Зеновій Красівський - останній Крайовий Провідник ОУН в підсовєтській Україні

«Росія наш історичний ворог. Врятує тільки відсіч».

Зеновій Красівський

Зеновій Красівський з тих, кого радянська система переслідувала, калічила фізично, нищила морально, але не зламала. Український поет, фотограф, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи, Зеновій Красівський усе життя присвятив боротьбі за вільну і справедливу Україну.

Зеновій Красівський виховувався в українській родині, його тато був січовим стрільцем, а юність його припала на розпал війни УПА проти НКВС. Родина Красівських заплатила дорого за свою невдавану любов до України: у 1945 році старший брат Зеновія, щоб не потрапити до рук «енкаведистів», застрелився, другого брата радянська влада відправила на 20 років каторги до Сибіру, а у 1947 році і батьків, конфіскувавши все майно, примусово виселили у Казахстан. Красівському вдалося дивом утекти і нелегально перебувати у Карпатах. Тоді Зеновій зазнав тяжкого поранення і в 1949 році був заарештований. Під час слідства він витримав 21 день безперервних допитів.

Відтоді Зеновій Красівський з невеликими перервами 26 років життя провів у тюрмах, таборах, засланнях. З них 6 років було примусове «лікування» у психлікарні, які дисиденти вважають найважчою формою репресій. Але саме там, у психлікарні-в’язниці його знайшло кохання.

Зеновій Красівський (ліворуч)
та Панас Заливаха

Можливості еміграції подружжя Красівських добивалася американка Айріс Акагоші. Вона впродовж десяти років писала Зеновію Красівському листи, підтримуючи його морально. Адресу в’язня радянської психлікарні надала Айріс організація Amnesty International, одним із завдань якої було написання листів до жертв тоталітарного режиму. Ці листи були згодом опубліковані.
Однак, вийшовши з психлікарні, Зеновій Красівський обрав не еміграцію, а вступ у 1979 році до Української Гельсінської Групи.

Зеновій Красівський залишив по собі поезії і листування. Як поет він «народився» у тюрмі «Владимирский централ», і одразу до нього прийшло визнання, пригадував ще один політв’язень Євген Сверстюк.

Збірку поезій «Невольницькі плачі», написану цій в’язниці – у застінках, збудованих для «ворогів імперії» ще Катериною ІІ, – дивом вдалося винести з-за ґрат і передати за кордон. 

І це попри те, що рукопис поезій потрапив у руки тюремної адміністрації і Красівського покарали ще суворіше. Поезії збереглися, бо в’язні їх переписували й передавали з рук у руки. Фантастична детективна історія, як фотокопії рукопису поезій потрапили на Захід. Про це можна прочитати у книжці
«Благословенні душі, що вміють випромінювати...».
Це перша в українській історіографії про лицаря духу, співзасновника підпільного Українського національного фронту Зеновія Красівського, який усе життя боровся за свободу України та легалізацію УГКЦ, відбувши за це 26 невільничих літ, та про його чарівну дружину Олену Антонів – берегиню політв’язнів, матір Тараса Чорновола. Книга містить твори З. Красівського, зокрема унікальний листовний твір «Владимирський централ», вперше опубліковану поетичну збірку «Месник», видану 1984 р. в Лондоні збірку «Невольницькі плачі», його виступи, листи, у тому й епістолярний роман Зеновія та активістки Міжнародної Амністії з Нью-Йорка Айріс Акагоші, спогади друзів та співв’язнів, документи слідства й суду з архіву колишнього КДБ. Окрема частина книжки присвячена незабутній Олені Антонів, яка трагічно загинула на очах у Зеновія. Про цю книжку буде наша окрема історично-бібліографічна довідка.

В нашій невеличкій експозиції прискіпливого читача зацікавить збірник невільничої поезії України 30-80 рр. «З облоги ночі» (Київ, «Український письменник»,1993). Цю книжку радимо починати через «Післямову» Зеновія Красівського, яка надзвичайно емоційно і яскраво висвітлює долю людини, поневоленої тиранією. 

В антології «Дисиденти» (Київ, «Дух і Літера», 2018) Ви знайдете його «Заяву про вступ до Української Гельсінської групи» від жовтня1979 р. і чудовий текст «Владимирський централ» (кінець 1979-го - початок 1980 р.).

У збірці вибраних творів Євгена Сверстюка «На святі надій» (Київ, «Наша віра», 1999) дуже вражаюча стаття «Добрий лицар у старому панцері». Йдеться там і про те, як Красівський доглядав за паралізованим Іваном Світличним у Києві і Моршині, про величезну повагу до Красівського неукраїнців - зокрема знаменитого релігійного діяча з Єрусалима Йосефа Менделевича («Ім'я Зеновія Красівського має бути вписане в перший ряд національних героїв України»).

Багато цікавого про Зеновія Красівського знайдете у спогадах дружини українського політв'язня Раїси Мороз «Проти вітру» (Львів, «Свічадо», 2005).

20 вересня 1991 року обірвалося життя Зеновія Красівського. Його похорон переріс у багатотисячну всенародну демонстрацію любові і пошани. З цілого світу зібралися українці провести в останню путь того, хто все своє життя присвятив рідній Україні.
Роман Коваль згадував, що Красівський не поділяв ейфорії від проголошення державної незалежності. Він виразно усвідомлював, що між проголошенням незалежності та її здобуттям - велика різниця. Знав, що боротьба за справжню, а не декларативну незалежність ще буде тривати. І вона справді триває, але, на превеликий жаль, уже без нього. 

Велика трагедія нашої нації полягає в тому, що вона не карає зрадників, толерує ворогів, не шанує своїх Героїв, не прислухається до своїх Пророків.

«Наш ворог – то є ворог історичний: Росія. Вона все в нас забрала. І якщо ми цього не усвідомимо, не організуємося і не дамо відсіч, чуда не буде. Наша біда, що народ опустився. Поневолена нація не має вибору. Мусимо усвідомити, що наш порятунок – у нашій любові до нашого народу, мови, звичаїв», – ці слова Зеновій Красівський промовив у січні 1991 року.
І, як показав час, Красівський не помилився.