Опанас Заливаха: Художник, який жив в зоні під назвою СРСР

У березні 1964 року у червоному корпусі Київського університету макет вітража групи художників – Людмили Семикіної, Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Севрук і Галини Зубченко – під умовною назвою «Шевченко. Мати», де водночас ніжний і суворий Кобзар і заґратована Україна-мати були виконані з елементами іконопису, був знищений особисто ректором університету. Усіх авторів вітражу радянська влада почала переслідувати. До книжкової виставки до 95-річчя від дня народження української художниці та дисидентки Алли Горської наша бібліотека додає ще історично-бібліографічні довідки про авторів цього вітража. Опанаса Заливаху (1925-2007) імперія засудила до 5 років мордовських таборів ще й із забороною малювати – зовсім як колись Шевченка. 

Ім'я Заливахи дуже промовисте, але далеко не всім, на жаль, про щось говорить. Опанас Заливаха народився на Харківщині. У час голодомору 30-х років минулого століття батько вивіз родину на Далекий Схід і цим самим врятував родину від голодної смерті. Майбутній художник відточував своє мистецтво в Ленінградському художньому інституті (1946-1960). По закінченні повертається (не одразу) в Україну, оселяється в Івано-Франківську, оскільки відчуває великий потяг до вивчення рідної мови, культури, мистецтва. Його виставка в Івано-Франківську вперше відкрилася у  1962 р. Її через декілька днів закрили, бо не відповідала духу соцреалізму. Дуже швидко він стає одним з найяскравіших представників шістдесятників – унікального явища в українській історії минулого століття. Попри те, що Заливаха реалізує себе як самобутній художник, його не сприймають на офіційному рівні. Він не служив жодній владі і не робив жодної спроби їй сподобатися. Справжнє живе мистецтво він порівнював із крихітною сталевою танцюючою блохою, зробленою майстрами в Англії. Московити захотіли переплюнути в майстерності англійців. «Косой Левша» підкував блоху, але вона вже не танцювала. Для Заливахи підкована блоха символізувала радянський соцреалізм в мистецтві.

З дружиною Дарією Возняк

28 серпня 1965 р. в квартирі Заливахи роблять обшук. Знаходять нелегальну літературу самвидаву. Суд звинуватив сорокарічного Опанаса Заливаху у веденні «антирадянської пропаганди й агітації». Вирок - 5 років таборів суворого режиму із забороною малювати. Табірна спадщина митця - оригінальна графіка, ескізи майбутніх творів, виконані кульковими ручками у невеличкому альбомі. Товаришам-в'язням вдавалося передавати на волю статті, деякі графічні роботи Заливахи, окремі з них були опубліковані в словацькій газеті «Дружно вперед».

Опанас Заливаха був вільною людиною навіть у радянських таборах. 5 квітня 1967 року за кордоном та в українському підпільному самвидаві з'явилася заява в'язня концтабору Явас (Мордовія) Опанаса Заливахи. Художник заявив, що в совєцькому союзі небезпечно бути свідомим своєї національності, через те «Україна втратила своє національне обличчя: у нас зміщені цінності, мораль. Українці настільки розминулися з собою, що їм повертатися треба до себе. На круги своя...». Своє звільнення Заливаха сприйняв, як перехід від малої зони до великої, казав: «… у малій зоні були друзі й вороги, у великій не знаєш, хто є хто». Йому вдалося винести з тюрми деякі графічні роботи, які він малював в зшитих докупи зошитах та альбомі кольоровими олівцями та фломастерами. 

У 1970 повернувся до Івано-Франківська.Оселився в будинку, де жила родина Возняків. Тут породичався з родиною Бандерів. Його дружиною стала дочка Василя Бандери Дарія. Появилося двійко дітей Ярослав та Ярина і нові клопоти. 

Потім були довжелезні роки забуття. Його друзі жартували, що Панас вирішував проблему «естетичної спорідненості пензля з кочергою». Вечорами малював. Наступна виставка відкрилася через 26 років у 1988 році. З його картин на світ божий дивилися українці, в оточенні таємничого, прадавнього світу України. 

Друге дихання відкрилося у художника з проголошенням незалежної України. Він працював у різних жанрах. Чудовими були його графічні роботи, займався ілюстрацією книг, оздобленням інтер'єрів громадських споруд. Любив працювати з деревом. Створював цікаву кераміку. Мав численні виставки в багатьох містах України.  У 1997 році Лондон побачив 40 найкращих робіт Опанаса Заливахи. Забрати картини з виставки не було коштів.Уже після смерті, з 23 січня по 3 квітня 2011 року в Українському музеї в Нью-Йорку пройшла виставка картин Опанаса Заливахи. На тій виставці експонувалося 9 робіт художника, віднайдених в Лондоні Софією Зєлик з Нью-Йорка. Вони були в жахливому стані. Діаспора знайшла кошти для реставрації.

Опанас Заливаха творив у безлічі різних технік, від мозаїки та станкового живопису до літографії, від робіт з керамікою та деревом до оформлення інтер'єрів. Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні в листопаді 2016 року вніс його ім'я до проєкту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932-1933 роки та змогли реалізувати себе. Був лауреатом Премії імені Василя Стуса 1989 року. 1995 року отримав Шевченківську премію за твори останніх років – «ХХ вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок».

Опанас Заливаха помер в Івано-Франківську 24 квітня 2007 року. В місті збереглася біло-голуба мозаїка «Чим хата багата» в колишньому приміщенні кафе «Кристал». Його інтер'єри в кав’ярнях міста «Медівня», «Казка», «Картопляники», «Скала» зруйновані.  

Ось чому рекомендуємо подивитися документальний фільм «Олександр Заливаха. Творчість» (1990). За три години Ви зможете отримати максимум насолоди від побачених творів цього майстра, зрозумієте, де зберігаються ці скарби і що за більш ніж тридцять років мало що зроблено для збереження творів цього майстра. 

Найкращий пам’ятник видатному художнику - музей, арт-галерея Опанаса Заливахи. Такі пам’ятники достойні імені художника. Сподіваємось, що такий музей з'явиться в нашій самостійній Україні.