яті та усвідомлення того, що лише разом ми здатні зберегти свободу, незалежність і цілісність нашої держави.

Книжкова виставка "Нескорені. ДАП: Хроніки оборони" (До дня пам'яті "кіборгів" — захисників Донецького аеропорту)

20 січня — День пам’яті кіборгів, захисників Донецького аеропорту — тих, хто став символом незламності України.
Бої за ДАП тривали 242 дні — з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року. Це була не просто оборона бетонних стін — це була боротьба за сам дух України, за свободу й гідність. Новий термінал Донецького аеропорту був збудований до Євро-2012 — сучасна споруда зі скляними фасадами, металевими конструкціями та багаторівневою інженерією. Саме він став фортецею українських захисників. Перший бій спалахнув 26 травня 2014 року, коли проросійські бойовики намагалися захопити стратегічний об’єкт. Українські сили швидко вибили противника, і з цього дня ДАП став ключовим пунктом оборони на сході.
Протягом наступних місяців тут воювали підрозділи ЗСУ (79-а, 80-а, 95-а, 93-я бригади та інші),
добровольці «Правого сектора», медики, а також волонтери, які під вогнем доставляли спорядження й воду. Обстріли не припинялися жодного дня. 

Вересень-грудень 2014 року — етап, коли бої стали особливо жорсткими. Противник застосовував «Гради», танки, міномети та важку артилерію. 

Січень 2015 року — вирішальні дні. Старий термінал було зруйновано, бойовики підірвали опорні конструкції нового терміналу.
20–21 січня — вибухи перекриттів привели до обвалення будівлі, під уламками загинули й були заблоковані десятки українських захисників.
Саме тоді з’явилася легендарна фраза: «Кіборги вистояли — не витримав бетон».
Їхні спогади — це серце історії. У них немає пафосу, лише правда війни.

«Ми трималися не заради будівлі. Ми трималися заради пацанів поруч і заради України».
— говорив боєць 93-ї бригади. — «У ДАПі ми навчилися головному: що таке братерство. Там не було чужих». «Ти сидиш у бетоні, який сиплеться від кожного пострілу, а все, про що думаєш — щоб дотягнути до зміни й не підвести своїх». Ці прості слова говорять більше, ніж будь-які підручники.
За офіційними даними, загинули понад 200 оборонців ДАП, сотні отримали поранення.
Їхній подвиг — не про минуле. Це про те, ким ми є зараз.
Ми схиляємо голови перед кожним, хто стояв там — у диму, пилу, холоді, серед руїн, але з незламним серцем.
Сьогодні Донецький аеропорт — це символ національної гідності.
Символ того, що Україна стоїть, бо стоять її люди.
Всіх охочих запрошуємо завітати до читальної зали бібліотеки та переглянути книжкову виставку "Нескорені. ДАП: Хроніки оборони".
Слава кіборгам! Слава Героям! Слава Україні!