"Крути - початок великої боротьби" (до Дня пам'яті героїв Крут)

29 січня в Україні відзначають річницю бою під Крутами, який для українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за Незалежність. До цієї дати бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала книжкову виставку.
Агресія більшовицької Росії ("Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради") стала каталізатором проголошення 22 січня 1918 року IV Універсалом Незалежности України. У січні 1918 року російська більшовицька армія Міхаіла Муравйова (1 революційна армія Павла Єгорова та 2 революційна армія Рейнгольда Берзіна чисельністю близько 4000 бійців) розпочала наступ на столицю УНР вздовж залізниці Київ - Конотоп. На обороні виступили до 400 українських вояків під командуванням Аверкія Гончаренка (старшини та юнаки 1 Української військової школи, Помічний курінь Січових Стрільців, загін Вільного козацтва).
29 січня близько 9 години розпочався бій біля станції Крути. Українські бійці протягом п'яти годин стримували наступ переважаючого ворога. Проте в них закінчилися набої, крім того, дошкуляв імпровізований бронепоїзд червоних, який підійшов у тил з Чернігівського напрямку. Резерви Армії УНР на чолі з Симоном Петлюрою, які перебували на станції Бобрик, так і не вступили в бій, оскільки вирушили на Київ, отримавши звістку про збройне повстання на заводі "Арсенал". Зрештою близько 17 години було прийнято рішення відступити, перед тим зруйнувавши залізничні колії та мости. Більшість вояків, добравшись до українських ешелонів, евакуювалися. Але чота студентів, дезорієнтувавшись у сумерках, вийшла до захопленої станції та потрапила у полон червоних. Більшовицький командир Єгор Попов наказав розстріляти 27 полонених.
Загалом безповоротні втрати українців становили 70 — 100 вояків, натомість червоних — близько 300 осіб загиблими. В результаті героїчного бою вдалося на чотири дні зупинити рух агресора, що дало змогу українській делегації 9 лютого в Бересті підписати мирний договір з країнам Четвертного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною), який означав міжнародне визнання самостійности УНР. В обмін на продовольство з України Німеччина та Австро-Угорщина погодилися допомогти у звільненні українських земель від червоних. До кінця квітня 1918 року більшовики були вибиті з усієї території України.
Бібліотека ім. П. Й. Панча запрошує вас ознайомитися з документами, статтями, історичними нарисами з цієї теми, представленими на нашій виставці.

Книжкова виставка «Соборна Україна: Шлях до Єдності» (До Дня Соборності України)

До Дня Соборності України представляємо вашій увазі книжкову виставку «Соборна Україна: Шлях до Єдності».
День Соборності України — це державне свято, яке щороку відзначається 22 січня і символізує єдність українських земель та неподільність нашої держави. Саме цього дня у 1919 році на Софійській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Ця подія стала історичним втіленням вікової мрії українського народу про життя в єдиній, незалежній і соборній Україні.
Ідея соборності формувалася століттями у боротьбі за свободу, збереження мови, культури та національної ідентичності. Незважаючи на складні історичні обставини, українці знову і знову доводили прагнення до єдності, взаємопідтримки та спільної відповідальності за долю своєї держави.
У сучасних умовах День Соборності набуває особливого значення. Він нагадує, що єдність українського народу це щоденний вибір кожного з нас, спільна праця та віра в майбутнє України.

День Соборності України — це день національної гордості, пам’яті та усвідомлення того, що лише разом ми здатні зберегти свободу, незалежність і цілісність нашої держави.

