«Бунтар та співець рідної мови, якого ми не знали» (До 145-річчя від дня народження Степана Васильченка)

«Людина чистих, високих ідеалів, як він багато ждав від майбутнього. В 1932-му помер у Києві голодною смертю...» 

Олесь Гончар

«Степан Васильченко був і є моїм вчителем. Як Шевченко і Стефаник. Як Григір Тютюнник і Микола Вінграновський. Це вони піднесли українську мову на таку висоту, від якої бракне повітря і завмирає серце. Нахилились до землі й підняли». 

Галина Пагутяк

Навесні 1932-го, підписавши з видавництвом договір на видання вибраних творів, Васильченко поїхав лікувати своє здоров'я до Одеси. Йому мали вислати за договором, 25% гонорару з загальної суми в 5 тисяч карбованців ще до Києва, але не вислали. З Одеси він прислав телеграму, щоб вислали йому туди належні гроші. Але грошей знову не вислали. Вважається, що це сталося тому, що саме тоді з'явилась у пресі зловісна стаття критика Бориса Коваленка. Хворий письменник мусив вертатися назад до Києва без ніяких засобів на життя. Степан Васильченко помер 11 серпня 1932 року у Києві від голодного виснаження, про що не пишуть його офіційні біографи.

А на вулицях Києва вже почали вмирати з голоду селяни. І про масштаби подальшої трагедії Голодомору Степан Васильченко уже не дізнається і не напише. Всі, хто міг би про це написати, були репресовані. Московська влада і наші тодішні професійні захисники московської мови і московської культури стежили за тим, щоб духовне знищення передувало або йшло одночасно з фізичним знищенням українців. Галина Пагутяк, сучасна українська письменниця, лауреатка Шевченківської премії з літератури зауважує: «У літературі Степан Васильченко був проти того, щоб занижувати планку вимог до якості культури для мас, він вперто тримався за коріння традиції, і проходив по іншій статті, ніж Підмогильний чи Семенко. Він був надто самотній, і вже старий, щоб його розстріляли. Йому дозволили померти як старому псові. Ні, він помер як тисячі стареньких вчителів, про яких забувають і до яких не приходять на похорон.Тільки в очах у нього відобразилися мертві українські діти».

Ховали його на державний кошт. Похорон зібрав тисячі прихильників його творчости. З промовою від молодшої генерації письменників виступив Борис Антоненко-Давидович, а від старшої — поет Микола Вороний. В прощальному слові Микола Вороний говорив, що Степан Васильченко голодував: найбільшим його бажанням перед смертю було з'їсти шматочок українського хліба й сала. До речі, значна частина тих, хто був на похороні, була протягом кількох тижнів заарештована. Вижити вдалося дуже небагатьом.

