Іван Дзюба: «...Коли надійшла звістка про смерть Миколи Холодного і перед очима постав його образ, пригадався Миколин давній поетичний пасаж, у якому характерне для автора картання облудних сучасників, які, мовляв, «вірші, мов кров» із нього точать (перифраз Шевченкового: «кров, як воду, точить»), вивершується макабричним: «Хочеться кінчик ножа покохати / серцем, яке замучив. / Смерте, завітай до моєї хати, / Я за тобою скучив». Це вірш 1970-го року. Поетові йшов 31-й. Смерть відгукнулася 2006-го. У неї своя гра, але складається враження, що вона ніколи далеко від поета не відходила. Він постійно веде з нею діялог, часом моторошний, або й шпигає її, чи не піддражнює. «...Бомжі, якщо впізнаєте мене на вулиці в Києві, / вдарте мене під ліву лопатку ножем» (1967)… У віршах молодого поета це можна витлумачити як браваду, епатаж, як виклик долі чи суспільному етикетові, зрештою – як умовне самостимулювання екзистенційною межовістю. Але в поезії Миколи Холодного семантику смерти відчитуємо впродовж усіх років. Це не танатофобія і не танатофілія. Щось інше… Може, звичайне невдоволення собою (від нездійснености власного проєкту життя), що обертається невдоволеністю світом і великими претензіями до нього (це також буває в поезії джерелом глибокого пафосу). Доводиться брати до уваги й поетову вдачу, не розраховану на «благополучне» життя, і травму обличчя, що не давала про себе забути («чєлавєк со шрамом», – пародіював обивательську думку про Холодного його друг останніх років Георгій Бурсов). А може, це втома від марноти зусиль бути собою в суспільстві, яке протистоїть себездійсненню людини. Зрештою, крик самоти: «Я смерть би узяв за дружини, / та тільки вона не зігріє».
Георгій Бурсов: «Щоб лідер андеграундного шістдесятництва Микола Холодний замовкнув, закрив рота, зтулив пельку… навіть до його закордонних публікацій, коли поета ще не знала Європа і Америка,
багатьом в Україні дуже хотілося. А після забугорної слави й поготів заповзятих недоброзичливців побільшало. В епоху загниваючого соціалізму вірші Холодного майже не друкували. Але жива, притомна Україна цитувала їх напам'ять. Поета читала й переписувала молодь. Епатажна, бурлескна поведінка – від Миколи можна було очікувати несподіваного вибуху фантазії – привертали до нього кожного, хто мав внутрішній опір моральним настановам компартійного керівництва. Відрахований з університету за місяць до захисту диплома, у великому місті Микола жив безхатченком. Натомість купався в славі. Некомфортним було лише періодичне недоїдання, бо не завжди його друзі були вдома. Самвидав повнився його віршами, друга половина шістдесятих років була його імені, а це дошкуляло не лише відвертим ворогам поета – антигероям його сатиричних поезій. Слава Холодного бентежила більш маститих, офіціозом уже розпіарених колег з відомими іменами. Особливо тому, що після 1965 року – тоді прокотилася перша хвиля арештів – поетична і громадська активність «відомих імен» вщухла. Хтось поїхав до Росії, а хтось на десятки років з дещо урізаним комфортом причаївся в рідній хаті, у так званій «внутрішній еміграції». Для одних еміграція була голодною, у прямому розумінні, як для Миколи. Інші сини і доньки своєї рідної Неньки емігрували… траплялося, до тарілки, наповненої паюсною ікрою – до державних хабарів-премій, сумнівних наукових звань, дармових квартир у центрі столиці, брязкальців орденів та іншого дріб’язку, що колонізатори роздають окультуреним папуасам взамін корисних копалень і родючих земель розпроданої тубільцями батьківщини. А у випадку з Україною – щедрі бонуси за тиху – лояльну до влади – поведінку на похованні живцем материнської мови.
Іронічним було ставлення до Миколи Холодного старших товаришів по поетичному ремеслу, демократично й патріотично налаштованих українців, бо у «заморозки» Холодний продовжував писати, його нові поезії й вірші минулих років не лише продовжували ходити по руках в Україні, їх друкували й цитували на Заході. Нічим іншим не можна пояснити тримання відстані від Холодного, як бацилами генетичної заздрості, поширеними в середовищі літераторів. Викликана тими бацилами епідемія має владу над українськими талантами всіх часів.
