«Життя люблю так, що не хочу і не можу вірити у свою смерть» (До 125 -річчя від дня народження Григорія Епіка)

Собі поети право залишають,
Всі інші відкидаючи права:
Належати до тих, кого вбивають,
А не до тих, хто холодно вбива.

Леонід Первомайський

17 січня 1901 року у великій сім’ї хлібороба Данила Епіка народився чорнявий хлопчик. За сімейною легендою Епіків, Григорію приснився сон: Шевченко благословляє його на літературну творчість. Судилося йому стати одним із засновників Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), автором поетичних збірок, повісті «Восени», романів «Перша весна» та «Без ґрунту». Батьки, попри безгрошів’я, намагалися дати освіту всім дітям. Навчатися Григорій пішов до місцевої школи, яку закінчив на відмінно. Спочатку працював різноробом, згодом – писарем на залізничній станції. Був активним учасником просвітянських заходів села. Cтав учасником антигетьманського повстання проти влади Павла Скоропадського та за це був звільнений із роботи у залізничних майстернях. Є історичні відомості, що у 1919-му Григорій записався добровольцем до Першого повстанського полку (м. Новомосковськ) Революційної повстанської армії України під проводом анархіста Нестора Махна. У 1921 р. він приїздить до Катеринослава, щоби покаятися та підписати цинічний документ «Обязательство. Апреля 30 дня 1921 года», а потім протягом свого короткого життя доводити «лояльність» до нової влади.

У великому розмаїтті літературних організацій 1920-х років Григорій шукає свій громадянський шлях: спочатку увійшов до Спілки селянських письменників «Плуг» на чолі з Сергієм Пилипенком, але під впливом Миколи Хвильового став членом Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), підтримував автора «Синіх етюдів» під час літературної дискусії 1925–1928 рр. Після саморозпуску ВАПЛІТЕ Григорій Епік став членом утвореного Миколою Хвильовим ще одного літературного об’єднання – «Пролетарського літературного фронту» та друкувався в альманасі «Літературний ярмарок». 

Від початку 20-х українська критика чекала і вимагала «великого роману», а прозаїки працювали в малих жанрах — оповідання, новела. І от 1928 року вийшли разом «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Майстер корабля» Юрія Яновського, «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича, «Без ґрунту» Григорія Епіка, «Фальшива Мельпомена» Юрія Смолича, «Гармонія і свинушник» Бориса Тенети. Григорій Костюк, український учений-літературознавець, зазначив: «Він (Григорій) перейшов до соціальної проблематики з виразним сатиричним спрямованням». У романі «Без ґрунту» автор висміяв абсурдність країни радянських бюрократів: «Папероїди – це система, і дуже складна. В них свої шляхи захисту й розплодження: покора дужчим і нещадна боротьба проти слабших. В них своя тактика боротьби – густий туман про зроблене ними велике державне заощадження, раціоналізацію і постійна показна собача відданість. «Що начальство – те й ми» – філософське обґрунтування папероїдів. Цупко триматися своїх – це найвищий закон, їхнє credo».

Григорій Епік брав участь у діяльності сценарного відділу Всеукраїнського фотокіноуправління, за його сценарієм (у співавторстві з В. Омельченком) на Ялтинській кіностудії знято стрічку «Трипільська трагедія» (1926, режисер А. Анощенко) – оповідь про похід комсомольців Київщини проти повстанських загонів отамана Зеленого. До популярних творів українського кінематографу для дітей належить кіноповість Епіка «Дочка партизана».
За словами Г. Костюка, Г. Епік не мав такого таланту, як Ю. Яновський чи М. Куліш, але «він мав тверезий і глибший вгляд соціолога в реальні процеси життя. В цьому була його сила й трагедія». Іван Сенченко, сусід Епіка по харківському будинку «Слово», згадував: «...Григорій, захоплено розповідав про апокаліптичну картину спалення на вигоні церковного устаткування – аналоїв, престолів, хоругов, ікон, іконостасу і василькових віничків, якими священик обпорскував парафіян свяченою водою. Гриць запалювався. Горів. Хвильовий сидів блідий, зосереджений, дивився кудись через голови. Вигляд такий був у нього, немовби спинився над безоднею». 

