"Велет української культури" (До 160-річчя від дня народження Бориса Грінченка)

Борис Грінченко

"Не тільки як талановитий письменник та визначний громадський діяч дорогий він нам, але й як зразок непохитності, громадської самодіяльності, боротьби з тяжкими обставинами".

Сергій Єфремов

До 160-річчя від дня народження Бориса Грінченка бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку, в якій представлені окремі видання поезій, повістей, оповідань, п'єс Бориса Грінченка, хрестоматії та збірки, в яких предсталені твори Бориса Грінченка, літературознавчі видання тощо. Борис Грінченко – український письменник, педагог, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, видатний громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань, один із засновників Української радикальної партії. Обстоював поширення української мови в школі та установах. Автор першого словника української мови та низки фундаментальних етнографічних та педагогічних праць, укладач підручників. зокрема "Рідного слова" - книжки для читання в школі. Перекладав твори Ф. Шіллера, Й.-В. Гете, Г. Гейне, В. Гюго та ін. Організатор й очільник “Просвіти”. Найвлучніше сказав про нього український письменник Микола Чернявський: “Більше працював, ніж жив”.
Борис Дмитрович Грінченко народився 27 листопада (9 грудня) 1863 року на хуторі Вільховий Яр, що на Харківщині. Родина походила зі збіднілих дворян. У 1874 році Грінченко вступив до реальної школи в Харкові. Саме тут сформувалася суспільно-політична позиція юнака. У старших класах гімназії Борис Грінченко підтримував зв’язок із гуртком революціонерів-народників, за що був ув’язнений. У в’язниці набув хворобу легень (туберкульоз), а далі проблеми з родиною, наляканою вільнодумством сина, заборона на продовжування навчання в університеті. Проте посилено займаючись самоосвітою, Борис Дмитрович у 1881 р. успішно склав екзамен на народного вчителя.

Борис Грінченко та Іван Франко

Понад 10 років свого життя письменник віддав учительській праці. На літніх курсах для вчителів у Змієві на Харківщині Борис познайомився з молодою викладачкою Марією Гладиліною. Ця зустріч стала визначною в житті письменника. Марія стала для Грінченка не тільки дружиною, а й вірною подругою, помічницею та соратницею.

Особистим Євангелієм для Грінченка був “Кобзар” Шевченка. Вперше цю книгу він прочитав у 13 років. Твори Шевченка надихнули його на віршування українською мовою, попри те, що у сімʼї розмовляли російською. Водночас, Шевченковий “Кобзар” надихнув Бориса на збирання та укладання народного фольклору – записував легенди, казки, пісні тощо.

Знав Борис Грінченко німецьку й французьку мови, а пізніше — чеську, польську, вивчав норвезьку. В останні роки вивчав італійську, навіть розпочав роботу над українсько-італійським словником. Всі мови він вчив самостійно.

Борис Грінченко працював у власній школі Христини Алчевської у селі Олексіївка (нині Луганська область). Проте він розійшовся з Алчевською в поглядах на національну школу, оскільки виступав проти русифікаторської політики царського уряду.
У 1884 році Грінченко переїхав до Чернігівської губернії, де працював у земстві. На кошти меценатів започаткував видавництво книжок українською мовою. Але за приналежність до антиурядового гуртка Бориса Грінченка звільнили з посади. Лише згодом, за протекцією друзів, письменник зміг влаштуватися до Чернігівського музею українських старожитностей Василя Тарновського.

Книжкова виставка
"Велет української культури"

У 1902 році родина Грінченків переїжджає до Києва, де Грінченку запропонували долучитися до укладання словника української мови. Незважаючи на те, що словник був частково зібраний, тягар відповідальності та підготовка до видання повністю лягли на плечі письменника та його дружини. Плідна праця увінчалася успіхом – “Словарь української мови” вийшов у світ у 1907-1909 роках у чотирьох томах.
Окрім словника, Грінченко був активним громадським діячем. У 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси та товариства “Просвіта”.

Під час навчання у Львові дочка Анастасія захопилася ідеями революції. Вона переховувала й розповсюджувала підпільні агітки, невдовзі стала активісткою соціал-демократичного робітничого руху, у тюрмі захворіла на туберкульоз. Борис Грінченко доклав величезних зусиль, щоб витягти Анастасію з тюрми за станом здоров’я. Проте в 1906 році сухоти забрали життя дочки, а слідом за нею помер її маленький син – єдиний онук Бориса Дмитровича. Нервові потрясіння спровокували хвороби й у самого Грінченка. Почав прогресувати туберкульоз (пам’ять від в’язниці в молоді роки). Разом із дружиною восени 1909 року виїхав до італійського містечка Оспедалетті, де 23 квітня (6 травня) 1910 року помер. Його тіло відправили до Києва, 9 травня він упокоївся на Байковому цвинтарі.

Поезія "Землякам"

Навколо Володимирського собору зібралася величезна кількість людей. Похорон Грінченка перетворився на політичну подію, тимчасово був навіть зупинений рух трамваїв. Над свіжою могилою першою виступила від імені "Просвіти" київська письменниця Любов Яновська: "Просвіта" - остання дитина нашого дорогого небіжчика. Без грошових засобів, за допомогою тільки маленького тісного гуртка людей, він власною енергією глибокої віри своєї та безмежної любові до Батьківщини з'єднав навколо себе розрізнену українську інтелігенцію, згуртував її в одне товариство". Пам'ятаємо цю достатньо забуту в радянські часи постать, лідера нації і української справи, який віддав все своє коротке життя на боротьбу з імперією, на боротьбу з московитами. Багато творів Бориса Грінченка актуальні і зараз, особливо публіцистичні. Пропонуємо поезію "Землякам", яка не увійшла в наявні у нашій бібліотеці видання.