 |
| Елеонора Соловей на програмі телеканалу «ДІМ» |
Елеонора Соловей, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ та Українського ПЕН-центру, дослідниця української філософської лірики написала кілька книжок про Свідзінського, «поета неповторного, своєрідного, тонкого». Це «Українська філософська лірика» (1999), «Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського» (2016), «Притча про поетів» (2018), «Упізнання святого» (2020). В нашій експозиції були представлені три перші книжки. В цій історично-бібліографічній довідці розповімо про автора цих книжок.
Сама Елеонора Соловей – надзвичайно цікава жінка. Народилася 1944 року в Молдові в родині небідного селянина, за кілька місяців після її народження батько був репресований і етапований до Далекого Сходу. Відбув половину терміну, повернувся додому ще до смерті Сталіна.
Надзвичайно цікавий розділ «Виростати в Чернівцях...» з книги «Притча про поетів» розповідає про уроки соціальної ущербності, які вона маленькою дівчинкою отримала в дуже «панській» школі № 2 за свою «куфаєчку», про багатогодинні слухання батьком ворожих голосів, про походеньки «на витрішки» по квартирах ровесників, які жили просторіше, про купівлю на базарі курки єврейськими газдинями, про те, як вона стала на все життя бранкою бібліотек і читалень...
Надзвичайно цікавий розділ «Виростати в Чернівцях...» з книги «Притча про поетів» розповідає про уроки соціальної ущербності, які вона маленькою дівчинкою отримала в дуже «панській» школі № 2 за свою «куфаєчку», про багатогодинні слухання батьком ворожих голосів, про походеньки «на витрішки» по квартирах ровесників, які жили просторіше, про купівлю на базарі курки єврейськими газдинями, про те, як вона стала на все життя бранкою бібліотек і читалень...
 |
| Елеонора Соловей та Іван Дзюба |
«У Москві, де я вчилася в аспірантурі,— згадує Елеонора Соловей, — адаптувалася важкувато: «домашній» дитині таки непросто було освоїтися в незвичайному — богемному, «екзотичному» — гуртожитку... Я отримала колосальні можливості для набування вишколу, професійного і особистісного кшталтування. Але зуміла цим скористатися лише завдяки тому, що виросла в Чернівцях. Знаю, що закінчила добрий вуз, який не був провінційним, і ще до Москви вже мала потребу в театрах, в концертах: не була ні новачком, ні неофітом у цьому».
Елеонора Соловей так розповідає про свою участь у руху спротиву 1960-1970 років. «Етапним для мене був приїзд до наших країв Михайлини Коцюбинської, виступ її на нашому студентському науковому гуртку. І подальше спілкування з нею, що тривало потім багато років. Саме вона ввела мене у коло своїх друзів-однодумців, а то були Євген Сверстюк, Іван Світличний, Роман Корогодський, Юрій Бадзьо і Світлана Кириченко, Василь Стус, Генріх Дворко.... Коли ще я була московською аспіранткою і Михайлина приїздила туди до мене, – повела мене до Танюків, які на той час мешкали там, дослівно подарувала їх мені…». «Мистецтвознавці» від «контори глибокого буріння» неодноразово пропонували їй ділитися інформацією про своїх друзів. Її статтю про виставку художника Юрія Химича передрукувала оунівська газета «Шлях перемоги». «Заступник директора Інституту літератури С.Зубков сказав мені, що якби вони «вчасно знали все», то я б і не захистилася». Оприлюднене листування дисидентів свідчить про оберігання Елеонори старшими колегами від можливих неприємностей і провокацій з боку влади. Соловей згадує, як київське інтелігентне товариство (ми цих людей знаємо як чільних постатей українського шістдесятництва) в радянські часи виїжджало влітку на Прип'ять. Ставили намети, палили багаття, співали й говорили в місці, де їх нарешті не прослуховували, ловили рибу і вчили своїх міських дітей розвагам на природі. «… Ці дивовижні люди своєю громадянською відвагою, своєю поставою, чином і творчістю наближали українську державність – у часи, коли інші вважали це нездійснèнною мрією, утопією».
