Галина Зубченко
У березні 1964 року у червоному корпусі Київського університету макет вітража групи художників – Людмили Семикіної, Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Севрук і Галини Зубченко – під умовною назвою «Шевченко. Мати», був знищений особисто ректором університету. Не можна не захоплюватися цими чотирма неймовірними жінками, які змінювали світ навколо і не боялися протистояти тоталітарній системі. Їх називали «хуліганками» у мистецтві, а вони не хотіли підкорятися нудним стереотипним образам, притаманним радянському мистецтву, і творили власний яскравий шлях.
До книжкової виставки до 95-річчя від дня народження української художниці та дисидентки Алли Горської наша бібліотека додає ще історично-бібліографічні довідки про авторів цього вітража.
З усіх авторів цього вітража громадська діяльність Галини Зубченко (1929-2000) найменш відома. Художниця, громадська діячка, одна з засновників славетного Клубу творчої молоді, Галина Зубченко належала до тієї когорти нескорених, яку згодом назвуть шістдесятниками. Вона народилася 1929 р. в Києві, у сім’ї науковців. Батько, Олександр Оксентійович – кандидат наук, автор багатьох праць у галузі сільського господарства. Мати, Ганна Андріївна — науковий співробітник Академії наук України. Маминого батька, священика Андрія Скрипчинського, заарештували, він згинув у Сибіру. Татового батька, міцного господаря-селянина, розкуркулили. Дитинство Галини минуло в центрі Києва, на Великій Житомирській. У її пам’яті на все життя закарбувалися картини Голодомору: опухлі матері та діти, що проривалися до столиці з вимираючих сіл, аби врятуватися від голодної смерті. На її очах більшовики зруйнували українську духовну і культурну святиню — Михайлівський золотоверхий монастир. Маленькою дівчинкою вона збирала кольорові камінці - рештки мозаїк собору. Зберігала вона їх до кінця життя.
Після навчання у Художній школі ім.Т.Шевченка Галина вступила до Київського державного художнього інституту. Вже перша робота студентки — «Скидають Перуна» — дуже обурила викладачів – Галині поставили за неї «двійку», тому що вона «ідеологічно невірно висвітлила подію». 1956 році вперше поїхала в Карпати і так полюбила цей край, що взяла темою дипломної роботи «Гуцульське весілля», намалювала безліч пейзажів, портретів, жанрових картин. Дипломну роботу - «Гуцульське весілля» заставили кілька разів переробляти як «ідеологічно підозрілу».
1961 р. постав Клуб творчої молоді на чолі з Лесем Танюком, в якому Галина Зубченко, Алла Горська, Надія Світлична, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикіна створили образотворчу секцію. Галина Зубченко вела всю документацію цієї секції, її щоденники, протоколи засідань, записи поезій, враження від заходів надзвичайно цінні для історії. Шістдесятник Микола Плахотнюк на виставці Галини Зубченко у музеї Івана Гончара у травні 1999 р. розповів про те, що у 1963 р. Галина Зубченко організувала літературний вечір просто неба. Того ж року фактично за її ініціативи було організоване благословення на відзначення перепоховання Тараса Шевченка.
Після знищення вітража «Шевченко. Мати» Галина Зубченко, Алла Горська, Віктор Зарецький, Геннадій Марченко, Надія Світличної оформлювали середню школу № 5 у Донецьку.
1965 р1. Галина Зубченко вступила до Спілки художників України. 1967 року вийшла заміж за художника Григорія Пришедька, який у 1963-65 роках навчався у мексиканського монументаліста Дієго Рівери. 1967 року вони декорували гастроном «Київ» у Маріуполі мозаїкою «Квітуча Україна». Спільна робота подружжя тривала 10 років. Вони втілювали найрізноманітніші проєкти. Проте вважається, що найбільш талановиті мозаїчні панно Зубченко-Пришедько - це своєрідний гімн науці. Вони прикрашають фасади науково-дослідних інститутів і вузів. Серед робіт Галини Зубченко та Григорія Пришедько: панно «Тріумф кібернетиків» в інституті кібернетики імені Глушкова НАН України, панно «Перемога» на стіні адміністративного корпусу Національного інституту раку, панно «Ковалі сучасності» в інституті ядерних досліджень НАН України.
