Григорій Костюк
Він успішно закінчив чотири класи гімназії, далі здобув середню освіту в престижній Київській колегії Павла Ґалаґана (приватній чоловічій гімназії, сьогодні в цій будівлі — Національний музей літератури України), яку закінчив із золотою медаллю. Далі був в університеті, який тепер називається Київський національний університет імені Тараса Шевченка, а тоді — Київський університет святого Володимира. Нагороджений золотою медаллю за дипломну роботу, залишився працювати в університеті (разом із Миколою Зеровим вів семінари з історії української літератури), став професором. Як викладач не мав улюбленців або відторгнутих з-поміж студентів: за спогадами Тодося Осьмачки, «з усіма був рівний». У юності почав писати свої перші твори під псевдонімом Павло Зорев. Твори юного поета друкувалися в російських журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Заветы». Із 1917 — пише тільки українською; свої поезії друкував у «Музагеті», в альманасі «Гроно» (1920). Дослідник проблем російсько-українських літературних зв’язків, творчості українських класиків, теоретичних проблем літературознавства. Автор поетичних збірок «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925), позначених глибиною думки й досконалістю форми.
Входив до літературного угруповання неокласиків, позиції яких відважно захищав у літературній дискусії 1925 — 1928. Перекладач французьких поетів Шарля Бодлера, П’єра-Жана Беранже, Поля Верлена. Був співробітником Постійної комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства при ВУАН і київській філії Інституту ім. Т.Шевченка Наркомосу УСРР, членом Бібліологічного товариства при ВУАН. Павла Филиповича ще за життя визнавали світочем української науки: «одна з провідних постатей нашого національно-культурного процесу» (М. Орест), «висока наукова об’єктивність та ерудиція» (В. Державин), «скрупульозна аналіза текстів та їх порівняння» (Г. Костюк), «високий професіоналізм, блискуча ерудиція, добра обізнаність із літературним контекстом, інтелектуальний динамізм і насиченість його праць» (В. Поліщук). Про себе і свою діяльність Павло Филипович писав так: «Я робітник в майстерні власних слів, / Та всі слова я віддаю усім. / Будую душі, викликаю гнів, / Любов і волю вводжу в кожний дім».