В. Королів-Старий
Сім літер, що палають в слові «Україна»,
Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас,
І сім зрадливих куль на вулиці Расіна
Призначення, мементо і святий наказ.
Горять палким трьохкутником криваві сімки
Над простором і над часом, в хаосі й тьмі,
І серце вгору йде, все вище, стрімко, стрімко
Шляхом Твоїх голгот і слав, Народе мій!
Наталя Лівицька-Холодна
До 145-річчя від дня народження Симона Петлюри бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з історично-бібліографічною довідкою «ВЕЛИКИЙ СИН НОВОЇ УКРАЇНИ» (Симон Петлюра у спогадах Василя Короліва-Старого).
Симон Петлюра повертається до нас зараз як символ боротьби за незалежність України. В час, коли українці знову, як і сто років тому, захищають свою свободу зі зброєю в руках. Знову, як і сто років тому, від того ж ворога – Росії. Петлюра повертається до українців із забуття, і безмежного інформаційного моря брехні про нього. І якщо забуття з 1991-го фактично відійшло у минуле, то брехні про Петлюру не стало менше.
Для кращого розуміння образу Головного отамана військ УНР, Голови Директорії УНР Симона Петлюри рекомендуємо всім охочим мемуарні публікації письменника й культурно-громадського діяча В. Короліва-Старого.
Три знакові тексти літератора: «Народній Герой Симон Петлюра (спроба характеристики)» (1919), «З моїх споминів про Симона Петлюру» (1926), «Згадки про мою смерть» (1941), написані ним в еміграції й добре знані в зарубіжжі, але ще недостатньо відомі українському читачеві, як і сама постать їхнього автора. В. Королів-Старий (1879 - 1941) – нащадок священицького роду, висококласний ветеринар, літератор, художник, редактор-видавець. 7 березня 1917 р. він увійшов до першого складу Української Центральної Ради від Товариства українських поступовців, у березні 1918 р. організував вибори до Київського губернського земства і загітував С. Петлюру балотуватися на пост очільника земства, 10 квітня 1918 р. став «державним опікуном» Шевченкової могили в Каневі. Восени 1918 р. саме в помешканні В. Короліва-Старого керівники земства переконали С.Петлюру очолити повстання проти гетьмана Скоропадського.
1919 р., працюючи в Празі над брошурою про С.Петлюру, В.Королів свідомо відгукувався на запит часу, помітивши в країнах Європи значний інтерес до нашого національного героя. Тому його книжка «Народній Герой Симон Петлюра (спроба характеристики)» вийшла, крім української, ще й англійською, італійською, німецькою, французькою, чеською тощо мовами й мала на меті якнайшвидше дати чужинцям чітке уявлення про «постать видатної людини в рамцях її особистого життя» та схарактеризувати «ту загальну атмосферу життя народнього, яка могла витворити цю легендарну постать».
Важко переживаючи загибель свого друга 25 травня 1926 р., В.Королів-Старий вже 29 травня завершує «З моїх споминів про Симона Петлюру». Від першої бурсацької зустрічі, мандрів полтавськими вулицями, дитячих бешкетів, ідейного «мазепинства» юного Симона – до споминів про його старшого брата-агронома, замученого 1906 р. у Малій Перещепині, про численні епізоди київської співпраці в журналістиці, політиці, державному будівництві, про дві варшавські зустрічі 1922 р. й довгу розмову «загалом 24 години без перерви». Художник В.Королів робить детальний словесний портрет побратима для збереження його правдивого образу для майбутніх істориків; пише про бажання Петлюри навік упокоїтися біля підніжжя Чернечої гори:
«Нині тіло Симона Петлюри лежить хоч і в симпатичній йому, але ж чужій землі. Буде час, коли вдячне громадянство перевезе дорогі останки на Україну, з любові до якої він так багато ризикував своїм життям і зрештою віддав Богові душу. Передбачаю, що в той час почнуться суперечки з-за місця, де поховати його тіло, як були вже за місце, де поставити в Києві пам’ятник Шевченкові. Отже, вважаю конечним реставрувати тут одну з моїх розмов з Симоном Васильовичем. Дуже тільки шкодую, що не можу пригадати свідків!
