Елеонора Соловей — інтерпретатор і популяризатор творчості Володимира Свідзінського

Елеонора Соловей на програмі
телеканалу «ДІМ»

Закінчується жовтень – місяць поета доби «Розстріляного Відродження» Володимира Свідзінського, улюбленого поета Василя Стуса, Івана Дзюби, інших шістдесятників: 8 жовтня поет народився, 18 жовтня загинув. Можливо, не всі наші читачі знають цього митця, хоча це без жодного перебільшення «незнаний поет із першої п’ятірки» найкращих наших поетів, тож зараз вони матимуть нагоду відкрити його для себе. 

Елеонора Соловей, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ та Українського ПЕН-центру, дослідниця української філософської лірики написала кілька книжок про Свідзінського, «поета неповторного, своєрідного, тонкого». Це «Українська філософська лірика» (1999), «Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського» (2016), «Притча про поетів» (2018), «Упізнання святого» (2020). В нашій експозиції були представлені три перші книжки. В цій історично-бібліографічній довідці розповімо про автора цих книжок. 

Сама Елеонора Соловей – надзвичайно цікава жінка. Народилася 1944 року в Молдові в родині небідного селянина, за кілька місяців після її народження батько був репресований і етапований до Далекого Сходу. Відбув половину терміну, повернувся додому ще до смерті Сталіна.
Надзвичайно цікавий розділ «Виростати в Чернівцях...» з книги «Притча про поетів» розповідає про уроки соціальної ущербності, які вона маленькою дівчинкою отримала в дуже «панській» школі № 2 за свою «куфаєчку», про багатогодинні слухання батьком ворожих голосів, про походеньки «на витрішки» по квартирах ровесників, які жили просторіше, про купівлю на базарі курки єврейськими газдинями, про те, як вона стала на все життя бранкою бібліотек і читалень...

Елеонора Соловей та Іван Дзюба

«У Москві, де я вчилася в аспірантурі,— згадує Елеонора Соловей, — адаптувалася важкувато: «домашній» дитині таки непросто було освоїтися в незвичайному — богемному, «екзотичному» — гуртожитку... Я отримала колосальні можливості для набування вишколу, професійного і особистісного кшталтування. Але зуміла цим скористатися лише завдяки тому, що виросла в Чернівцях. Знаю, що закінчила добрий вуз, який не був провінційним, і ще до Москви вже мала потребу в театрах, в концертах: не була ні новачком, ні неофітом у цьому».

Да Вінчі: Мужність, відвага, любов до України (До 30-річчя від дня народження Дмитра Коцюбайла)

Один з тих, хто врятував Київ навесні 2022 року

Герой України Дмитро Коцюбайло народився 1 листопада 1995 року в селі Задністрянському, нині Бурштинської громади Івано-Франківської області. Освіту здобував у Бовшівській загальноосвітній школі та вчився на художника в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї.
На війні Дмитро з 18 років, туди потрапив одразу після Революції Гідності. У 2014 році отримав важке поранення в Пісках Донецької области, після одужання повернувся на фронт. До початку повномасштабного вторгнення був добровольцем, потім вступив у ЗСУ. Вісім років готувався сам та готував інших до майбутньої великої війни.
«Спочатку наш підрозділ направили на запорізький напрямок, щоб не дати росіянам пройти до Запоріжжя і прорватися до Дніпра. Потім мене покликали у Київ, бо маю досвід роботи з артилерією. Коли російські війська почали рухатися на Бориспіль, ми нанесли якісне вогневе ураження, знищили понад 20 одиниць техніки та «Бук»», — згадував Дмитро.   

Далі були дніпровський та херсонський напрямки, а згодом Луганщина: «Ми були у Лисичанську, Білогорівці, Золотому. А зараз воюємо за мою рідну Донеччину, мій другий дім». Ось що Да Вінчі  казав про незалежність: «Це можливість говорити українською, носити шеврон та захищати свою країну».