І ще кілька цитат від Елеонори Соловей. «Свого часу всім здалося, що треба безоглядно перегорнути сторінку, відкинути все радянське, що там і нема нічого вартісного, лише корнійчуки та пізні тичини. Потім виявилося, що панорама цілої літератури та й культури загалом далебі не така безрадісна — і це незважаючи на страхітливі репресії! До того ж суттєво доповнили картину митці з діаспори. А проте тяглість так і не було відновлено, досі є любителі робити закиди письменникам тієї доби (не завжди навіть і ґрунтовані на фактах), демонстративне «нерозрізнення» їх стало ледь не правилом. А вони, натомість, таки доволі різні.»
«Стало ледь не модним зізнаватися в нечитанні, мало не хизуватися цим. Мені це особливо прикро не лише як людині «книжній» за фахом і за натурою: мої дитинство та юність припали на часи, коли мало не ціле суспільство читало, бібліотеки були місцем людним, а плакати у книгарнях запевняли, що «книжка найкращий подарунок», і з тим були на диво солідарні дуже багато людей. Але це було так давно, ще до телевізорів: вони ще тільки з’являлися, та й то, десь не в нас, і людство безжурно впустило їх у свої оселі».
Елеонора Соловей так розповідає про свою участь у руху спротиву 1960-1970 років. «Етапним для мене був приїзд до наших країв Михайлини Коцюбинської, виступ її на нашому студентському науковому гуртку. І подальше спілкування з нею, що тривало потім багато років. Саме вона ввела мене у коло своїх друзів-однодумців, а то були Євген Сверстюк, Іван Світличний, Роман Корогодський, Юрій Бадзьо і Світлана Кириченко, Василь Стус, Генріх Дворко.... Коли ще я була московською аспіранткою і Михайлина приїздила туди до мене, – повела мене до Танюків, які на той час мешкали там, дослівно подарувала їх мені…». «Мистецтвознавці» від «контори глибокого буріння» неодноразово пропонували їй ділитися інформацією про своїх друзів. Її статтю про виставку художника Юрія Химича передрукувала оунівська газета «Шлях перемоги». «Заступник директора Інституту літератури С.Зубков сказав мені, що якби вони «вчасно знали все», то я б і не захистилася». Оприлюднене листування дисидентів свідчить про оберігання Елеонори старшими колегами від можливих неприємностей і провокацій з боку влади. Соловей згадує, як київське інтелігентне товариство (ми цих людей знаємо як чільних постатей українського шістдесятництва) в радянські часи виїжджало влітку на Прип'ять. Ставили намети, палили багаття, співали й говорили в місці, де їх нарешті не прослуховували, ловили рибу і вчили своїх міських дітей розвагам на природі. «… Ці дивовижні люди своєю громадянською відвагою, своєю поставою, чином і творчістю наближали українську державність – у часи, коли інші вважали це нездійснèнною мрією, утопією».
І ще кілька цитат від Елеонори Соловей. «Свого часу всім здалося, що треба безоглядно перегорнути сторінку, відкинути все радянське, що там і нема нічого вартісного, лише корнійчуки та пізні тичини. Потім виявилося, що панорама цілої літератури та й культури загалом далебі не така безрадісна — і це незважаючи на страхітливі репресії! До того ж суттєво доповнили картину митці з діаспори. А проте тяглість так і не було відновлено, досі є любителі робити закиди письменникам тієї доби (не завжди навіть і ґрунтовані на фактах), демонстративне «нерозрізнення» їх стало ледь не правилом. А вони, натомість, таки доволі різні.»
«Стало ледь не модним зізнаватися в нечитанні, мало не хизуватися цим. Мені це особливо прикро не лише як людині «книжній» за фахом і за натурою: мої дитинство та юність припали на часи, коли мало не ціле суспільство читало, бібліотеки були місцем людним, а плакати у книгарнях запевняли, що «книжка найкращий подарунок», і з тим були на диво солідарні дуже багато людей. Але це було так давно, ще до телевізорів: вони ще тільки з’являлися, та й то, десь не в нас, і людство безжурно впустило їх у свої оселі».
Немає коментарів:
Дописати коментар