Історично-бібліографічна довідка «Хто Ви, пане генерале-хорунжий Василю Тютюннику»

«Василь Тютюнник – повний, нескалічений Українець в нашій революції». 
Євген Маланюк







До Дня Києва бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з історично-бібліографічною довідкою про генерала-хорунжого армії УНР Василя Тютюнника, чиє ім'я відповідно до рішення Київської міської ради № 322/4386 від 22 лютого 2018 року носить колишня вулиця Анрі Барбюса неподалік від нашої бібліотеки. На превеликий жаль, на питання, хто це такий, не можуть відповісти не тільки новоприбулі кияни, але і значна частина старожилів цієї перейменованої вулиці.
17 липня 1890 року на хуторі Куторжу (за іншими відомостями — в селі Єльках) Хорольського повіту на Полтавщині народився Василь Тютюнник, військовий діяч, начальник Штабу Дійової Армії, пізніше її Командувач.Закінчив Хорольське чотирикласне міське училище, після чого обрав кар’єру військового – вступив до Тифліського військового училища. В роки Першої світової війни командував кінною розвідкою 25-го Сибірського стрілецького полку. В одному з боїв був контужений, дослужився до звання капітана.

Інформаційно-просвітницька година до Дня Києва «Київ, якого немає» (Олесь Ільченко про Київ і киян)

«Тексти Олеся Ільченка – це не фотоальбом, а гербарій: колекція, крізь сухуваті контури якої просвічує живе лице любого, напівзабутого Києва – з усіма його снами і мріями». 
Кость Москалець

До Дня Києва, який ми відзначаємо наприкінці цього тижня, бібліотека ім. Петра Панча заропонувала своїм відвідувачам і всім охочим поринути у світ втраченого раю доброго старого Києва, його заповітних старих дворів, непомітних сторонньому оку архітектурних прикрас нашого рідного міста, який відкривається у текстах поета і прозаїка Олеся Ільченка. 
Насамперед, це поетична збірка «Деякі сни, або Київ, якого немає» (Київ, «Грані-Т», 2007). Олесь Ільченко описує абсолютно втрачену реальність — втрачену, на жаль, не для одного автора, а й для всіх нас, кому доводиться бути носіями, жертвами чи свідками (руйнації) київського життя, від якого залишилися крихти. Вірші Олеся Ільченка довірливо розповідають читачеві про друзів, які не витримали змагання з нелюдським, неінтелігентським часом - і назавжди розчинилися у будинках без номерів., і про будинки, які не витримали змагання з торжествуючим хамом, що приходить до Києва на початку кожного нового століття. Кость Москалець в післямові до збірки поезій констатує: « Київ дійсно набуває монструального вигляду. Що красивіший він стає — то огидніший, бо це моторошна краса оболонки, позбавленої автентичного змісту. Його новобудови нагадують метастази, його новітні мешканці не мають ані київської постави, ані київського гумору».
Олесь Ільченко – один із небагатьох авторів-киян, чия родинна історія останнього століття тісно переплетена з історією міста. Відтворюючи її в книзі «Збирачі туманів. Суб'єктивні нотатки з київського життя» (Київ, «Комора», 2017) з мозаїки спогадів та переказів – про іриси на кахлях у старому дідовому будинку, пригоди на знімальних майданчиках кіностудії ім. Довженка, де директором фільмів працював його батько, про напівконспіративні зустрічі на квартирах із часів власного студентства, – автор промальовує риси іншого, свого Києва під маскою сучасного мегаполісу. Це веселі, а іноді сумні родинні історії, власні спогади дитячих і юнацьких років про життя столиці України та її мешканців у 1950-1970-х роках, із численними подробицями та деталями побуту, географії та топоніміки Києва. Все це не обмежується виключно спогадами радянських часів, а й дає можливість відчути та прослідкувати неперервність національних традицій і зв'язок подій, що відбувалися в різні часи та епохи, але були завжди пов’язані з Києвом та з Україною.
Сподіваємось, що, прочитавши цю книгу та інші книги автора, в яких фігурує наше місто, хтось із читачів захоче побачити не лише знані всіма історичні місця міста, а й вулички, згадані в книзі.
І, насамкінець, кілька вражаючих цитат з розділу «Як стати емігрантом» з цієї книжки.
«Системне нищення визначних споруд Києва в 1920-1930 роках «вдало» для влади доповнилось трагедією Другої світової війни, коли центр Києва, кількасот прекрасних будівель, висадили в повітря радянські «підпільники», а по війні навіть ті споруди, що вціліли в центрі й надавалися до регенерації, було знесено задля нового «соціалістичного образу» Києва... Минув час, але лишилися радянські люди. Нова генерація стала реальністю. Саме вони і їхні нащадки з апетитом «доїдають» рештки автентичного міста». «У місті 1970-х років відбувалося не тільки знесення старих будинків цілими кварталами, але й закриття українських шкіл «на прохання трудящих». Репресували людей, зникала забудова... Проте то була лише прелюдія до інвазії. У ті роки масово з'являлися нові мешканці центру Києва , котрі говорили з таким московським акцентом, який шокував навіть російськомовних киян і викликав у всіх «автохтонів» підсвідоме відторгнення... Укорінені київські родини стали справжнісіньким раритетом - як інтер'єри старих київських будинків. Новітня цивілізація скоробагатьків вибухнула новобудовами на живому тлі центральних районів Києва наприкінці ХХ-го століття. Старі кияни перестали впізнавати вулиці. Серед лісу модерних і нахабних багатоповерхівок у центрі зникло затишне, українське за суттю місто. Нова хвиля номад заполонила його. І серед новопосталих будинків, нових вулиць і людей, нікуди не виїждаючи, перетворюєшся на емігранта в рідному місті, на чужинця, який має вчитися жити в новому, часто ворожому до всіх і всього середовищі».
Відзначаючи День Києва, згадуємо разом, що це надзвичайно миле і вродливе європейське місто було створене нашими батьками й дідами для нас, а не для завтрашніх грошовитих мішків без роду, без племені. Спілкуємось з нашим зниклим або наявним Києвом, який існує вічно, кожного дня, поки ми є.
Інформаційно-просвітницьку годину «Київ, якого немає» (Олесь Ільченко про Київ і киян) підготував та провів бібліотекар Анатолій Редько.

