Наприкінці 1980-х років національно-визвольний рух українців швидко набирав сили. В українському парламенті склалися сприятливі умови, аби питання відновлення української державності постало однозначно і рішуче. Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня 1990 року конституційною більшістю народних депутатів – 355 голосів «за» при чотирьох проти та одному, який утримався (до речі, депутат Леонід Кучма не голосував). Декларацією Верховна Рада УРСР проголосила суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Документ став важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного й економічного розвитку.
Жодних дискримінаційних обмежень щодо культури, мов чи якихось інших гуманітарних потреб Декларацією висунуто не було, а народом України визначалися громадяни всіх національностей.
Визнавався обов’язок державних органів влади забезпечувати національно-культурне відродження Українського народу, запровадження та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.
Базові положення Декларації стали основою законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України. Було розпочато сучасний конституційний процес.
Прийняття Декларації про державний суверенітет України підтвердило неминучість розпаду комуністичної тоталітарної імперії. Документ створив правові передумови для ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України.
Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи (239 осіб), Декларації не надали статус конституційного акта. Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом.
Територія УРСР – в існуючих кордонах недоторкана.
Від імені народу України може виступати тільки Верховна Рада.
Національним багатством може володіти виключно Український народ.
В економічній сфері – створення власних банків, самостійне формування цінової, фінансової, митної та податкової системи та державного бюджету, контроль за використанням його коштів, а в разі потреби – запровадження власної грошової одиниці.
Проголошувалося також право на власні Збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Українська держава мала самостійно визначати порядок проходження військової служби громадянами республіки.
Було задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї (звертаємо Вашу увагу на це положення). УРСР у повному обсязі відновлює свій міжнародний статус, а отже, є повноправним учасником міжнародних відносин і безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.
Проголошений суверенітет установлював пріоритет законів республіки над союзними, а незалежність повністю виводила союзні закони за межі правового поля, і республіка керувалася тільки власними. Крім того, офіційний статус незалежної держави збільшував владні повноваження місцевої еліти.
Одразу після ухвалення історичного рішення переповнений емоціями Левко Лук’яненко на площі перед Верховною Радою заявив: «Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець».
Читачам нашої бібліотеки буде цікаво ознайомитися з виступом Степана Хмари у Верховній Раді України про проект Декларації про державний суверенітет України, адже саме в його варіанті взагалі йшлося не про проголошення, а про відновлення незалежної Української держави. Степан Хмара пропонував записати, що «союзний договір у липні 1922 року, який де-факто став наслідком військової анексії Української Народної Республіки більшовицькою РРФСР, закріпив колоніальне становище України; що договір нав’язаний Україні в умовах окупації і стану війни РРФСР з УНР, уряд якої усунуто від влади військовою силою; що договір підписував маріонетковий уряд УРСР, який не мав уповноваження від народу України, а був створений окупаційною владою» (Хмара Степан. Дорогою до мрії. Том І, Київ, «Фенікс», 2005, стор.276).
Жодних дискримінаційних обмежень щодо культури, мов чи якихось інших гуманітарних потреб Декларацією висунуто не було, а народом України визначалися громадяни всіх національностей.
Визнавався обов’язок державних органів влади забезпечувати національно-культурне відродження Українського народу, запровадження та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.
Базові положення Декларації стали основою законодавчих актів державного значення – Конституції та законів України. Було розпочато сучасний конституційний процес.
Прийняття Декларації про державний суверенітет України підтвердило неминучість розпаду комуністичної тоталітарної імперії. Документ створив правові передумови для ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України.
Оскільки абсолютну більшість депутатів Верховної Ради становили комуністи (239 осіб), Декларації не надали статус конституційного акта. Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом.
Територія УРСР – в існуючих кордонах недоторкана.
Від імені народу України може виступати тільки Верховна Рада.
Національним багатством може володіти виключно Український народ.
В економічній сфері – створення власних банків, самостійне формування цінової, фінансової, митної та податкової системи та державного бюджету, контроль за використанням його коштів, а в разі потреби – запровадження власної грошової одиниці.
Проголошувалося також право на власні Збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Українська держава мала самостійно визначати порядок проходження військової служби громадянами республіки.
Було задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї (звертаємо Вашу увагу на це положення). УРСР у повному обсязі відновлює свій міжнародний статус, а отже, є повноправним учасником міжнародних відносин і безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.
Проголошений суверенітет установлював пріоритет законів республіки над союзними, а незалежність повністю виводила союзні закони за межі правового поля, і республіка керувалася тільки власними. Крім того, офіційний статус незалежної держави збільшував владні повноваження місцевої еліти.
Одразу після ухвалення історичного рішення переповнений емоціями Левко Лук’яненко на площі перед Верховною Радою заявив: «Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець».
Читачам нашої бібліотеки буде цікаво ознайомитися з виступом Степана Хмари у Верховній Раді України про проект Декларації про державний суверенітет України, адже саме в його варіанті взагалі йшлося не про проголошення, а про відновлення незалежної Української держави. Степан Хмара пропонував записати, що «союзний договір у липні 1922 року, який де-факто став наслідком військової анексії Української Народної Республіки більшовицькою РРФСР, закріпив колоніальне становище України; що договір нав’язаний Україні в умовах окупації і стану війни РРФСР з УНР, уряд якої усунуто від влади військовою силою; що договір підписував маріонетковий уряд УРСР, який не мав уповноваження від народу України, а був створений окупаційною владою» (Хмара Степан. Дорогою до мрії. Том І, Київ, «Фенікс», 2005, стор.276). Відвідувачам бібліотеки пропонуємо також передивитися світлини з архіву фотокореспондента Михайла Шуляка, шістдесятника, одного з активних членів УГС, відомого історичною світлиною колишніх політв’язнів - народних депутатів від Народної Ради після голосування за прийняття Декларації про державний суверенітет України, своїми фотоілюстраціями до книги «Останнім шляхом Кобзаря» ( Київ, «Український літопис», 1994).