Василь Рубан — активний учасник українського відродження 1960-х. Народився на Київщині в родині вчителів. Закінчив Житомирський культ-просвітній
технікум і три курси Київського державного університету зі спеціальності українська мова і література. 1972 року його було заарештовано та звинувачено в антирадянській агітації та пропаганді. Василь Рубан, як і свого часу Левко Лук’яненко, непохитно відмовлявся давати свідчення по справі і про своїх знайомих. Непоступливому «впаяли» «примусове лікування». Запроторили до Дніпропетровської психлікарні чи в просторіччі – психушки. «Страшніше, ніж у тюрмі. Бо з тобою роблять що завгодно». Про цю видатну особистість проінформуємо Вас більш докладно окремою історично-бібліографічною довідкою.
Цей роман написаний Василем Рубаном через декілька років після його звільнення в 1978 році з психіатричних лікарень Дніпра, Казані та Глевахи, де автора лікували від свободумства. Вперше опублікований у 1992 році в журналі Київ, був нагороджений «Літературною премією імені Євгена Маланюка». У 2014 році Всеукраїнським товариством «Просвіта ім. Тараса Шевченка» роман було номіновано на здобуття Шевченківської премії. У 2015 році видавництвом «Ярославів Вал» роман опублікований окремою книгою разом з романом Василя Рубана «Любиш – не любиш».
Героєм майже автобіографічного роману «На протилежному боці від добра» виступає сам Василь Рубан. Олесь Гончар, який одним із перших читав та рецензував твір, назвав роман «автобіографічною сповіддю». Автор каже, що перебуваючи там, у справжньому пеклі на землі, вірити в добро йому допомагали добрі люди, які зустрічалися навіть серед працівників найжорстокіших інституцій каральної психіатрії. Сам роман починається епіграфом від Олеся Гончара: «Вночі дочитав роман Василя Рубана («На протилежному боці від добра») в журналі «Київ». Не знаю, чи це роман, чи просто автобіографічна сповідь, але річ незвичайної сили… В наш час Україна нечасто бачить людей мужніх, більше крутіїв, хитрунів …а тут просто козацька мужність. Фінальна сцена блискуча». Ось ця неперевершена за трагізмом картина побачення із сім’єю після ув’язнення: «Я сидів, обнявши своїх дітей, і розумів, що батько для дітей — це сонце. Що злочинно залишати дітей без батька. Але і Україна була в неволі, і мій народ зникав, і своїми стражданнями я його не порятував. Десь далеко бриніла думка, що треба збиратися на силі, щоб кинутись під танк, але поки що я обнімав своїх дітей і сміх, змішаний із сльозами, бринів у моїх примружених очах...»
Василь Рубан в цій книжці – це безоглядна щирість і відвертість. Подеколи – навіть собі на шкоду. Це революціонер без страху і сумніву. Найбільше боявся страху безчестя. У романі згадуються такі творці української культури та державності, як Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ та інші. Є і інші цікаві особистості. Зокрема Борис Євдокимов, провідний діяч НТС (закордонна радіостанція НТС вела свої радіопередачі на Радянський Союз на коротких хвилях - 26 м) поза очі називав Василя Рубана «зоологічним націоналістом».
І, насамкінець, процитуємо Михайла Слабошпицького, який разом з Василем Рубаном поступив в Київський університет у 1964 році: «У нас чимало першокласних, як гадається мені й за світовими мірками, письменників. На жаль, наше суспільство в час неймовірної гуманітарної катастрофи й звичайної варваризації не доросло до них. Але слава Богу, що всі ці тексти – і саме українською мовою – є. Можливо, їх належно сприймуть та оцінять майбутні покоління, які успішно переростуть убогий інтелектуальний та естетичний рівень наших сучасників. І поміж цих першокласних письменників є автор із такою похмуро унікальною долею – Василь Рубан. Той, хто знайшов у собі силу написати свою скорбну книгу. Свою сповідь після пекла».