Шарль Бодлер
«Бодлер… Цей король поетів, справжній бог».
Артюр Рембо
«Квіти зла» Шарля Бодлера — це квіти, що виросли в нашій суперечливій душі на ґрунті жорстокого ХХ століття.»
Олександр Олесь
Бодлер започаткував нові шляхи у зображенні людини, висуваючи при цьому принципово нове розуміння сутності й призначення мистецтва. Він не сприймав ані пустопорожнє існування ситих буржуа, ані конформізм, ані брехливу поміркованість, загальноприйняте нахабство «хазяїв життя» і жорстокість світу. Шарль Бодлер – активний учасник барикадних боїв революції 1848 року, член організованого Огюстом Бланкі «Центрального республіканського товариства». Його захоплення революцією швидко пройшло, проте на все життя Бодлер залишився вічним бунтівником, котрий ніколи не зміг змиритися з мертвотною дійсністю, бездуховним існуванням тогочасного французького суспільства. Бодлера небезпідставно назвали «Данте ХІХ століття», бо він показав не тільки пекло, в якому опинилося суспільство з усіма його пороками та вадами, а й окреслив ті болючі питання, що хвилювали особистість, її страждання і метання між Богом і Сатаною. На жаль, саме сьогодні у цьому світі нахабного і агресивного зла Бодлер актуальний, як ніколи.
Посмертна доля Бодлера-поета склалася драматично. Жорстокий судовий вирок, винесений його знаменитій поетичній збірці «Квіти Зла» у 1857 році, було скасовано французьким парламентом лише у 1946 році, тобто у рідній Франції поет отримав офіційне визнання вже після другої світової війни. У консервативних і поміркованих колах за ним міцно закріпилася специфічна репутація «співця зла», анархіста, з якого почався розпад моральних і релігійних підвалин суспільства. Поезія Бодлера спершу знаходила визнання серед строкатого прошарку маргіналів буржуазного суспільства, які не приймали його моралі й культури, його естетики й системи цінностей. Це були представники артистичної богеми, «прокляті поети» 70-80-х рр., декаденти — «блудні діти буржуазії», анархісти, пізніше — різнорідні течії поетичного й художнього авангарду. Проте поезію Бодлера високо оцінювали й видатні французькі митці того часу, зокрема Віктор Гюго й Гюстав Флобер.