Якось під час нашого перебування на Шевченковій Могилі, тоді, коли йшла мова про її впорядкування, підходячи до Чернечої Гори, Симон Васильович сказав приблизно такі слова:
— Мала втіха бути мертвим, а все ж таки, коли вже говорити про те, де було б добре лежати мертвим костям,— то тільки тут. Не там, рядом з Тарасом, а хоча б от тут, у нього під ногами! — й він показав рукою на підошву гори, біля першої площинки дерев’яних сходів. Мені здається, що я міг би точно вказати ту точку, на яку він направив свій палець.
Не була то передсмертна воля, але ж тільки випадково принагідно висловлене побажання. А все ж таки, хто знає, чи не варто було б нам і справді утворити на Чернечій Горі своє українське Вестмінстерське Абатство, куди б ходили на прощу наші покоління набиратись, як з вічного джерела, високих думок та глибокого чуття до своєї Батьківщини!?» (В.Королів-Старий, 29.05.1926)
У книзі «Згадки про мою смерть» (1941) образ народного ватажка епізодичний, проте важливими є свідчення про психологічний стан С. Петлюри у вигнанні – «у прах поверженого» чужими й, головне, своїми «уневажненого»: його докір «хисткій» українській національній вдачі, гнів на «друзів-ворогів» і важке самотерзання за те, що «мусив робити те, чого зробити не міг»:
«А Симон — розбитий на полі і в душі, був також наскрізь отруєний злістю, ненавистю й одверто бажав на багатьох помститись. Великими кроками, запалюючи цигарку від цигарки, міряв він світлицю в гостинного доктора Євгена Лукасевича. Він уже перестав обвинувачувати нашу національну вдачу в цілому, він тільки нарікав на осіб. На своїх найближчих співробітників, що гризлись за свої вбогі «портфелі» при «Директорії без території», про своїх генералів, що деякі з них перестали вже говорити по-українському, бо «пока платілі, до тєх пор і ґаварілі», про різні явища в інтернованих вояків, і — що було найстрашніше — про селянську масу, що часто стріляла в спину власній армії при її відступі.— Хто ж винен? — питався я тоді, як і всі, всамперед цікавлячись найменш важливим питанням: за що?
— Я! — гупав себе в груди Симон.— Я бо не мав ставати в чолі руху. І тепер не тільки я це думаю, але ж інші просто в очі мені те говорять.
— А хто ж? — питав я.— Прецінь збори Національного Союзу, що перед повстанням проти гетьмана Скоропадського відбулись у моїй хаті, першим кандидатом на головного отамана поставили Микиту Шаповала. Так що ж: він?
— Ні, — твердо говорив Симон.— Але він зробив ліпше за мене, сказавши: «Я — на таку велику річ задурний». А я послухався наказу товариства. І хоч потім стільки разів просив — «Зніміть з мене цей тягар. Ви ж самі кажете, що я — не на місці!» — ніхто, рішуче ніхто не хоче мене заступити. Я — прикований, як на ланцюзі до свого обов'язку. І моя драма в тім, що я мушу робити те, чого зробити не можу. ...Та ж цілій нашій справі завжди бракувало глибини. Бо ж усі наші думки були імлисто-народницькі, ми стреміли все тільки до «популярних викладів», до «просвіти», але ніколи не думали про те, де взяти і як створити самих просвітителів, як створити вождів, що без них маса — отара овець.
А тим часом наші популяризатори словом і письмом проклинали безневинного Симона, що, віддаючи справі всього себе, «не міг зробити того, що робив»... А Петлюра стогнав:
— Та ж коло мене вже нема нікого, хто б мені помагав. На мене валять тягар керування, але ж ніхто не хоче виконати мого наказу. Хтось дотепно сказав, що Петлюра розбитий, як Карло XII. Та ж у цім дотепі — єдина правда: мої генерали так само не слухають мене, як не слухали Карла його генерали. І хоч би ж була тінь справедливості... Вони добивають мої останні сили, — стогнав Симон».
Отже, із мемуарів В. Короліва-Старого постає цілісний образ С. Петлюри – гідного провідника українства й водночас глибоко трагічної особистості.
Завітайте до нашої бібліотеки ознайомитися з репринтним виданням 1930 р. «Збірник пам'яті Симона Петлюри (1879 - 1926)» (Київ, МП «Фенікс», 1992), в якому є стаття В.Короліва-Старого «З моїх споминів про Симона Петлюру». Два інші твори В.Короліва-Старого у вільному доступі в інтернет-ресурсів.
Немає коментарів:
Дописати коментар