Менше ніж за тиждень ми будемо відзначати 130-річчя від дня народження українського письменника Миколи Хвильового (справжнє ім’я Микола Фітільов; 1893–1933) – одного з основоположників пореволюційної української прози, майстра психологічної новели з елементами романтизму та імпресіонізму. За своє недовге життя він став однією з ключових фігур національної літератури й одним з найважливіших представників Розстріляного відродження. Хвильовий всіляко підтримував та впроваджував політику «українізації», творив ідеологію національно-культурного відродження України й виступав за інтеграцію українського в європейську та світову культуру.
До Національного тижня читання, який проходитиме з 4 по 10 грудня 2023 року та присвячений Миколі Хвильовому, ми хочемо провести віртуальний тиждень ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її блогу з тим, як найкращі українські літератори, літературознавці (від Олени Теліги, Євгена Маланюка, Дмитра Донцова до Юрія Шереха (Шевельова), Леоніда Плюща, Володимира Панченка, Івана Дзюби) характеризували в своїх творах цю непересічну особистість.
Наші невеличкі розповіді почнемо з прямих цитувань «Партачів життя» (1941) Олени Теліги.Збережена орфографія авторки.
(Партач –це людина, яка робить, виконує будь-що невміло або неохайно, недбало. Прим.авт.).
«Поруч з великими майстрами життя – Шевченком, Лесею Українкою і Донцовим – Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя… Він зрозумів, що для тріюмфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих приплентачів, що нічого спільного не мають ні з цією, ні взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є лише одна ціль – використовування кожної ситуації лише для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і міщанство в душах своїх чесних прихильників… А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути прекрасною його Батьківщина, його Голуба Савоя, в якому б вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несміливі і нецікаві…
Тому Хвильовий не міг не захопитися жовтневою революцією тоді, коли «гриміла повінь і йшла духмяна романтика», коли в лісах і борах бачив він, «як блукали середньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі людей змінилися. Але так само не міг він не отверезішати, ледве побачив, що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади.
Він рішив, що лише національна гордість і відокремішність може дати людям його нації повне життя, дати відвагу до змагання з конкретним ворогом і цим відірвати їх від міщанських егоїстичних інтересів та поширити їх обрії.
В своїх памфлетах гостро виступав він проти всіх «Гартів», «Плугів» і інших літературних осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за всяку ціну старалися обнизити рівень української культури, творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у вигляді поезій про найбільш виплекані буряки…
Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак цивільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміливости осягнув він у своїй останній повісті – «Вальдшнепи», де висміяв дерев’яність «Кавалерів Червоного Прапору» і устами героїні Аглаї одверто виголосив ідею національної романтики.
Цієї сміливости було вже рішуче забагато для його московських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів життя. Тоді і до цього часу друкувалися б його твори, щоправда, зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було б чути його голос, який складав би привітання для Соняшного Сталіна. А головне – він би жив, жив…
Але Хвильовий, правдивий майстер життя, не міг лишатися в ньому на те, щоб його партачити. Вистрілом у свою голову він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.
Ця куля дала сили згинути, а не зігнутися багатьом однодумцям Хвильового під час пізнішої, ще більшої нагінки оскаженілого ворога. Ця куля і досі, протягом 8 літ від його смерти, вертається і розстрілює багато вагання і нерішучости в душах нашої молоді. Бо майстер життя Хвильовий, один з найбільших ворогів його партачів, відчув цілою істотою, що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовости, аж до смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв».
На головному фото Микола Хвильовий позує в улюбленій синій сатиновій сорочці і жовтій краватці (для офіційних заходів), в ній він і був похований (зверніть увагу на сміливе як для члена компартії поєднання кольорів).
Немає коментарів:
Дописати коментар