Книжкова виставка до 145-річчя
від дня народження
Степана Васильченка

Цілу низку гострих, заборонених радянською цензурою есе-етюдів Степана Васильченка «В темряві», «Московський ґедзь», «Обивательські жарти», «Туге слово», п'єсу «Куди вітер віє», думу-казку «Про козака Ося і москаля Ася» Ви знайдете в збірці творів Степана Васильченка «Мужицький ангел» (Київ, «Веселка», 2000). З того, що ми мало знаємо про Степана Васильченка, потрібно нагадати про добре відомий факт, що 1919 року Павло Тичина кілька днів переховувався у склепі на Байковому кладовищі разом з Василем Елланом-Блакитним, Степаном Васильченком та іншими. Майбутня дружина Павла Тичини Ліда Папарук приносила їм їжу і переповідала найсвіжіші новини.
Сам же Степан Васильченко мав чудову колегу по викладацькій праці у школі імені І. Франка в Києві - легендарну, найпотаємнішу жінку української поезії минулого століття  Олену Пашинківську (Котову), яка мала літературний псевдонім Олена Журлива. Разом зі Степаном Васильченком та дітьми вони випускали свою літературну газету. Дослідниця життя і творчості поетеси Людмила Сікорака розповідала, що Олена Журлива збиралася залишити спогади про знаменитих сучасників, з якими зводила її доля. Однак спогади про Павла Тичину були спалені дружиною Павла Тичини. Невідома доля інших спогадів...
Антоненко-Давидович у своїх спогадах згадував, яку пошану мав Васильченко серед читачів. «На популярного автора, — згадує він, — дивилися не тільки шанобливі очі читачів, але й закохані очі читачок. Одна вчителька, що лежала хвора на сухоти й життя якої згасало, просила дати всі твори Васильченка. І вона, обклавшись ними, перечитувала їх не перший раз, ніби вони могли врятувати їй життя».
У своїй п'єсі «Куди вітер віє»  Степан Васильченко не просто розвінчує ідейно-політичне пристосуванство й міщанське хамелеонство, а й таврує неспроможність не лише політичної, а й соціальної, навіть родової самоідентифікації, разом із тим намагаючись дати викривальну характеристику тих сил, що боролися між собою за володіння Україною. П’єса розпочинається ремаркою «Діється на київських дачах в часи облоги Київа республіканським українським військом у грудні місяці 1918 р.». У помешканні Корецьких портрет Шевченка то опиняється під ліжком, то повертається на почесне місце. Офіцер Рощин-Демидов, декламуючи Шевченкове «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями», «з жалем» промовляє: «Плохо, видите ли, жилось им с москалями... нужно отделиться; заводить свою культуру, литературу... (Нещиро.) Ну что же – желаю успеха – заводите, посмотрим, что из этого выйдет!». Для читача 2024 року цікаво бачити, як в образі Корецького Степан Васильченко втілює загальні настрої частини чоловічого населення України 1918 р., представники якої не могли не лише визначитися в політичних уподобаннях, а й знайти в собі мужність захищати будь-які близькі їм погляди зі зброєю в руках, замість цього надягаючи маски юродивих або хворих. Корецький, щоб уникнути гетьманської мобілізації, намагається переконати в своїй тяжкій хворобі не лише свою родину, а й себе самого, перебуваючи в такому фальшивому становищі протягом усієї дії.

Пам'ятник Степану Васильченку в Ічні

Процитуємо далі Василя Бондаря, який відзначає, що про Васильченка критика здебільшого пише як про дореволюційного письменника, а він же найяскравіший приклад того, хто переступив і в радянську добу, якій не міг не помастити трохи губи медом («Олив’яний перстень», «Авіаційний гурток», «Червоний вечір (Ще одна безбожницька новела)»…), але й тут окремими символічними мазками натякав на нашестя («…і впала тоді на землю червона од західдя мла…», чи образ «здоровенної свині з червоними, як ягода, очима» в мініатюрі «Русин», від якої одбивається малий Штефан: «Геть! Чу-чу! Я не боюся тебе. Бо то я русин є, а ти швиня!»). З мініатюрою "Русин" Ви можете ознайомитися у збірці творів Степана Васильченко "Авіаційний гурток" (Київ, "Рад. школа", 1983.стор. 105-107) на сайті chtyvo.org.ua. А без таких творів Васильченка, як «Вечеря», «На чужину», «Циганка», «Чарівний млин», «Волошки», «За мурами», «Талант», «Приблуда», «Свекор», «Віконце» ( Замість казочки - так назвав цей свій жахливий твір автор!), неможливо уявити нашу літературу. Рекомендуємо нашим читачам і відвідувачам блогу прочитати зовсім маленьке оповідання «Кам’яне царство» (мати випихає малого сина жебракувати, бо нізащо прожити), надруковане у 1946 р., й ви відчуєте, з яким творцем маєте справу. Передивіться півсторінкову поезію в прозі «Місто» – на всі часи з пристрасною любов’ю сказано про «канат, яким воно обведено і якого не всякий бачить». Порівняйте з «Містом» розстріляного у 1919 році Гната Михайличенка, про якого наша бібліотека розповідала позаминулого року, і ви відчуєте різницю цих дійсно європейських модерністів сторічної давнини з деякими нашими сучасними майстрами  постмодернізму.