Історично-бібліографічна довідка «Хто Ви, пане генерале-хорунжий Василю Тютюннику»

«Василь Тютюнник – повний, нескалічений Українець в нашій революції». 

Євген Маланюк

До Дня Києва бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з історично-бібліографічною довідкою про генерала-хорунжого армії УНР Василя Тютюнника, чиє ім'я відповідно до рішення Київської міської ради № 322/4386 від 22 лютого 2018 року носить колишня вулиця Анрі Барбюса неподалік від нашої бібліотеки. На превеликий жаль, на питання, хто це такий, не можуть відповісти не тільки новоприбулі кияни, але і значна частина старожилів цієї перейменованої вулиці.
17 липня 1890 року на хуторі Куторжу (за іншими відомостями — в селі Єльках) Хорольського повіту на Полтавщині народився Василь Тютюнник, військовий діяч, начальник Штабу Дійової Армії, пізніше її Командувач.Закінчив Хорольське чотирикласне міське училище, після чого обрав кар’єру військового – вступив до Тифліського військового училища. В роки Першої світової війни командував кінною розвідкою 25-го Сибірського стрілецького полку. В одному з боїв був контужений, дослужився до звання капітана.
Він віддав українізованим частинам наказ: кинути фронт і пробиватися до Києва - на захист Центральної Ради. Прорватися вдалося лише декільком частинам, які відіграли значну роль у київських вуличних боях між більшовиками і військами Центральної Ради.
Сам Василь Тютюнник повернувся в Україну, зайняту німецькими військами, лише навесні 1918-го року. В Генеральному штабі гетьмана Павла Скоропадського став помічником начальника відділу Генерального штабу, проте незабаром переходить в опозицію і відіграє вагому роль у підготовці антигетьманського повстання.

Василь Тютюнник командував Армією УНР двічі – у липні-вересні та у листопаді 1919 року. Реалізував план прориву військ УНР у напрямку Проскурова («Проскурівська операція»), яка почалася 1 червня 1919 року. У її результаті вдалося відбити у Червоної армії міста Проскурів, Кам'янець-Подільський (в якому розмістилися урядові органи УНР) та ряд інших. У серпні 1919-го об'єднаним військам під командуванням Тютюнника вдалося відбити у більшовиків міста Вінницю і Жмеринку. У листопаді 1919-го керував обороною Проскурова, захворівши на тиф. У критичний момент для армії, затиснутій у «трикутнику смерті», разом з генерал-хорунжим Євгеном Мешковским розробив легендарний план Першого зимового походу – партизанського рейду тилами Білої та Червоної армій. Останнє розпорядження своєму заступнику отаману Михайлу Омельяновичу-Павленку Василь Тютюнник писав у гарячці – при температурі 40 градусів. Тяжко хворий на тиф Василь Тютюнник був доправлений у рівненський госпіталь, де помер 19 грудня від розриву серця. Похований у Рівному. В 30-х роках на могилі на кошти учнів Рівненської української приватної гімназії було встановлено пам'ятник генералу.
Наразі немає жодного пам'ятника, окрім надмогильного. У 2012 році Хорольська міська рада відмовилась встановити йому пам'ятник. Василь Тютюнник виявився недооціненим.
Його ад'ютант – Євген Маланюк, «фашист» з точки зору українських радянських літературознавців, залишив чудові спогади про отамана. Ось кілька цитат з цих спогадів, які на нашу думку найкраще характеризують Василя Тютюнника.
«Це був той самий Василь Тютюнник, який потім творив українську військову історію до кінця 1919 року. Це був той, безперечно, найвидатніший старшина і полководець український, який створив національну армію України, який провадив нею аж до оволодіння Києвом 1919 року, який був потім заходами «демократів» духу і розуму усунутий від праці, а в трагічний момент початку останньої катастрофи 1919 року покликаний знову. То був той отаман Василь Тютюнник, що запалений духом любові до Вітчизни, згорів, як свічка, на славу історії української, - людина, про яку ще багато напишуть (мусять!) історики і поети. Людина, яка для свого часу для наших сумних днів була своєю величиною неспівмірною, незрозумілою, навіть чужою, як усі видатні українці нашої трагічної історії».
«Пригадую, що, проходячи повз Оперу вночі, ми побачили величезний паркінг урядових авт, а з-за стін Театру лунали музика і оплески. Тютюнник криво посміхнувся і сказав: «Все ще святкують». Всі авта, навіть Генер. Штабу (!), були в розгоні і фактичний шеф цієї найважливішої і найістотнішої в державі інституції мусів вночі іти пішки на невідкладні оперативні телеграфні розмови… з фактичним фронтом вже цілком розгорненої війни, як фактичний керівник збройними силами Держави.
Держави, що була, властиво, польовим наметом серед поля бою, де вже наочно групувався і скупчувався ворог – на «фронтах» кордонів, на «тилах» і – в самій середині - в Києві».

Могила Василя Тютюнника
на Дубенському кладовищі у Рівному

«… Одягли в той самий френч (темно-зелений), єдиний (у Командувача Армії), який всі пам'ятають, в якім був за Центральної Ради , за Гетьмана, за Директорії, за головного Отамана. На труні – крива шабля в сріблі, — єдиний люксус в Отамана – і славнозвісна сіра смушкова шапка, - також подарунок (здається, від повстанців).Чота Польського Війська. Ляфету не можна було в Рівнім дістати, отже – звичайна чорна карета, — зовсім не для генерала. Вохка сальва в морознім повітрі. Потім простий дубовий хрест…
Кажуть, що на могилу Отамана ходять учні Рівненської гімназії. Гімназистки щороку садять квіти. Що ж? Може, це – символ. Може, нове покоління серцем чує в нім Свого.
Василь Тютюнник – повний, нескалічений Українець в нашій революції. Хиба його одна – завчасність: і народився – завчасно і завчасно ж, дуже завчасно, нас залишив».
До речі, срібна шабля на труні — це від Євгена Маланюка своєму командиру. А від партійної і радянської номенклатури неофіційне скорочення найменування для нього і для всіх тих, кому не подобалися совєти, для всіх нелояльнихдо влади, — «УБН» (український буржуазний націоналіст). 

Пам’яті Василя Тютюнника
Хай нерухомо ми стоїм
Чекаючи страшного знаку,
Так сотня крізь гарматний дим
Готується зустріть атаку,
Просвердлюючи зором даль
І нашорошуючи ухо,
Аж заговорить люта сталь
І завирує завірюха.
Уста затиснуті – горять,
Заціплені – скрегочуть зуби,
Та в пурпуровім часі згуби
Рука не змучиться карать!
Набряклий м’язень не тремтить:
Так в кулеметі, пружно-звинна,
Чекає на останню мить
Замком затиснена пружина.

Євген Маланюк, 8 січня 1931 р.