Книжкова виставка "Вічне місто над Дніпровими кручами" (До Дня Києва)

Київ… Місто, що пережило століття, війни, пожежі, піднесення й падіння — і знову підводилося, ніби з глибин власної невмирущої сили. Місто, яке живе в серці кожного українця як символ свободи, гідності та незламного духу.Сьогодні ми зустрічаємо День Києва інакше, ніж колись. Під виття сирен, під гуркіт обстрілів, з болем за зруйновані будинки й поранені долі. Але разом із тим — з гордістю за те, що Київ тримається. Тримається попри все.
У 2026 році столиця України знову на передовій боротьби за життя і світло. Наше місто — не просто географічна точка на карті. Це колиска нашої державності, нашої культури, нашої мови. Це місто, де кожен камінь дихає історією, а кожна вулиця пам’ятає кроки тих, хто творив майбутнє.
Київ — це Дніпро, що несе свою сильну течію, немов час. Це каштани, які вперто цвітуть навіть під звуки повітряної тривоги. Це золоті куполи, що сяють крізь дим. Це люди, які, всупереч страху, зберігають світло в очах.
Це наша любов, наша віра й наш спільний дім.
Сьогодні, коли ворог намагається зламати нас ударами по цивільних кварталах, ми ще сильніше відчуваємо цінність кожного ранку в Києві. Кожної прогулянки старим Подолом. Кожного погляду на ріку з Володимирської гірки.
Київ живе — і житиме. Бо в ньому б’ється серце України.
Наша бібліотека дякує всім, хто захищає столицю: військовим, медикам, рятувальникам, волонтерам, усім мешканцям, які не дозволяють темряві перемогти.
Саме завдяки вам Київ — незламний. Київ — вічний.
Запрошуємо всіх охочих завітати до нашої читальної зали на тематичну виставку «Вічне місто над Дніпровими кручами», де зібрані книги про історію Києва, його культуру, духовне коріння та сучасну боротьбу за свободу.
З Днем Києва!
Хай серце міста б’ється гучно — і хай чує весь світ: Київ вистоїть. Київ переможе.