Книжкова виставка "Нескорені. ДАП: Хроніки оборони" (До дня пам'яті "кіборгів" — захисників Донецького аеропорту)

20 січня — День пам’яті кіборгів, захисників Донецького аеропорту — тих, хто став символом незламності України.
Бої за ДАП тривали 242 дні — з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року. Це була не просто оборона бетонних стін — це була боротьба за сам дух України, за свободу й гідність. Новий термінал Донецького аеропорту був збудований до Євро-2012 — сучасна споруда зі скляними фасадами, металевими конструкціями та багаторівневою інженерією. Саме він став фортецею українських захисників. Перший бій спалахнув 26 травня 2014 року, коли проросійські бойовики намагалися захопити стратегічний об’єкт. Українські сили швидко вибили противника, і з цього дня ДАП став ключовим пунктом оборони на сході.
Протягом наступних місяців тут воювали підрозділи ЗСУ (79-а, 80-а, 95-а, 93-я бригади та інші),
добровольці «Правого сектора», медики, а також волонтери, які під вогнем доставляли спорядження й воду. Обстріли не припинялися жодного дня. 

Вересень-грудень 2014 року — етап, коли бої стали особливо жорсткими. Противник застосовував «Гради», танки, міномети та важку артилерію. 

Січень 2015 року — вирішальні дні. Старий термінал було зруйновано, бойовики підірвали опорні конструкції нового терміналу.
20–21 січня — вибухи перекриттів привели до обвалення будівлі, під уламками загинули й були заблоковані десятки українських захисників.
Саме тоді з’явилася легендарна фраза: «Кіборги вистояли — не витримав бетон».
Їхні спогади — це серце історії. У них немає пафосу, лише правда війни.

«Ми трималися не заради будівлі. Ми трималися заради пацанів поруч і заради України».
— говорив боєць 93-ї бригади. — «У ДАПі ми навчилися головному: що таке братерство. Там не було чужих». «Ти сидиш у бетоні, який сиплеться від кожного пострілу, а все, про що думаєш — щоб дотягнути до зміни й не підвести своїх». Ці прості слова говорять більше, ніж будь-які підручники.
За офіційними даними, загинули понад 200 оборонців ДАП, сотні отримали поранення.
Їхній подвиг — не про минуле. Це про те, ким ми є зараз.
Ми схиляємо голови перед кожним, хто стояв там — у диму, пилу, холоді, серед руїн, але з незламним серцем.
Сьогодні Донецький аеропорт — це символ національної гідності.
Символ того, що Україна стоїть, бо стоять її люди.
Всіх охочих запрошуємо завітати до читальної зали бібліотеки та переглянути книжкову виставку "Нескорені. ДАП: Хроніки оборони".
Слава кіборгам! Слава Героям! Слава Україні!

Книжкова виставка «Видатний поет чи радянський колаборант» (До 135-річчя від дня народження Павла Тичини)

До 135-річчя від дня народження Павла Тичини бібліотека ім. Петра Панча пропонує своїм відвідувачам книжкову виставку «Видатний поет чи радянський колаборант». За поразкою армії УНР у війні з московітами послідувала семидесятирічна колаборація, тобто, співробітництво з окупантом. Чи можемо ми стовідсотково назвати Павла Тичину радянським колаборантом? Одразу постає питання до нас самих, особливо до людей поважного віку, які пережили і Сталіна, і Хрущова, і Брежнєва... Тому поет Павло Тичина для нас, в першу чергу, абсолютно жива людина, яка боялася, жила в страху за своє життя, а не бронзовий монумент. Якою була революція для нього — класовою чи національною. Думаємо, що для нього це була нестримна стихія. А для більшої частини селянства і нечисленної інтелігенції в той час усяка влада була однакова, головне, аби їх не чіпали. Інші ж зі зброєю в руках протистояли новому «світовому порядку», червоній заразі, яка прагнула відібрати в них хліб і волю.
Його перша і найкраща збірка поезій «Сонячні кларнети» (1918) — «це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння» (критик А.Ніковський). На жаль, для багатьох вона стала доступною тільки після набуття Україною незалежності. Для батьків частини людей поважного віку Павло Тичина був генієм, хоча вони і чудово знали всі пародії на нього.

«Життя люблю так, що не хочу і не можу вірити у свою смерть» (До 125 -річчя від дня народження Григорія Епіка)

Собі поети право залишають,
Всі інші відкидаючи права:
Належати до тих, кого вбивають,
А не до тих, хто холодно вбива.

