Жертва сталінського терору (До 135-річчя від дня народження Павла Филиповича)

«З усіх дослідників цієї доби він був найавторитетнішим і найглибшим... Це була ходяча енциклопедія». 

Григорій Костюк

Павло Петрович Филипович (псевдонім — Павел Зорев; 02.09 (20.08).1891 — 03.11.1937) — поет, літературознавець, перекладач, педагог, народився в селі Кайтанівка на Черкащині.
Він успішно закінчив чотири класи гімназії, далі здобув середню освіту в престижній Київській колегії Павла Ґалаґана (приватній чоловічій гімназії, сьогодні в цій будівлі — Національний музей літератури України), яку закінчив із золотою медаллю. Далі був в університеті, який тепер називається Київський національний університет імені Тараса Шевченка, а тоді — Київський університет святого Володимира. Нагороджений золотою медаллю за дипломну роботу, залишився працювати в університеті (разом із Миколою Зеровим вів семінари з історії української літератури), став професором. Як викладач не мав улюбленців або відторгнутих з-поміж студентів: за спогадами Тодося Осьмачки, «з усіма був рівний». У юності почав писати свої перші твори під псевдонімом Павло Зорев. Твори юного поета друкувалися в російських журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Заветы». Із 1917 — пише тільки українською; свої поезії друкував у «Музагеті», в альманасі «Гроно» (1920). Дослідник проблем російсько-українських літературних зв’язків, творчості українських класиків, теоретичних проблем літературознавства. Автор поетичних збірок «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925), позначених глибиною думки й досконалістю форми.

Входив до літературного угруповання неокласиків, позиції яких відважно захищав у літературній дискусії 1925 — 1928. Перекладач французьких поетів Шарля Бодлера, П’єра-Жана Беранже, Поля Верлена. Був співробітником Постійної комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства при ВУАН і київській філії Інституту ім. Т.Шевченка Наркомосу УСРР, членом Бібліологічного товариства при ВУАН. Павла Филиповича ще за життя визнавали світочем української науки: «одна з провідних постатей нашого національно-культурного процесу» (М. Орест), «висока наукова об’єктивність та ерудиція» (В. Державин), «скрупульозна аналіза текстів та їх порівняння» (Г. Костюк), «високий професіоналізм, блискуча ерудиція, добра обізнаність із літературним контекстом, інтелектуальний динамізм і насиченість його праць» (В. Поліщук). Про себе і свою діяльність Павло Филипович писав так: «Я робітник в майстерні власних слів, / Та всі слова я віддаю усім. / Будую душі, викликаю гнів, / Любов і волю вводжу в кожний дім».

З віршів Павла Филиповича можна судити, що він глибоко переживав, мав живу душу, цінував і поважав жінок. Наприклад, така поезія: «Хай на небі зовсім змарнілий / Срібний місяць хмарку шука – / Бачу тільки платок твій білий, / Знаю: в муфті тепла рука. / Ми йдемо, і шепочуть віти, / Між будинків вітер літа, / Я діждався: знайшла в мені ти / І читаєш свого листа. / Зустрічаються радо зори, / І зовуть, говорять вони, / Що все далі, далі простори, / Де лунають планетні сни. / І не може бути іначе, / Я не чую світів чужих, / Коли серце землі гаряче / Б’ється в ніжних грудях твоїх». А ще цей поет любив театр, спорт: захоплювався тенісом. На тенісному корті він і познайомився з майбутньою дружиною Марією Михайлюк.Не можна не навести ось цю чудову поезію: «Навчись і ти, коли прийде твій день, / Віддать усім прозорий мед любові, / Приваблюючи фарбами пісень / Мандрівників далеких, випадкових. / І непомітно передай вікам / Оті пилини сховані насіння. / Смерть не мине, і ти загинеш сам, / Та безліч раз зійдуть твої творіння».
Він розумів, в якій країні живе, тримався осторонь політичних течій, водночас не сприймав настанов і директив комуністичного режиму в літературі. «Ніколи не підроблявся під загальні смаки, ні під офіційні вимоги. І ніколи не проминав жодного літературного вечора», – так писав про свого сучасника поет і прозаїк Тодось Осьмачка.
За звинуваченням у приналежності до «шпигунсько-терористичної організації», що нібито існувала на базі університету, був заарештований. 30 жовтня 1935 року його справу об’єднано зі справою його студентського товариша Михайла Драй-Хмари під № 99. Згодом їхню справу приєднано до справи № 1377 — «М. Зеров та його група». Фактично він здався слідчим, про це відомо з листа на волю Михайла Драй-Хмари. Уже через рік на закритому судді Филиповича засуджено до страти. Пізніше вирок замінено на 10 років ув’язнення, і письменника вислано в концтабір на Соловки. Є дані, що там поетові додали ще 10 років ув’язнення з конфіскацією майна. Проте майже відразу справу Павла Филиповича без підстав переглянула «особлива трійка» нквс. Постанова 9 жовтня 1937 року засудила його до вищої міри покарання. 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох комуністи вбили українського письменника та літературознавця Павла Филиповича.

Для багатьох сьогодні Павло Филипович є забутою фігурою в українській історії. Він не був відомий нашому суспільству ні як критик, ні як літературознавець, ані як викладач. Його праці були зібрані у книжці «Література», що вийшла не в Україні, а за кордоном у 1971 році. Трагічно склалась і доля дружини літератора Марії: після арешту чоловіка вона робила все, щоб урятувати чоловіка, але це було даремно, вона збожеволіла. 1938 року її відправлено до Караганди і, можливо, розстріляно.
У січні 1958 року Павла Филиповича з ініціативи Максима Рильського реабілітовано за браком складу злочину. Сьогодні біля школи в селі Кайтанівці існує меморіальна стела. На початку 2000-х у Черкасах упорядковано й видруковано збірку шевченкознавчих праць Филиповича «Шевченкознавчі студії».

Пропонуємо нашім відвідувачам ознайомитися з творчістю Павла Филиповича:

📚Филипович П.П.«Літературно-критичні статті». Київ, «Дніпро», 1991.

📚Антологія 1917—1933 «Розстріляне відродження». Поезія — проза — драма — есей. Упорядник Юрій Лавринович. Київ, «Смолоскип», 2003.
📚Антологія «Соловецький етап». Укладач Юрій Винничук. Харків, «Фоліо», 2018-Антологія української поезії ХХ століття «Дивоовид». Упорядник Іван Лучук. Тернопіль, «Богдан», 2007.
📚Жулинський М.Г. «Із забуття - в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)». Київ, «Дніпро», 1990.
📚Жулинський Микола. Українська література: творці і твори: учням, абітурієнтам, студентам, учителям. Київ, «Либідь», 2011.
📚Поетична антологія «Українське Диво». Книга друга. Київ, «Український письменник», 2005.
📚«Антологія української поезії». Том четвертий. Київ,«Дніпро», 1990.

Рекомендуємо також скористатися наступними онлайн-ресурсами:
Бібліотека Української літератури

Українська Електронна Бібліотека Лібрук (Libruk)
Діаспоріана Електронна бібліотека

Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина,
Життя зросте над попелом руїн, —
Велика мрія, мудра і єдина,
Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.

Віки летять, а в неозорім морі
Єдине сонце для землі горить,
І всі колись з'єднаються в просторі —
Людина, звір, і квітка, і блакить.

Земля і вітер. Київ, 1922.