Безквартирний, безсімейний, безробітний поет ситуативно був позбавлений отого «якби», що утримувало на шиях українських радянських літераторів ярмо самоцензури. Персонально кожному літературному рабу щось своє заважало рішуче скинути те ярмо, проте неприязнь до Миколи Холодного була обопільною: приклад вільної людини усім муляв очі. Зухвалий виклик молодого, недостатньо вихованого, недбало одягнутого хлопця з глухого хутора на Чернігівщині, ще й зі скаліченим вибухом у 15-річному віці обличчям, дуже дошкуляв їм. Як тільки провінціал з’явився у Києві, замість шани, до якої столичні авторитети призвичаєні були, їдко підсміювався над ними.
Проте знаходилися й такі люди, що, крім добрих, співчутливих слів, ще й матеріально підтримували поета без постійної робити, без житла. Ці технічні науковці, композитори, художники не були залежні від великого письменницького казана, біля якого на чатах стояли сороки-годувальниці – «цьому дам… а цьому не дам…» – з червоними корочками у внутрішній кишені біля сердець, з розписками про співробітництво у сейфах на Володимирській, 33.
…Доволі істотну матеріальну підтримку надав поету Миколі Холодному за віком набагато старший від нього, один із стовпів Спілки письменників поет Андрій Малишко. До поета Миколи Холодного більш ніж прихильно ставився Іван Дзюба.
Після того ж, як шанувальники поезії «в штатськім» понівечили поетову долю, літературні аутсайдери кинулися зловтішатися, звинувачуючи Холодного в купі гріхів. Які справді були, але про які мали й мають право говорити зовсім інші люди. Доля обійшлася з ним немилосердно. Холодний, творець блискучих поетичних збірок, що виходили друком то в Парижі, то в Торонто, автор понад 200 монографій, есеїв, розвідок, майже невідомий під цю пору на Батьківщині. Так сталося: брежнєвським сурмачем він ніколи не був, а прапором дисидентського руху стати не зміг. Йому судилося чи не найстрашніше —
«випасти» у порожнечу замовчування».
Дві поетичні книги, видані за власні кошти автора у вже незалежній Україні, представлені у нашій виставці, виявилися, на жаль, практично не поміченими. Далися взнаки й мізерні наклади, й загальна непевна атмосфера дикого капіталізму початку 90-их, і ще багато чого.
Сам поет тішився тим, що хрестоматійними стали популярні в народі мої вірші «Вмирають поети», «Балада про чорну птицю», «Перед автопортретом Сергія Параджанова», «Привид», «Дядько має заводи й фабрики», «Сьогодні у церкві коні...», «Кінь у Києві» та інші. Микола Холодний вважав, що тодішній владі в Україні його літературна діяльність не потрібна, як, на жаль, і зараз. Родзинкою виставки є книжка М. Холодного «Про душу в пісні та про пісню в душі» (1964-1967), за яку він отримав Почесну премію Ватикану (1979). Цю книгу без відома і згоди автора у 1981 р. перевидало у Балтиморі та Торонто видавництво ім. Василя Симоненка «Смолоскип». Вона є важливим нарисом в історії розвитку і нищення української духовости в російській дійсності як за царату, так і в радянському періоді.
 |
| Книжкова виставка |
багатьом в Україні дуже хотілося. А після забугорної слави й поготів заповзятих недоброзичливців побільшало. В епоху загниваючого соціалізму вірші Холодного майже не друкували. Але жива, притомна Україна цитувала їх напам'ять. Поета читала й переписувала молодь. Епатажна, бурлескна поведінка – від Миколи можна було очікувати несподіваного вибуху фантазії – привертали до нього кожного, хто мав внутрішній опір моральним настановам компартійного керівництва. Відрахований з університету за місяць до захисту диплома, у великому місті Микола жив безхатченком. Натомість купався в славі. Некомфортним було лише періодичне недоїдання, бо не завжди його друзі були вдома. Самвидав повнився його віршами, друга половина шістдесятих років була його імені, а це дошкуляло не лише відвертим ворогам поета – антигероям його сатиричних поезій. Слава Холодного бентежила більш маститих, офіціозом уже розпіарених колег з відомими іменами. Особливо тому, що після 1965 року – тоді прокотилася перша хвиля арештів – поетична і громадська активність «відомих імен» вщухла. Хтось поїхав до Росії, а хтось на десятки років з дещо урізаним комфортом причаївся в рідній хаті, у так званій «внутрішній еміграції». Для одних еміграція була голодною, у прямому розумінні, як для Миколи. Інші сини і доньки своєї рідної Неньки емігрували… траплялося, до тарілки, наповненої паюсною ікрою – до державних хабарів-премій, сумнівних наукових звань, дармових квартир у центрі столиці, брязкальців орденів та іншого дріб’язку, що колонізатори роздають окультуреним папуасам взамін корисних копалень і родючих земель розпроданої тубільцями батьківщини. А у випадку з Україною – щедрі бонуси за тиху – лояльну до влади – поведінку на похованні живцем материнської мови.
