«Патріарх вітчизняного краєзнавства» (історично-бібліографічна довідка до 110-річчя від дня народження Петра Тронька)

Його називали літописцем сучасної України, улюбленцем долі і живою легендою, патріархом українського краєзнавства і невтомним трудівником на ниві науки і культури.
Петро Тимофійович Тронько (12 липня 1915, Заброди — 12 вересня 2011, Київ ) - доктор історичних наук, професор, академік Національної Академії наук України. Завідувач відділом регіональних проблем Інституту історії України НАНУ. Голова Національної спілки краєзнавців. Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини. Віце-президент Асоціації історичних міст України. Головний редактор журналу «Краєзавство».
Заступник Голови Ради Міністрів УРСР у 1961-1978 рр. Депутат Народних зборів Західної України у 1939 р., які легалізували приєднання західноукраїнських територій до УРСР.
В 1967-1978 рр. був головою правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, а в 1978-1979 рр. - віце-президентом Академії наук України.
Петро Тронько мав численні нагороди: від ордена Червоної Зірки (1943) до Героя України (2000). Ініціатор створення Музею народної архітектури та побуту у Пирогово. Ініціатор відновлення майже знищеного місцевим колгоспом музею «Козацькі могили» під Берестечком. Голова редколегії 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» та серії видань про жертв політичних репресій радянських часів «Реабілітовані історією».
Всім охочим рекомендуємо публікації з інтернет-сайтів. Процитуємо, зокрема, інтерв'ю Петра Тронька журналісту Олені Чекан «Петро Тронько: назвати всіх поіменно» (журнал «Український тиждень» №24 від 13 червня 2008 року. «Я українець із діда-прадіда. Й ніколи ні під кого не підстроювався. Не хизувався тим, що українець, але й не почувався через те гіршим. Меншовартісність – не ззовні, вона ні від когось, а в самій людині, в її голові. Почуття, що ти належиш до свого народу, – це, перш за все, відповідальність перед ним, бажання зробити для нього якомога більше. Та не буду критися. Дійсно, все життя носив вишиванки й смушкову шапку носив, і говорив винятково українською. Та не на зло комусь, а тому що це для мене природно…».

«Я стовідсотковий східняк. Добре пам’ятаю, який голод страшний був. У моєму селі померли тоді 152 людини. Я поїхав у 1932 році на шахту: на Донбасі давали безкоштовно хліб, 800 грамів. Бабуня, мама, брат, сестричка зосталися в селі. Місяців чотири працював у шахті коногоном, трошки хліба міг передавати в село своїм. Із шахти мене послали на курси вчителів, а вже в 1932-1933 роках, в самий Голодомор, я був учителем літератури та суспільствознавства в селі Клинове. Нас врятувало те, що поруч працював спиртовий завод, була брага й патока – кукурудзу переробляли, а міліція була там наша – хороша. Вночі люди йшли туди з мішками, набирали трохи кукурудзи, а міліція стріляла вгору».

«В комсомол я вступив у 1931 році, в партію, в кандидати в 1938, а членом партії став у 1939 році. Я був тоді секретарем комітету комсомолу Лебединського району, це тодішня Харківська область. Потім організувалась Сумська – й мене перевели туди, теж секретарем. Розумієте, це ж така віра була, впевненість, що ми все подолаємо! Дуже хотілося, щоб люди жили вільно, багато, весело, щоб діти вчилися. Партія себе скомпрометувала двома речами: незаконними політичними репресіями та Голодомором. Це робилося, щоб народ в послушанії був. А народові треба довіряти. Він вижив у віках, зберіг мову, культуру без всяких партій. Це був злочин керівництва, яке боялося свого народу, не довіряло. Українська нація була по суті тоді обезглавлена … Потім на Західну Україну мене послали. Далі війна. Захищав Київ, брав участь в обороні Харкова, Ростова й – дуже запам’яталась – обороні Сталінграда. В листопаді 1943 року я входив у Київ, маючи звання майора авіації. Цим я пишаюсь».

«В молодості себе до науки не готував. Думалося, що після комсомольської роботи піду по партійній лінії. А став науковцем – так життя розпорядилось. Може тому й уцілів, що не займався ідеологією…».

Наша бібліотека пропонує ознайомитися з журналом «Пам'ятки України» №11-12 від листопада-грудня 2016 року, повністю присвяченому Петру Троньку.
Він любив Україну та її нащадків і завжди намагався допомогти людям, які висвітлювали правду історії країни. Поєднання державної і громадської роботи Петром Тимофійовичем Троньком, за умов навіть тоталітарного режиму, є прикладом для сучасних можновладців.

«Колисали його Слобожанські степи,

І козацьких легенд не розвіяна слава,

У душі не було ані крихти злоби,

Лиш одне над усе – інтереси Держави.

Задрімали хати у зеленій долині,

Плетуть діти вінки в холодку вітряка,

Люди вдячні тепер незабутній Людині,

А Музей Пирогів – має ім’я Тронька».