Після навчання у Художній школі ім.Т.Шевченка Галина вступила до Київського державного художнього інституту. Вже перша робота студентки — «Скидають Перуна» — дуже обурила викладачів – Галині поставили за неї «двійку», тому що вона «ідеологічно невірно висвітлила подію». 1956 році вперше поїхала в Карпати і так полюбила цей край, що взяла темою дипломної роботи «Гуцульське весілля», намалювала безліч пейзажів, портретів, жанрових картин. Дипломну роботу - «Гуцульське весілля» заставили кілька разів переробляти як «ідеологічно підозрілу».
1961 р. постав Клуб творчої молоді на чолі з Лесем Танюком, в якому Галина Зубченко, Алла Горська, Надія Світлична, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикіна створили образотворчу секцію. Галина Зубченко вела всю документацію цієї секції, її щоденники, протоколи засідань, записи поезій, враження від заходів надзвичайно цінні для історії. Шістдесятник Микола Плахотнюк на виставці Галини Зубченко у музеї Івана Гончара у травні 1999 р. розповів про те, що у 1963 р. Галина Зубченко організувала літературний вечір просто неба. Того ж року фактично за її ініціативи було організоване благословення на відзначення перепоховання Тараса Шевченка.
Після знищення вітража «Шевченко. Мати» Галина Зубченко, Алла Горська, Віктор Зарецький, Геннадій Марченко, Надія Світличної оформлювали середню школу № 5 у Донецьку.
1965 р1. Галина Зубченко вступила до Спілки художників України. 1967 року вийшла заміж за художника Григорія Пришедька, який у 1963-65 роках навчався у мексиканського монументаліста Дієго Рівери. 1967 року вони декорували гастроном «Київ» у Маріуполі мозаїкою «Квітуча Україна». Спільна робота подружжя тривала 10 років. Вони втілювали найрізноманітніші проєкти. Проте вважається, що найбільш талановиті мозаїчні панно Зубченко-Пришедько - це своєрідний гімн науці. Вони прикрашають фасади науково-дослідних інститутів і вузів. Серед робіт Галини Зубченко та Григорія Пришедько: панно «Тріумф кібернетиків» в інституті кібернетики імені Глушкова НАН України, панно «Перемога» на стіні адміністративного корпусу Національного інституту раку, панно «Ковалі сучасності» в інституті ядерних досліджень НАН України.
Всі ескізи і картони мозаїк були 2010 р. були передані до Музею шістдесятництва.
Протягом 1980-90-х р.р. Галина Зубченко багато працює над християнською тематикою. Це, зокрема, художні полотна «Сила Духу», «Почаївська Божа Матір», пейзажі Києво-Печерської Лаври. Створює пейзажні картини — «Ранок над Россю» та інші. В останні роки життя художниця працювала над циклом «Кримські акварелі». В часи фінансової скрути бралася за будь-яку роботу і знайшла можливість відвідати відкриття першого пам'ятника Степанові Бандері, робила добрі справи. З розповідей шістдесятника Миколи Плахотнюка з'ясовується, що смертельно хвора Галина Зубченко зрушила з місця організацію музея шістдесятництва.
Надзвичайно цікаві спогади барда, бандуриста та лірника Едуарда Драча, лауреата першої премії в жанрі авторської пісні першого фестивалю « Червона Рута». Зараз він бойовий медик, але знайшов можливість у червні 2023 р. написати про Галину Зубченко.
«Війна не дала нам з дружиною відсвяткувани срібне весілля. Але ми відсвяткували його віртуально онлайн, згадуючи в телефонних розмовах між Києвом і Донбасом. Згадували ми свої перші роки й поневіряння у Києві по чужих квартирах і, не дивуйтесь, – по божевільнях... Ми жили, де прийдеться. З малою дитиною.
І якось на одному з моїх виступів до мене підійшли Галина Зубченко зі своєю дочкою Ярославою – і гостинно запропонували нашій родині пожити в їхній оселі. Це було повною несподіванкою. Дуже приємною несподіванкою. Як художниця-шістдесятниця, соратниця легендарної Алли Горської, близька подруга Галини Севрук і Опанаса Заливахи, вона протягом усього свого творчого життя була під ковпаком у КГБ, і тому була невиїзною. Їй послідовно не давали проводити персональні виставоки, що для художника майже смерть. Майже. Але не зовсім. З 1990-х років ситуація дещо покращилася, картини Галини Зубченко вже брали на виставки. Відбулося й дві-три персональні. Але, звичайно ж, цього було замало для такої яскравої художниці.
