«Тексти Олеся Ільченка – це не фотоальбом, а гербарій: колекція, крізь сухуваті контури якої просвічує живе лице любого, напівзабутого Києва – з усіма його снами і мріями». Кость Москалець
До Дня Києва, який ми відзначаємо наприкінці цього тижня, бібліотека ім. Петра Панча запропонувала своїм відвідувачам і всім охочим поринути у світ втраченого раю доброго старого Києва, його заповітних старих дворів, непомітних сторонньому оку архітектурних прикрас нашого рідного міста, який відкривається у текстах поета і прозаїка Олеся Ільченка.
Насамперед, це поетична збірка «Деякі сни, або Київ, якого немає» (Київ, «Грані-Т», 2007). Олесь Ільченко описує абсолютно втрачену реальність — втрачену, на жаль, не для одного автора, а й для всіх нас, кому доводиться бути носіями, жертвами чи свідками (руйнації) київського життя, від якого залишилися крихти. Вірші Олеся Ільченка довірливо розповідають читачеві про друзів, які не витримали змагання з нелюдським, неінтелігентським часом - і назавжди розчинилися у будинках без номерів, і про будинки, які не витримали змагання з торжествуючим хамом, що приходить до Києва на початку кожного нового століття. Кость Москалець в післямові до збірки поезій констатує: « Київ дійсно набуває монструального вигляду. Що красивіший він стає — то огидніший, бо це моторошна краса оболонки, позбавленої автентичного змісту. Його новобудови нагадують метастази, його новітні мешканці не мають ані київської постави, ані київського гумору».
Олесь Ільченко – один із небагатьох авторів-киян, чия родинна історія останнього століття тісно переплетена з історією міста. Відтворюючи її в книзі «Збирачі туманів. Суб'єктивні нотатки з київського життя» (Київ, «Комора», 2017) з мозаїки спогадів та переказів – про іриси на кахлях у старому дідовому будинку, пригоди на знімальних майданчиках кіностудії ім. Довженка, де директором фільмів працював його батько, про напівконспіративні зустрічі на квартирах із часів власного студентства, – автор промальовує риси іншого, свого Києва під маскою сучасного мегаполісу. Це веселі, а іноді сумні родинні історії, власні спогади дитячих і юнацьких років про життя столиці України та її мешканців у 1950-1970-х роках, із численними подробицями та деталями побуту, географії та топоніміки Києва. Все це не обмежується виключно спогадами радянських часів, а й дає можливість відчути та прослідкувати неперервність національних традицій і зв'язок подій, що відбувалися в різні часи та епохи, але були завжди пов’язані з Києвом та з Україною.
Сподіваємось, що, прочитавши цю книгу та інші книги автора, в яких фігурує наше місто, хтось із читачів захоче побачити не лише знані всіма історичні місця міста, а й вулички, згадані в книзі.
«Системне нищення визначних споруд Києва в 1920-1930 роках «вдало» для влади доповнилось трагедією Другої світової війни, коли центр Києва, кількасот прекрасних будівель, висадили в повітря радянські «підпільники», а по війні навіть ті споруди, що вціліли в центрі й надавалися до регенерації, було знесено задля нового «соціалістичного образу» Києва... Минув час, але лишилися радянські люди. Нова генерація стала реальністю. Саме вони і їхні нащадки з апетитом «доїдають» рештки автентичного міста». «У місті 1970-х років відбувалося не тільки знесення старих будинків цілими кварталами, але й закриття українських шкіл «на прохання трудящих». Репресували людей, зникала забудова... Проте то була лише прелюдія до інвазії. У ті роки масово з'являлися нові мешканці центру Києва , котрі говорили з таким московським акцентом, який шокував навіть російськомовних киян і викликав у всіх «автохтонів» підсвідоме відторгнення... Укорінені київські родини стали справжнісіньким раритетом - як інтер'єри старих київських будинків. Новітня цивілізація скоробагатьків вибухнула новобудовами на живому тлі центральних районів Києва наприкінці ХХ-го століття. Старі кияни перестали впізнавати вулиці. Серед лісу модерних і нахабних багатоповерхівок у центрі зникло затишне, українське за суттю місто. Нова хвиля номад заполонила його. І серед новопосталих будинків, нових вулиць і людей, нікуди не виїждаючи, перетворюєшся на емігранта в рідному місті, на чужинця, який має вчитися жити в новому, часто ворожому до всіх і всього середовищі».
Відзначаючи День Києва, згадуємо разом, що це надзвичайно миле і вродливе європейське місто було створене нашими батьками й дідами для нас, а не для завтрашніх грошовитих мішків без роду, без племені. Спілкуємось з нашим зниклим або наявним Києвом, який існує вічно, кожного дня, поки ми є. Інформаційно-просвітницьку годину «Київ, якого немає» (Олесь Ільченко про Київ і киян) підготував та провів бібліотекар Анатолій Редько.