Політична етика більшовизму вимагала безпощадної боротьби із «ворогами», а якщо їх було замало, то вони «створювалися» (оповідання Г. Епіка «Перша весна»). Критика спочатку прихильно поставилася до творчості письменника, відзначала вміння автора правдиво зображувати людські характери, торкатися злободенних і важливих тем, але дуже швидко схвальна риторика змінилася на різко негативну. Письменника затаврували як «наклепника, зрадника і націоналіста». Григорій Епік опиняється «на зламі». Саме на радянському ґрунті він втрачає ґрунт під ногами. Критика використовувалася як каральний засіб. За таких умов значна частина інтелігенції повністю скорилась системі і підтримала її своїм ім’ям. Відомі вчені, діячі культури в промовах і статтях брутально засуджували своїх учорашніх колег і друзів. У червні 1934 року, під час партійної чистки, Епіка виключають зі членів комуністичної партії з формулюванням: «протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії».

Ось що про Епіка написав його сусід по харківському будинку «Слово» Володимир Куліш, син репресованого Миколи Куліша: «Арештували Епіка 6 грудня 1934 року. Після закінчення слідства Постишев випустив книжечку, в якій наводив ніби автентичний Епіковий лист до Сталіна, мовляв, Епік у всьому кається, признається до терору, контрреволюції, і просить НКВД усіх українських письменників «розстріляти як скажених псів». (Я ніколи не забуду того жахливого враження від цієї книжки! Це ж була перша офіційна вістка про долю заарештованих у Харкові. До того часу доля наших батьків була нам абсолютно невідома. Це був присуд, який назавжди перекреслював усі надії на повернення ув’язнених.)». Як засвідчують документи, засуджений до 10-річного ув'язнення спільним вироком на 17 осіб, Г.Епік був відправлений для відбування покарання на Соловки.

У листах з концтабору до дружини він розповідає, що натхненно працює над книжкою новел "Соловецкие рассказы", котра, на його думку, "принесла б дуже багато користі й мала б надзвичайний успіх".

Григорій Епік надіслав рукопис книжки новел «Соловецкие рассказы» до Москви на ім'я наркома внутрішніх справ з проханням ознайомити з нею «ще й старших». Проте ніякі запобігання не полегшили долі письменника. В книзі «Українська інтелігенція на Соловках», представленій в нашій виставці, С. Підгайний згадує, як бадьорий письменник раптом «перестав бути ударником, спалив новели й роман, писані «во славу Чека», відмовився від роботи, посилаючись на біль у нозі...». У жовтні 1937 року його справу, як і інших українських митців, переглянула «трійка» УНКВС Ленінградської області і винесла новий вирок – розстріл. Вирок був виконаний 3 листопада. Зараз в тому лісі меморіальне кладовище, де мовчазно стоять хрести скорботи та пам'ятник – гранітна брила з багатозначним написом: «Люди, не вбивайте один одного».
Григорій Епік був, безумовно, однією з найяскравіших і непересічних особистостей «Червоного ренесансу» на літературному небосхилі України першої половини XX століття. Його постать, як і переходова доба, «кобзарем» якої він прагнув бути – зіткана з суперечливостей і внутрішніх конфліктів: романтичний комунізм, вітаїзм, пролетарський реалізм, винищення українського селянства під час голоду 1933-го… 

Могила Григорія Епіка (символічна),
його сина та дружини
на Байковому цвинтарі в Києві

Реабілітований Григорій Епік посмертно в 1956 р. постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР. Після реабілітації 1956 вийшли збірка «Твори» (1958) та створена в ув’язненні для сина «Роменова абетка» з Соловків» (1993). Окремі його твори перекладено російською, білоруською, польською, молдавською, єврейською, німецькою мовами. Після розпаду «імперії зла» СРСР і відновлення незалежності України, у 1992 році, вийшла в світ «Роменова абетка з Соловків» (оформлення І. Гаврилюка).
В нашій невеличкій книжковій експозиції представлена укладена Юрієм Винничуком антологія «Соловецький етап» (Харків, «Фоліо», 2018). Серед представлених в антології авторів - Григорій Епік з оповіданням «Радіоаматор». Творчість цвіту української інтелігенції залишається з нами. Нам треба більше знати про те, що вони встигли, що вони зробили, як вони жили, про що думали, чого прагнули. Якщо ми все це знатимемо, ми глибше усвідомлюватимемо злочин, який вчинила радянська влада.