«Лицар честі і краси» (До 135-річчя від дня народження Миколи Євшана )

«Для себе життя ми вже не устроїмо. Мусимо думати лише про життя будучих поколінь. Маємо зогнити, щоб могли вирости буйні парости Українського життя. Хіба це не почесна роля?...Тепер ми виростаємо на українців! Тут ми на чистилищі. Тут терпіння очищує душу, характер... Перековуємо себе у справжню націю!

Микола ЄВШАН

31 жовтня 1919 року

До 135-річчя від дня народження Миколи Євшана бібліотека ім. Петра Панча пропонує історично-бібліографічну довідку «Лицар честі і краси».
Федюшка Микола Йосипович (літературний псевдонім Євшан; 19.05.1889, за іншими даними, 1890–23.11.1919) – один з найбільших інтелектуалів української землі, визначний український літературний критик, есеїст, бойовий офіцер УГА, який героїчно боровся і загинув у війні за незалежність України.
Народився в містечку Войнилів. Освіту здобув у Львівському та Віденському університетах. Після повернення до Львова (1911) працював секретарем Наукового товариства імені Шевченка під керівництвом Михайла Грушевського, був співробітником «Української видавничої спілки».
У 1910 р. Микола Євшан відвідав Київ, де особисто познайомився з Ганною Барвінок, Лесею Українкою, М.Коцюбинським і М.Сріблянським (Шаповалом). Це сформувало його тривалу та яскраву співпрацю із київським модерністським журналом «Українська хата» (редактор П.Богацький).
Показово, що у 1912 р. великий критик переклав і видав «Промови до німецької нації»  Й.Г.Фіхте, поклавши цим вагомий камінь в основі модерного українського націоналізму. Всі його основні твори написані лише у пятилітньому відтинку 1909-1914 рр. , коли йому було 20-25 років. Опублікував кілька збірок літературно-критичних матеріалів: «Під прапором мистецтва» (1910), «Тарас Шевченко» (1911), «Куда ми прийшли? Річ про українську літературу 1910 року» (1912), а також низку літературно-критичних статей на сторінках журналів «Українська хата» та «Літературно-науковий вістник».
Ще перед знаменитим Дмитром Донцовим першим сказав те, на що чекало вже підготовлене покоління січових стрільців: нам треба подолати психологічний комплекс жертви. «Нам треба більше розмаху, більше безумства, більше оп’яняючого шалу – для того, щоб остаточно скинути з себе останки крамарської тверезости наших батьків і полюбити розмах всього великого і гарного».
Ось одна з останніх його тез вже 1919 р.: «Культура нації – се її свідомість власної сили, се творення своїх питомих життєвих форм. Се організування, плекання, будування одної, спільної всім, колективної волі, се змагання до установлення своєї окремішности перед цілим світом».

З початком Першої світової війни відразу зголосився до війська; воював на російському, румунському та італійському фронтах, на останньому був поранений; з падінням Австро-Угорщини взявся активно організовувати українські бойові частини в районі міст Ряшів, Ярослав, Перемишль; відтак очолив 9-й український полк і зайняв оборонні позиції в Перемишлі. На початку 1919 р. очолив військову міліцію в своєму рідному Войнилові; згодом Державний Секретаріат ЗУНР запросив його до співпраці в урядовому часописі «Республіка». За критику нерішучої політики ЗУНР, відсутність в її стратегії рішучого ставлення на армію, на масову мобілізацію й наступальні дії був заарештований. Після звільнення пішов служити в Українську Галицьку Армію. Опинившись у «чотирикутнику смерті» на фронтах Центральної України 31 жовтня 1919 р. у Вінниці виголосив блискучу і запальну промову «Великі роковини України». 23 листопада 1919 р. помер від тифу і був похований на військовому цвинтарі у Вінниці, знищеному за Радянської влади.
Моральним заповітом для нас такі його слова: «Наша земля не тому стала ненашою, що на ній засів поляк чи москаль, а тому, що ми перестали почувати себе газдами на ній, морально чули себе елементом нижчим, хоч і численнішим. Навіть захопивши владу в свої руки, ми боїмося використати свої права, які безслівно належать до сильнішого, і тому ми рідко що удержуємо в своїх руках... Особливо поляки навчили нас богато й учать далі. А навчили нас передовсім ненавидіти. Лише нехай це не буде безвольна, сліпа і скороминаюча ненависть раба, який при першій нагоді цілує панську руку, а твереза, неособиста ненависть, яка не вибухає в кривавих оргіях Гайдамаччини, а чуйно пильнує національної гідности супроти всяких посягань ворога і готова кожної хвилі відперти його…
Хто вміє ненавидіти, той вміє й любити… Ворог навчив нас ненавидіти, він примусив нас полюбити Вітчизну. І тому я кажу, що наше вигнання з рідних хат, недоля десятків і сотень тисяч українців була потрібна, аби дати сильну і глибоку підставу ідеї національної боротьби. Не маємо поки що в своїх руках рідної землі, але маємо Україну в своїх серцях, носимо Україну на наших багнетах. Інстинкт і воля до самостійного державного життя збуджена і живе в масах українського народу. Вони поборюють в нас раба, перевернуть психіку тих, що вростають серед тої боротьби і дадуть сильні підстави для нової України, підстави, який не зрушить ніяка сила».
Він згорів, як метеор, проживши надзвичайно коротке і красиве життя, щоб завжди осявати перед нами прийдешнє. 

В нашій бібліотеці Ви можете ознайомитися з статтею Миколи Євшана «Суспільний і артистичний елемент у творчости» (Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. Книга третя. Київ, «Рось», 994, стор. 565-574). Отже, виконуємо рекомендацію Миколи Євшана - уміти ч и т а т и.

На сайті ви можете ознайомитися зі збіркою творів Миколи Євшана «Критика. Літературознавство. Естетика» (Київ, «Основи» 1998).