Леонід Первомайський

17 січня 1901 року у великій сім’ї хлібороба Данила Епіка народився чорнявий хлопчик. За сімейною легендою Епіків, Григорію приснився сон: Шевченко благословляє його на літературну творчість. Судилося йому стати одним із засновників Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), автором поетичних збірок, повісті «Восени», романів «Перша весна» та «Без ґрунту». Батьки, попри безгрошів’я, намагалися дати освіту всім дітям. Навчатися Григорій пішов до місцевої школи, яку закінчив на відмінно. Спочатку працював різноробом, згодом – писарем на залізничній станції. Був активним учасником просвітянських заходів села. Cтав учасником антигетьманського повстання проти влади Павла Скоропадського та за це був звільнений із роботи у залізничних майстернях. Є історичні відомості, що у 1919-му Григорій записався добровольцем до Першого повстанського полку (м. Новомосковськ) Революційної повстанської армії України під проводом анархіста Нестора Махна. У 1921 р. він приїздить до Катеринослава, щоби покаятися та підписати цинічний документ «Обязательство. Апреля 30 дня 1921 года», а потім протягом свого короткого життя доводити «лояльність» до нової влади.

Коли мистецтво говорить про війну та надію: присвята Марії Примаченко

12 січня ми відзначаємо 117-ту річницю з дня народження Марії Примаченко — народної художниці,однієї з найяскравіших представниць українського мистецтва, яка підкорила світ своїми фантастичними звірами.

Це тепле привітання надійшло до нас із Франції. Ми раді поділитися неймовірними художніми творами докторки Сабін Байєн (Dr. Sabine Bayen, MD, PhD) — лікарки, науковиці, поетеси та художниці.

Докторка Байєн, яку з українськими колегами поєднують спільні наукові дослідження та дружба, відкрила для себе творчість Марії Примаченко після знищення музею художниці у 2022 році. Ця подія надихнула її на створення серії акварелей, присвячених Україні, темам миру та війни. У своїх роботах вона використовує символіку, стиль і кольорову палітру, притаманні українській народній художниці.

Запрошуємо переглянути відео з картинами, створеними з любов’ю до України, серед яких:

• “Flowers versus bombs” («Квіти проти бомб»)
• “Waiting for peace and return home” («В очікуванні миру та повернення додому»)
• “Peace Dove” («Голуб миру»)

P.S. Докторка Сабін Байєн також готує до виходу нову дитячу книжку “Lou & Rouillou. Mon papa a Parkinson”, призначену для родин, у яких є близька людина з хворобою Паркінсона.

«Любиш не любиш» Василя Рубана

До збірки «На протилежному боці від добра» письменника, поета і дисидента Василя Рубана, яку презентує бібліотека ім. Петра Панча, потрапили два романи: про любов і про каральну психіатрію. Про другий роман, назву якого має ця збірка, наша бібліотека вже розповідала в історично-бібліографічній довідці «Василь Рубан — один з найяскравіших поетів Київської школи». Перший, «Любиш не любиш», як зауважують небагаточисельні критики, більше подібний до німецької модерної прози. Сам автор Василь Рубан про цей роман казав, що хотів звернути увагу на те, чого люди зазвичай не помічають. «В нас любов заідеологізована, «зарелігієзована», загнана у такі рамки, де немає широти поняття. А фактично любов — це суцільна енергія, яка відбувається між усіма людьми весь час. Потрібно цінувати будь-який момент кохання», – пояснював письменник. Однак додав, що роман — це також і картинка кінця Радянського Союзу. І сподівався, що читачів не відлякне тривалість дії — близько 20 років. Остаточно завершений цей роман 27 січня 1996 року, а вперше був опублікований тільки 2009 року у журналі «Кур’єр Кривбасу» (№ 240—241 за листопад—грудень).
Михайло Слабошпицький свого часу дав більш точну характеристику цього твору: «Тематика першого роману у книжці Василя Рубана — показати життя у радянські часи, так би мовити, з чорного входу. Під парадним входом слід розуміти те, що нас привчили бачити, згадуючи життя в СРСР — транспаранти, польові звитяги, радісні рум’яні обличчя ланкових тощо. Роман же показує буденне життя пересічного українця та українського села за часів режиму. Якби роман не називався «Любиш — не любиш», його можна було б назвати за аналогією до «Исповеди сына века» (1836) Альфреда де Мюссе, або «Історії мого сучасника» (1879) Володимира Короленка».

