«Европа чи «просвіта?» («Ви питаєте, яка Европа? Беріть, яку хочете: минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську, вічну – мінливу»), «Українізація… є результат непереможної волі тридцятимільйонової нації», «Росія ж самостійна держава? Самостійна. Ну, так і ми самостійна», з усіх культур орієнтація «у всякому разі не на російську… Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати», «Наша орієнтація – на західньоевропейське мистецтво», «Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства»,– ці чіпкі гасла були відомі кожному.
1. Хронологічні рамки
Серед перших літературних памфлетів Хвильового циклу «Камо грядеші [?]» виринали окремі гасла про, мовляв, «культурну» незалежність від Москви і орієнтацію на Европу. Найчастіше обговорювали дуже специфічне питання: масовізм чи «олімпійство» в літературі, що означало чи писати для масового читача, чи для інтелігентного; і чи письменників треба організовано рекрутувати з «мас», чи лишити справді гідних виявитися самим силою своїх талантів.
Напровесні 1926 р. Хвильовий опублікував нову, гострішу серію памфлетів «Апологети писаризму». До цього періоду належить також памфлет «Україна чи Малоросія?», що взагалі не був допущений до друку і відомий лише з кількох цитат у статтях і промовах партійних проводирів, що виступали проти Хвильового. 26 квітня 1926 р. Сталін звернувся спеціяльним листом до Л. Кагановича, що тоді очолював Комуністичну партію України. Сталін відзначав, що «широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні» і що «цей рух, очолюваний дуже часто некомуністичною інтелігенцією, може набрати місцями характеру боротьби за відчуження української культури та української громадськости від культури й громадськости загально-совєтської, характеру боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення – ленінізму». Як приклад такої боротьби Сталін наводив саме і виключно Хвильового.
Хвильовий тричі каявся, після третього каяття на вустах письменника був намордник, бунтар почував себе посадженим до клітки. 12 травня 1933 р. заарештовано найближчого приятеля Хвильового – Михайла Ялового. Не могло бути сумніву, що черга була на Хвильового. З двох можливостей – Грати й тортури чи смерть – він вибрав другу. Це сталося 13 травня 1933 p.
Чорні круки постишевщини-сталінщини зібралися над могилою Хвильового. З промовами виступили найбільше ним зневажані Микитенко й Кириленко, з Москви спеціяльно приїхав ще один «пролетарський поет» Олександер Безименський, і російське слово прозвучало над труною письменника, що кликав геть від Москви. Єдиний з його однодумців, допущений до слова, Петро Панч, розгублений і переляканий, спромігся витиснути з себе фразу про те, що Хвильовий «був неповторний. Він щодень, щогодини був новим і формою і змістом»…
2. Про ідеї
Важить чітко розрізняти сказане письменником від того, що, можливо, випливає з його творів, але чого він не сказав. Основний мотив першої трилогії памфлетів, зібраної самим Хвильовим у книжці «Камо грядеши [?]» – потреба будувати українську літературу й культуру на інтелігенції. Нелюбов до Москви прорвалася тільки короткою згадкою про ліквідацію «пролетарського мистецтва» в Росії «під натиском матушки Калуги».
У другій книжці памфлетів «Думки проти течії» Хвильовий пише: «Ви питаєте, яка Европа? Беріть, яку хочете: минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську, вічну – мінливу». Затонські і Хвилі, Кагановичі і Сталіни, Микитенки й Кириленки одначе не читали Шпенглера і не були спроможні розшифровувати образів-гасел Хвильового. Хвильовий просто не мав з ними спільної мови, бо різниця культурного і інтелектуального рівня була занадто велика. І він був занадто гордий, щоб знизитися до популярного пояснення.
З тринадцятьох розділів третьої книжки памфлетів «Апологети писаризму» перші ще рухаються в річищі літературної проблематики, але що ближче кінця, то виразніше випинаються політичні питання, щоб вибухнути справжньою ідеологічною бомбою в останньому, тринадцятому розділі «Московські задрипанки» (Хвильовий, народжений 13 грудня 1893 p., надавав великої ваги числу тринадцять і своє самогубство вчинив 13 травня 1933 p., на 39-му – себто тричі тринадцять – році свого життя). Европа з’являється як орієнтир, як дороговказ («наша орієнтація – на західньоевропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми»), правда, з метою Европу поступово перевершити: «В Европу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом».