Ми тоді вже жили майже як одна сім’я. Отже, не дивно, що ми всі захопились плануванням чергових виставок Галини Зубченко. Пам’ятаю, як на “мильницю” я фотографував у Лаврі її картини… Ми виносили їх з майстерні на сонце, щоби краще було видно яскраві кольори. Потім відбулося відкриття персональної виставки у Музеї Гончара…
На виставку завітав Посол Хорватії в Україні і запросив Галину Олександрівну до Хорватії для проведення персональної виставки. Згодом вона поїхала з виставкою до сонячної Адріатики, незважаючи на непростий стан здоров’я. Добре пам’ятаю і велику виставку творів художниці у Києво-Могилянській академії, де я з гітарою знову вітав Галину Олександрівну. На щастя, після операції в 1998 році, замість трьох місяців, Галині Олександрівні було даровано більше двох років життя. Двох років боротьби з хворобою – за достойне життя і здійснення заповітних мрій. Двох років натхненної роботи в майстерні у Лаврі... А перед кінцем відведеного їй строку вона ще відгуляла весілля дочки Ярослави – і пішла в засвіти, тримаючи дочку за руку й посміхаючись…
Я дуже радий такому подарунку долі, як знайомство й Галиною Олександрівною! Світла їй пам’ять. Воістину світла!..»
Протягом 1980-90-х р.р. Галина Зубченко багато працює над християнською тематикою. Це, зокрема, художні полотна «Сила Духу», «Почаївська Божа Матір», пейзажі Києво-Печерської Лаври. Створює пейзажні картини — «Ранок над Россю» та інші. В останні роки життя художниця працювала над циклом «Кримські акварелі». В часи фінансової скрути бралася за будь-яку роботу і знайшла можливість відвідати відкриття першого пам'ятника Степанові Бандері, робила добрі справи. З розповідей шістдесятника Миколи Плахотнюка з'ясовується, що смертельно хвора Галина Зубченко зрушила з місця організацію музея шістдесятництва.
Надзвичайно цікаві спогади барда, бандуриста та лірника Едуарда Драча, лауреата першої премії в жанрі авторської пісні першого фестивалю « Червона Рута». Зараз він бойовий медик, але знайшов можливість у червні 2023 р. написати про Галину Зубченко.
«Війна не дала нам з дружиною відсвяткувани срібне весілля. Але ми відсвяткували його віртуально онлайн, згадуючи в телефонних розмовах між Києвом і Донбасом. Згадували ми свої перші роки й поневіряння у Києві по чужих квартирах і, не дивуйтесь, – по божевільнях... Ми жили, де прийдеться. З малою дитиною.
І якось на одному з моїх виступів до мене підійшли Галина Зубченко зі своєю дочкою Ярославою – і гостинно запропонували нашій родині пожити в їхній оселі. Це було повною несподіванкою. Дуже приємною несподіванкою. Як художниця-шістдесятниця, соратниця легендарної Алли Горської, близька подруга Галини Севрук і Опанаса Заливахи, вона протягом усього свого творчого життя була під ковпаком у КГБ, і тому була невиїзною. Їй послідовно не давали проводити персональні виставоки, що для художника майже смерть. Майже. Але не зовсім. З 1990-х років ситуація дещо покращилася, картини Галини Зубченко вже брали на виставки. Відбулося й дві-три персональні. Але, звичайно ж, цього було замало для такої яскравої художниці.
Ми тоді вже жили майже як одна сім’я. Отже, не дивно, що ми всі захопились плануванням чергових виставок Галини Зубченко. Пам’ятаю, як на “мильницю” я фотографував у Лаврі її картини… Ми виносили їх з майстерні на сонце, щоби краще було видно яскраві кольори. Потім відбулося відкриття персональної виставки у Музеї Гончара…
На виставку завітав Посол Хорватії в Україні і запросив Галину Олександрівну до Хорватії для проведення персональної виставки. Згодом вона поїхала з виставкою до сонячної Адріатики, незважаючи на непростий стан здоров’я. Добре пам’ятаю і велику виставку творів художниці у Києво-Могилянській академії, де я з гітарою знову вітав Галину Олександрівну. На щастя, після операції в 1998 році, замість трьох місяців, Галині Олександрівні було даровано більше двох років життя. Двох років боротьби з хворобою – за достойне життя і здійснення заповітних мрій. Двох років натхненної роботи в майстерні у Лаврі... А перед кінцем відведеного їй строку вона ще відгуляла весілля дочки Ярослави – і пішла в засвіти, тримаючи дочку за руку й посміхаючись…
Я дуже радий такому подарунку долі, як знайомство й Галиною Олександрівною! Світла їй пам’ять. Воістину світла!..»
Немає коментарів:
Дописати коментар