Якщо хтось подумав, що тут про суцільні любовні шмарклі, то це зовсім не так. А навпаки — суперправдива сувора проза життя через чоловічий погляд і чоловічу психологію. Автор хотів подати трохи жіночої, але саме так, як її бачать чоловіки. Для нашого майбутнього читача головне, на фоні яких подій все відбувається, як радянщина просочується в усі сфери життя і формує типового «савєцкого чєловєка». Чого варте відображення подій в Україні після Чорнобиля! В реальності те суспільство типових «савєцких людєй» нікуди не зникло — привите тоді, воно передається дітям, онукам, і буде передаватися далі, якщо критично налаштована частина нашої притомної громадськості не покладе цьому край. «Із приходом Андропова до влади мав настати справжній порядок, бо всі бачили, що державне майно розкрадають, але розкрадають усі члени суспільства. В цьому була якась справедливість. Проте нерівність була в тому, що можливість красти в кожного була різна». Чи зникли «савєцкі» злидні, чи ні — це питання не для кожного у нашому соціумі, де гроші і нажива понад усе для декого навіть і під час війни.

Ось для Вас така яскрава картинка з початку роману з життя одного із героїв. Іван в дитинстві напросився підвезти Ірину, у яку закохався, на велосипеді. Дівчина погодилась, але подорож завершилась падінням та подертям дорогих тоді капронових панчох. «На тому тоді їхня любов і завершилася — купити Ірині нові панчохи не було за що... Відтоді Іван більше не закохувався». Для сучасного молодого читача — це занадто соціальний роман про ту справжню українську радянську дійсність, за якою так страждає і зараз багато хто з наших громадян. Ви запитаєте, чи є в романі цікавинки в дусі Оксани Забужко 1996 року про любов? Так, але в цій книзі йдеться про зовсім іншу любов у таких її реальних (і часто дуже жорстоких) і неромантичних вимірах. Кохання в університетському гуртожитку, на природі, в селі під дощем на болоті, на роботі під час перерви... Іноді це просто насилля, згвалтування.

Ярослав Орос 10 лютого 2023 року в «Буквоїді» у своєму допису «Неугодний Василь Рубан» зауважив: «Василь Рубан міг заїхати й у пику, а могли і йому... Василь Федорович неугодний був і «шістдесятникам» і «всякій тварі по парі потому». На жаль, дотепер!»
І, насамкінець, про Василя Рубана і його сина. Події кількох останніх років виявили перед усіма нами дуже просту істину: знання своєї історії, патріотичне виховання — не порожня формальність; це необхідна умова збереження країною своєї ідентичності й незалежності, і як наслідок — своєї безпеки і свого існування. І тільки від нас залежить, які знання і які ідеали ми зможемо передати своїм нащадкам. Дякуємо громаді сіла Лісники на Київщині за те, що вулицю Ватутіна, названу на честь «червоного» командира, який воював проти борців за волю України ще з 1920-х років, перейменували на честь своїх земляків — українського письменника, дисидента, члена українського правозахисного руху, засновника Київської школи поезії Василя Рубана і його сина Віктора Рубана, який у червні 2022 року, попри проблеми зі здоров’ям, добровольцем вступив до лав ЗСУ, пройшов вишкіл і був направлений до зони бойових дій, де, рятуючи життя бойового побратима і отримав поранення, несумісні з життям. Вічна пам'ять і вічна слава Герою!