"Художник слова українського" (до 175-річчя від дня народження Панаса Мирного, українського прозаїка та драматурга)

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко, 1849 - 1920 рр.) народився 13 травня 1849 року в Миргороді, у родині бухгалтера. У дев'ять років його віддали на навчання до Миргородського парафіяльного училища, а через рік, після переїзду родини до Гадяча, хлопець продовжив освіту в Гадяцькому повітовому училищі. Цим і обмежилася освіта майбутнього класика української літератури. З 1863 року юнак починає служити канцеляристом повітового суду. Наприкінці 1865 року обіймає посаду письмоводителя Прилуцького скарбництва. За два роки повертається до рідного Миргорода, де працює бухгалтером скарбництва, там він отримує перше чиновницьке звання - колезького реєстратора. У 1871 році його переводять до Полтави на посаду бухгалтера скарбництва. Із часів переїзду до Полтави Рудченко постає перед нами в двох іпостасях. Перша - службовець. Панас Мирний став чиновником високого рангу, 41 рік служив у казенній палаті (з них 34 - начальником відділу), дослужився до званння цивільного генерала і був нагороджений сімома орденами. Серед його нагород була й золота табакерка, отримана в травні 1910 року. За сумлінну службу на посаді начальника відділу казенної палати П. Рудченку надали звання надвірного, а згодом - колезького й статського радника, а як кавалера ордена Володимира в 1901 році ввели у дворянство, що надавало найважливіший для нього привілей - можливість навчати своїх дітей у гімназії. Друга іпостась - популярний український письменник, який підписував свої твори псевдонімом "Панас Мирний", тому навіть для полтавців лишався безвісною особою. Хоча одного разу він таки себе викрив. У 1892 році в Полтавському театрі йшла вистава за його п'єсою "Лимерівна", головну роль у якій грала неперевершена Марія Заньковецька. Після закінчення вистави захоплена публіка почала вимагати автора. Розчулений грою Заньковецької Мирний вийшов на сцену, де акторка нагородила його вінком із квітів.

Дебютував письменник Панас Мирний одразу і як поет, і як прозаїк: у 1872 р. у львівському журналі "Правда" було надруковано його вірш "Україні" й оповідання "Лихий попутав". У листопаді 1872 року він завершив повість "Чіпка", яку згодом розбудував з допомогою брата - відомого на той час літературознавця й літературного критика Івана Білика, створивши на її основі роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні". Спільна робота над романом тривала кілька років, і лише в 1880 р. його було видано в Женеві під двома псевдонімами - Панаса Мирного та Івана Білика. Тема роману - життєпис злочинця Чіпки від його народження до відправлення на каторгу, поданий на тлі суспільної епохи, з аналізом психологічних і соціальних чинників його поведінки та ідеологічних виправдань злочинів. У 1883 році в журналі "Рада" виходить роман "Повія", який став "художнім синтезом доби" (О. Гончар).

Твори Панаса Мирного викликали захоплення в багатьох його сучасників - акторів, митців, громадських діячів. Ось що говорив про нього видатний літературознавець Сергій Єфремов: "З Мирного - більше психолог. Проблеми внутрішнього життя, переживання душі людської переважно цікавлять цього письменника і не етнографія, не зовнішні обставини, не природа в її показних формах, а люди з усіма людськими рисами стоять у нього на першому плані". А так відгукувався про творчість Мирного Коцюбинський: "Ваші твори мали великий вплив на мене: опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думки - власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам. Я бачив і перечитував Ваші романи, упивався їми, і живий жаль обгортає мене, коли подумаю, що "Повія" не має кінця. Який би я був щасливий, коли б почув од Вас, що третя частина "Повії" таки побачить світ, а за нею появиться ще хоч два, хоч один роман, підписаний Панасом Мирним". У другій половині ХХ століття роман "Повія" став популярним не тільки в Україні, а й за кордоном. Його було видано в перекладах болгарською, латвійською, литовською, молдовською, російською, словацькою, чеською та іншими мовами. У 1961 році видатний український кінорежисер І. Кавалерідзе екранізував твір на кіностудії імені Довженка. Сам про себе Іван Рудченко писав: "Чого й зачим я турбуюся? Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тії слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава - Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я міг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі, - то б моя слава була і моя надія справдилася..."
Бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала книжкову виставку, де ви можете побачити як твори самого автора, так і літературно-критичні статті, присвячені його творчості.