«Краси не вирву з серця я ніколи» (До 150-річчя від дня народження Миколи Філянського)

«Будемо мати надію, що в день останнього суду господь бог простить поетові його гріхи і не згадає його віршів». 

Михайло Коцюбинський

«Не всі навіть знали, що він, один з основників модернізму в українській поезії, може, навіть, найталановитіший з усіх поетів, своїх сучасників, ще живий, мешкає в південному степовому місті, працює як директор в Музеї. Про нього забули так, ніби він давно помер або навіть і не існував зовсім...»

Віктор Домонтович «Без ґрунту»

«Син землi», «краси земної пiлiгрим» – цi образнi самохарактеристики визначають природу художнього обдаровання i напрям творчостi самобутнього поета-лiрика, представника раннього українського модернiзму Миколи Фiлянського, котрий разом iз Миколою Вороним, Лесею Українкою, Олександром Олесем, поетами «Молодої Музи» здiйснив iдейно-естетичне оновлення української поезiї початку ХХ ст. 

Валерій Шевчук зазначає: «Ще недавно над цим ім’ям тяжіло прокляття, та й не просто, як це бувало з іншими репресованими літераторами, а ще й освячене світлим іменем Михайла Коцюбинського. Сталінські опричники не тільки дбали про те, щоб знищити того чи іншого митця, носія творчого духу свого народу, але якомога нещадніше його скомпрометувати, для чого використовуваристовувалися всі засоби». 

Народився Микола Григорович Філянський 19 грудня 1873 р. в селі Попівка на Миргородщині у сім'ї священика. Закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Московського університету. Вивчаючи природознавство, захопився історією світового мистецтва, літературою; відвідував заняття художньої студії Валентина Сєрова, а також майстерню професора Шехтеля, брав участь у літературних дискусіях, творчих вечорах. Один рік провів у Франції, збагатив себе знаннями теорії архітектури, живопису, французької літератури. У 1904 р. майже рік подорожував Лівобережною Україною, вивчав рукописи, старовинні речі, архітектурні пам’ятки. Свої враження від мандрівки подав у статті «Спадщина України». 

Поезії почав друкувати з 1906 року в журналі «Рідний Край», «Сяйво», «Промінь» та інших. Видав у Москві дві збірки поезій: «Лірика» (1906) і «Calendarium» (1911), твори з яких цікаві своєрідністю трактування й філософського осмислення природи, подій давнини. У поезії «Спить ряд могил давно німих...» Філянський кидає болючий докір недбайливим сучасникам за забуті могили предків, за байдуже ставлення до минулого рідної землі («ланів колишніх час, Украйни досвіт ранній не викликав від нас ні згадки, ні бажання») і застерігає, що скоро прийде час, коли нащадки спитають: «Хто нам зберіг останки літ, де днів давно минулих слід». У другій збірці читаємо програмний вiрш «…«За що, за що?» – синiв вона питала…», який у першодруку збiрки (1911) мав пiдзаголовок «Року 1654 сiчня день 9-й». Це монолог Матерi України, звернений до недбалих синiв, що «пили й гуляли» у трагiчнi сiчневi днi прийняття Переяславської угоди, яку поет однозначно вважав непоправною iсторичною помилкою. Цікаві для нас лютневi, шевченкiвськi мотиви українського календаря, коли в безнадiї «минають днi, минають ночi» – «І в’яне серце, / І не йде / «Апостол правди i науки» («Лютого день 26-й»).

В центрi весняної частини календаря чудовий цикл релiгiйної поезiї «Покаянiя отверзi».
У березневому номері журналу «Шлях» за 1917 р., що тоді виходив у Москві, Філянський виступив з поезією «В ярмах туги звіку здавлена», у якій висловив радість з приводу національного відродження народу. До речі, Марія Бурмака у 1990 р. поклала на музику цю поезію і ще одну - великодню «Над могилою» («Чуєш? Зібралися знов…»).
Після Жовтневого перевороту у 1918 році М. Філянський повернувся в Україну. Завідував агрошколою в с. Яреськи на Полтавщині, працював у лісництві в с. Сорочинці. У 1924 році переїхав до Полтави, влаштувався на роботу до історико-краєзнавчого музею. Захопився вивченням корисних копалин краю, написав низку статей «Геологічний огляд», «Підземні води». У 1928 році поет видав збірку поезій «Цілую землю», в якій глибоко розкрився його музичний талант. Після початку будівництва Дніпрогесу приїхав на Запоріжжя. Із 1928 року вивчав церкви, козацькі цвинтарі, скіфські могили, які мала поглинути вода.
11 жовтня 1937 року Філянський був заарештований. 7 грудня 1937 року на списку, у якому було і його прізвище, з'явилася «височайша» резолюція: «За» і підписи — «Сталін, Молотов, Жданов». Розстріляний 12 січня 1938 року в Києві.

Портрет і характер Миколи Філянського майстерно змалював у образі Арсена Петровича Витвицького у повісті «Без ґрунту» Віктор Петров (Домонтович). До речі, Яр Славутич у своїх спогадах про зустрічі із Миколою Філянським пише про сміливість, з якою той став захищати невідомого йому молодого поета-початківця від нападок тодішнього «поета від станка» Березовського на судилищі в редакції часопису «Червоне Запоріжжя».
У своєму дослідженні «Розстріляна муза» (Детройт,1955; Київ,1992) Яр Славутич підкреслює, що Філянський «дорівнював Франкові й Лесі Українці у майстерності, хоча й поступався в революційному прямуванні, тому й не мав найменшої популярности».  

На жаль, зараз Микола Філянський практично невідомий сучасному київському читачеві. А чудових поезій у нього безліч. І загадкових також. Як розуміти такий початок надрукованої 1924 року у Харкові поезії: «І час чергу свою почув: / Він з-під землі, з-над трун зирнув / І виніс з кров’яних джерел / Червоний стяг: Мані, Факел!» (два з трьох слів пророцтва Валтасара)?
Отже, ми продовжуємо знайомити вас з творчістю українських авторів, знищених московською владою. До речі, ця книжка поезій Миколи Філянського (у книжковій полиці представлений примірник з фонду бібліотеки ім. Лесі Українки), за спогадами її упорядника Валерія Шевчука у книзі «На березі часу. Ті, котрі поруч», завдячуючи тодішнім захисникам московської культури в Україні, виходила з величезними труднощами.