«Потрібен Київ без'язиким! Як язикатим - Соловки!» ( До 95-річчя від дня народження Івана Світличного)

До 95-річчя від дня народження українського поета, літературознавця, дисидента Івана Світличного пропонуємо книжкову виставку «Потрібен Київ без'язиким! Як язикатим - Соловки!». Іван Олексійович Світличний (20 вересня 1929 р. - 25 жовтня 1993 р. ) - духовний лідер національно-демократичного і культурного руху кінця 1950-1970-х років у Києві. У 1962-1963 рр. був ініціатором і одним із засновників Клубу творчої молоді, довкола якого згуртувалися культурні нонконформісти. Одним із перших встановив контакт з українською діаспорою, поширював самвидав і тамвидав (заборонені в СРСР книги, які переважно надходили до нього з Москви через московську інтелігенцію). Незаперечний моральний авторитет для Василя Симоненка, Василя Стуса, Алли Горської, Семена Глузмана, Генріха Дворка, Михайлини Коцюбинської, Зеновія Красівського та багатьох інших.

Народився в родині колгоспників. У 1932-33 матір працювала на Донбасі, щоб урятувати родину від голоду. Під час німецької окупації, у жовтні 1943, ладнав вибуховий пристрій, щоб підірвати німецьку машину. У результаті позбувся пальців на руках, мав осколки в ногах. 1947 р. закінчив школу в м. Старобільську з золотою медаллю і вступив до Харківського університету на факультет української філології.

Закінчив університет з відзнакою, вів наукову роботу, але через незалежну поведінку на кафедрі його не залишили. У 1952 р. вступив до аспірантури відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Шевченка Академії Наук України. Керівник академік О.І.Білецький. Дисертація «Рухома естетика» не була допущена до захисту як така, що не базувалася на марксистсько-ленінських постулатах. До 1963 р. працював головним редактором журналу «Радянське літературознавство». Із-за конфлікту з академіком Іваном Білодідом далі працював науковим співробітником Інституту літератури АН УРСР, в словниковому відділі Інституту мовознавства ім. О.Потебні. Виступав проти зросійщення української мови, обороняв її чистоту. Працював як редактор з Василем Симоненком, Миколою Холодним, допоміг реалізувати себе в мистецтві художниці-монументалістці Аллі Горській, художниці по костюмах Людмилі Семикіній та художнику-керамісту Галині Севрук. У 1965 р. Світличний якийсь час працював редактором Українського Товариства охорони природи. З 1965 остаточно позбувся роботи і друкувався хіба що під чужими іменами і псевдонімами. Разом з Іваном Дзюбою та Євгеном Сверстюком був одним з найвідоміших молодих нонконформістських критиків. 

12.05.1956 одружився з киянкою Леонідою Терещенко, інженером-будівельником, понад 3 роки жили вшістьох у кімнаті її мами у Фролівському монастирі – колишній келії на 14 кв.м. У 1960 р. одержали однокімнатну квартиру. «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини», – писала згодом Леоніда Світлична. Їх квартира стала неофіційним місцем зібрань прогресивної інтелігенції Києва.          Довго збирає гроші на магнітофон «Весна». Купує за 190 крб, щоб записувати Василя Симоненка. Хоче зберегти голос поета, бо дізнається, що в того рак нирок. Встигає записати кілька віршів. Копію щоденника Симоненка передає за кордон. 

Поет Микола Негода дізнається, хто сприяв вивезенню щоденника за кордон, і пише статтю статтю «Еверест підлості», де називає мовознавця доморощеним шукачем дешевої і скандальної слави. Щоб не вилучили рукопису, Іван Світличний передає його матері Симоненка в село Біївці Лубенського району на Полтавщині. Збирає кошти на пам'ятник Василеві - організовує в Києві мистецький аукціон. Виручають 4 тис. крб, але влада не до­зволяє ставити монумент. Гроші віддають матері поета.

У 1964 р. разом Євгеном Сверстюком пише для самвидаву статтю «З приводу процесу над Погружальським» (наша бібліотека інформувала про річницю підпалу академічної бібліотеки 1964 р.). У 1965 р. починає друкуватись і перекладати іноземні твори під псевдонімами. В роботі всюди відмовляють. Поширює самвидав – «Щоденник» поета Василя Симоненка та «Українські юристи під судом КҐБ» про справу Левка Лук'яненка.

Фото зі справи Івана Світличного. 1972 р.

31.08.1965 до Світличних прийшли кагебісти з обшуком. Обшук тривав добу. Вилучили машинописи з віршами М.Холодного, Л.Череватенка, Б.Мамайсура, забрали багато книжок, Святе Письмо, друкарську машинку. Світличного заарештували за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. Проте 30.04.1966 він був звільнений за відсутністю доказів як «соціально безпечний». Масштаб особистості Світличного був настільки великий, а протести з приводу його арешту такі численні в Україні і в світі, що власті тоді не зважилися його засудити. Саме арешт Івана Світличного в 1965-му штовхнув В.Стуса на протест в кінотеатрі «Україна».Валерій Шевчук у своїх спогадах про митців і вчених «На березі часу. Ті, котрі поруч» (Київ, «Либідь», 2016) розповідає, що ініціятивну групу наймасштабнішого колективного протестного акта в СРСР у 1960-1980 рр. - листа 139-ти складали письменники І.Світличний та І.Дзюба, фізики Ю.Цехмістренко та І.Заславська, кібернетик В.Бондарчук та математик М.Білецький, І.Світличний та І.Дзюба написали його текст, вони ж збирали підписи серед письменників.
Світличний налагодив зв’язки зі львів’янами – братами М. і Б.Горинями та ін. Саме він переконав їх, що доба поразки національно-визвольних змагань – не час для підпільних організацій, перевагу треба віддати «боротьбі словом». Світличний знаходився у центрі культурної інтеґрації Західної і Східної України, України зі світом: як дисидент, як публіцист і як поет. Його поезія виходить за межі творчості шістдесятників, за межі «національної літератури». Світличний був також першокласним перекладачем. Перекладав зі слов’янських мов, з французької. Його поетичну інтерпретацію П.Беранже зараховують до вершин перекладацької майстерності.

1972 р. зустрічається з громадянином Бельгії і членом Спілки української молоді Ярославом Добошем. У Світличного вилучають самвидави й арештовують удруге – за зв'язки із закордонними націоналістичними організаціями. Засуджують на сім років таборів суворого режиму і п'ять років заслання. Етапують у Перм. Бере участь у табірному русі опору та голодуваннях. Худне із 70 до 44 кг. У табірній лікарні брудним шприцом заносять гепатит С. 1979 р. відправляють на заслання в Усть-Кан на Алтай. Працює палітурником у бібліотеці. 1981-го переносить інсульт, череп пробивають двічі, щоб визначити місце гематоми. Заносять стафілокок. «Як творча людина – загинув у серпні 1981 року на Алтаї», – писала дружина у спогадах про Івана Світличного. 

1983 р. повертається в Київ. Зустрів їх Валерій Марченко. Із квартири виходити не може, не читає, лише слухає радіо та музику. 1989-го впадає в кому. Отримує премію імені Василя Стуса. 25 жовтня 1992 р. помирає. Відспівували його у Володимирському соборі, поховали неподалік В.Стуса на Байковому цвинтарі. Козацького хреста зі словами Святого Письма «Він був світильником, що горів і світився» вибив художник Микола Малишко.

Меморіальна дошка Василю Стусу
та Івану Світличному на фасаді НАНУ