Іронічним було ставлення до Миколи Холодного старших товаришів по поетичному ремеслу, демократично й патріотично налаштованих українців, бо у «заморозки» Холодний продовжував писати, його нові поезії й вірші минулих років не лише продовжували ходити по руках в Україні, їх друкували й цитували на Заході. Нічим іншим не можна пояснити тримання відстані від Холодного, як бацилами генетичної заздрості, поширеними в середовищі літераторів. Викликана тими бацилами епідемія має владу над українськими талантами всіх часів.
Безквартирний, безсімейний, безробітний поет ситуативно був позбавлений отого «якби», що утримувало на шиях українських радянських літераторів ярмо самоцензури. Персонально кожному літературному рабу щось своє заважало рішуче скинути те ярмо, проте неприязнь до Миколи Холодного була обопільною: приклад вільної людини усім муляв очі. Зухвалий виклик молодого, недостатньо вихованого, недбало одягнутого хлопця з глухого хутора на Чернігівщині, ще й зі скаліченим вибухом у 15-річному віці обличчям, дуже дошкуляв їм. Як тільки провінціал з’явився у Києві, замість шани, до якої столичні авторитети призвичаєні були, їдко підсміювався над ними.Проте знаходилися й такі люди, що, крім добрих, співчутливих слів, ще й матеріально підтримували поета без постійної робити, без житла. Ці технічні науковці, композитори, художники не були залежні від великого письменницького казана, біля якого на чатах стояли сороки-годувальниці – «цьому дам… а цьому не дам…» – з червоними корочками у внутрішній кишені біля сердець, з розписками про співробітництво у сейфах на Володимирській, 33.
…Доволі істотну матеріальну підтримку надав поету Миколі Холодному за віком набагато старший від нього, один із стовпів Спілки письменників поет Андрій Малишко. До поета Миколи Холодного більш ніж прихильно ставився Іван Дзюба.
Після того ж, як шанувальники поезії «в штатськім» понівечили поетову долю, літературні аутсайдери кинулися зловтішатися, звинувачуючи Холодного в купі гріхів. Які справді були, але про які мали й мають право говорити зовсім інші люди. Доля обійшлася з ним немилосердно. Холодний, творець блискучих поетичних збірок, що виходили друком то в Парижі, то в Торонто, автор понад 200 монографій, есеїв, розвідок, майже невідомий під цю пору на Батьківщині. Так сталося: брежнєвським сурмачем він ніколи не був, а прапором дисидентського руху стати не зміг. Йому судилося чи не найстрашніше —
 |
| Наше слово тим, хто дуже добре знав Миколу Холодного |
Дві поетичні книги, видані за власні кошти автора у вже незалежній Україні, представлені у нашій виставці, виявилися, на жаль, практично не поміченими. Далися взнаки й мізерні наклади, й загальна непевна атмосфера дикого капіталізму початку 90-их, і ще багато чого.
Сам поет тішився тим, що хрестоматійними стали популярні в народі мої вірші «Вмирають поети», «Балада про чорну птицю», «Перед автопортретом Сергія Параджанова», «Привид», «Дядько має заводи й фабрики», «Сьогодні у церкві коні...», «Кінь у Києві» та інші. Микола Холодний вважав, що тодішній владі в Україні його літературна діяльність не потрібна, як, на жаль, і зараз. Родзинкою виставки є книжка М. Холодного «Про душу в пісні та про пісню в душі» (1964-1967), за яку він отримав Почесну премію Ватикану (1979). Цю книгу без відома і згоди автора у 1981 р. перевидало у Балтиморі та Торонто видавництво ім. Василя Симоненка «Смолоскип». Вона є важливим нарисом в історії розвитку і нищення української духовости в російській дійсності як за царату, так і в радянському періоді.
Немає коментарів:
Дописати коментар