Жадання вчитися в Европи вимагало перегляду ставлення до Росії. І ця проблема, якої Хвильовий уникав у своїх давніших памфлетах, уперше (через цензурно-політичні причини і востаннє!) звучить на повний голос в «Апологетах писаризму». Підкреслюючи самостійність України, ставлячи цю самостійність у зв’язок навіть з особливостями української економіки, Хвильовий безоглядно кличе відмовитися від культурного зв’язку з Росією. «Справа в тому, – пише він, – що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування». Звідси, часто цитоване, його виразне гасло про потребу орієнтуватися з усіх літератур «у всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень… Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». А у недозволеному памфлеті «Україна чи Малоросія?», скільки можемо судити з збережених уривків, Хвильовий ішов ще далі. Він говорив уже просто про боротьбу двох культур і про Москву як центр міщанства. Єдиний висновок, що міг випливати з цього, був би висновком про потребу відокремлення й кінця союзу.
Історія дальших памфлетів Хвильового – це історія відступу і поступової здачі позиції за позицією, але здачі повільної, з триманням на кожній позиції так довго, як тільки можна було. Та перед тим полум’я бунту ще раз спалахнуло у вступі Хвильового до поезій Еллана-Блакитного, написаному, мабуть, 1926 р. Не підносячи національних мотивів, Хвильовий зосередився на загальній характеристиці духової атмосфери Радянської України (й Союзу) як «сірої, роздериротазівотної казенщини.., що її… породжує те буття, яке визначає твою свідомість», на ворожості панівної системи до всякої літератури, всякої поезії, всякої живої індивідуальности, на новому буянні «нашої хохлацької розляпаности і сахаринної сахаринности», на конфлікті між творчою одиницею й режимом. Він кінчав викликом: «Бережіться, – живий поет! Отже, війна поезії!» Хвильовий був народжений борцем, а став героєм мучеництва. У всіх відступах і зреченнях він знав: «А вона все таки крутиться!» Він ствердив це ціною життя.
3. Про стиль
Хвильовий високо цінив у літературній творчості і що він називав «запах слова». Письменник викликає цей запах, і це робить читача співучасником гри. Говорячи про певне явище або поняття, Хвильовий називає його певним ім’ям, але незабаром удається до зовсім іншого імені, часто взятого з іншої історичної або культурної сфери. Інакше кажучи, Хвильовий пише для здогадливого читача. Самою манерою письма він відкидає примітивів, він шукає рівних собі. Провідною засадою письменницької техніки Хвильового було правило sapienti sat – розумному вистачає. Бо кожний новий образ показує інший аспект того самого явища, і з кожним новим ракурсом ми бачимо це явище в новому світлі. А що автор не збудував містків, – ну, що ж, не для Смердипупенків же він пише. А Хвильовий же – не укладач підручника для лікнепу, а письменник у найвищому сенсі слова!
Ранні памфлети Хвильового, зібрані в циклах «Камо грядеши [?]»; «Думки проти течії» і «Апологети писаризму», а правдоподібно і в його «Україна чи Малоросія?» були зразками прози, високо організованої логічно, композиційно й стилістично. Їм заслужено відведено місце в історії української громадської думки. Шерех ставить пафлети Хвильового на вершини української прози поруч з писаннями Панька Куліша, Вячеслава Липинського, Дмитра Донцова.
Одна з істотних відмінностей між памфлетами Хвильового й Донцова та, що в кожному своєму памфлеті Хвильовий шукає істини, а Донцов установив її для себе раз назавжди; і тільки прикладає її в кожному окремому випадку.
Також Шерех порівнює Хвильового з Вольтером. Вольтер убиває своїм словом, але це убивство, сказати б, наперед замислене, він наперед знає, чого хоче. У протилежність цьому Хвильовий завжди шукає, і кожна його знахідка – відкриття й радість.
Хвильовий закликав до культурного розриву з Росією не тому, що він її не знав, а саме тому, що він аж надто добре знав її. У своїх новелах і повістях з «Синіх етюдів» і «Осени» він ще міг бути таким, як був і хотів бути, у своїх ранніх памфлетах він ще майже міг бути таким. Але далі прийшла заборона правди, правди зовнішньої й правди внутрішньої («Правда непотрібна!» – «Тільки через циркуляри спасешся»), прийшла вимога спалити все те, чому письменник уклонявся, обплювати все те, що було для нього священне, прийшла перемога Смердипупенків, що називалися Микитенко, Кириленко і ще на тисячу ладів, каяття перед ними на пленумі ВУСППу і їхній тріумф над труною загиблого творця.
Сьогодні ми бачимо цей шлях як путь на Голготу, від вибуху нечуваної яскравости до занурення в темряву навколишньої ницості й підлості. Від спалаху у мороку.
Немає коментарів:
Дописати коментар