«Любиш не любиш» Василя Рубана

До збірки «На протилежному боці від добра» письменника, поета і дисидента Василя Рубана, яку презентує бібліотека ім. Петра Панча, потрапили два романи: про любов і про каральну психіатрію. Про другий роман, назву якого має ця збірка, наша бібліотека вже розповідала в історично-бібліографічній довідці «Василь Рубан — один з найяскравіших поетів Київської школи». Перший, «Любиш не любиш», як зауважують небагаточисельні критики, більше подібний до німецької модерної прози. Сам автор Василь Рубан про цей роман казав, що хотів звернути увагу на те, чого люди зазвичай не помічають. «В нас любов заідеологізована, «зарелігієзована», загнана у такі рамки, де немає широти поняття. А фактично любов — це суцільна енергія, яка відбувається між усіма людьми весь час. Потрібно цінувати будь-який момент кохання», – пояснював письменник. Однак додав, що роман — це також і картинка кінця Радянського Союзу. І сподівався, що читачів не відлякне тривалість дії — близько 20 років. Остаточно завершений цей роман 27 січня 1996 року, а вперше був опублікований тільки 2009 року у журналі «Кур’єр Кривбасу» (№ 240—241 за листопад—грудень).
Михайло Слабошпицький свого часу дав більш точну характеристику цього твору: «Тематика першого роману у книжці Василя Рубана — показати життя у радянські часи, так би мовити, з чорного входу. Під парадним входом слід розуміти те, що нас привчили бачити, згадуючи життя в СРСР — транспаранти, польові звитяги, радісні рум’яні обличчя ланкових тощо. Роман же показує буденне життя пересічного українця та українського села за часів режиму. Якби роман не називався «Любиш — не любиш», його можна було б назвати за аналогією до «Исповеди сына века» (1836) Альфреда де Мюссе, або «Історії мого сучасника» (1879) Володимира Короленка».

Якщо хтось подумав, що тут про суцільні любовні шмарклі, то це зовсім не так. А навпаки — суперправдива сувора проза життя через чоловічий погляд і чоловічу психологію. Автор хотів подати трохи жіночої, але саме так, як її бачать чоловіки. Для нашого майбутнього читача головне, на фоні яких подій все відбувається, як радянщина просочується в усі сфери життя і формує типового «савєцкого чєловєка». Чого варте відображення подій в Україні після Чорнобиля! В реальності те суспільство типових «савєцких людєй» нікуди не зникло — привите тоді, воно передається дітям, онукам, і буде передаватися далі, якщо критично налаштована частина нашої притомної громадськості не покладе цьому край. «Із приходом Андропова до влади мав настати справжній порядок, бо всі бачили, що державне майно розкрадають, але розкрадають усі члени суспільства. В цьому була якась справедливість. Проте нерівність була в тому, що можливість красти в кожного була різна». Чи зникли «савєцкі» злидні, чи ні — це питання не для кожного у нашому соціумі, де гроші і нажива понад усе для декого навіть і під час війни.

Ось для Вас така яскрава картинка з початку роману з життя одного із героїв. Іван в дитинстві напросився підвезти Ірину, у яку закохався, на велосипеді. Дівчина погодилась, але подорож завершилась падінням та подертям дорогих тоді капронових панчох. «На тому тоді їхня любов і завершилася — купити Ірині нові панчохи не було за що... Відтоді Іван більше не закохувався». Для сучасного молодого читача — це занадто соціальний роман про ту справжню українську радянську дійсність, за якою так страждає і зараз багато хто з наших громадян. Ви запитаєте, чи є в романі цікавинки в дусі Оксани Забужко 1996 року про любов? Так, але в цій книзі йдеться про зовсім іншу любов у таких її реальних (і часто дуже жорстоких) і неромантичних вимірах. Кохання в університетському гуртожитку, на природі, в селі під дощем на болоті, на роботі під час перерви... Іноді це просто насилля, згвалтування.

Ярослав Орос 10 лютого 2023 року в «Буквоїді» у своєму допису «Неугодний Василь Рубан» зауважив: «Василь Рубан міг заїхати й у пику, а могли і йому... Василь Федорович неугодний був і «шістдесятникам» і «всякій тварі по парі потому». На жаль, дотепер!»
І, насамкінець, про Василя Рубана і його сина. Події кількох останніх років виявили перед усіма нами дуже просту істину: знання своєї історії, патріотичне виховання — не порожня формальність; це необхідна умова збереження країною своєї ідентичності й незалежності, і як наслідок — своєї безпеки і свого існування. І тільки від нас залежить, які знання і які ідеали ми зможемо передати своїм нащадкам. Дякуємо громаді сіла Лісники на Київщині за те, що вулицю Ватутіна, названу на честь «червоного» командира, який воював проти борців за волю України ще з 1920-х років, перейменували на честь своїх земляків — українського письменника, дисидента, члена українського правозахисного руху, засновника Київської школи поезії Василя Рубана і його сина Віктора Рубана, який у червні 2022 року, попри проблеми зі здоров’ям, добровольцем вступив до лав ЗСУ, пройшов вишкіл і був направлений до зони бойових дій, де, рятуючи життя бойового побратима і отримав поранення, несумісні з життям. Вічна пам'ять і вічна слава Герою!