Книжкова виставка «Кардинал української літератури» (До 135-річчя від дня народження Миколи Зерова)

Микола Костьович Зеров (1890 - 1937) - поет, літературознавець, майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. А також легендарний професор, на лекції якого приходили навіть викладачі, покидаючи своїх студентів, лідер неокласиків і той, кого називали «живим сріблом» і «Золотоустом».
Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові в інтелігентній учительській родині. «Батько - вчитель, потім - завідуючий городською школою, нарешті - з 1905 р. - інспектор народних шкіл; мати - з дрібного землевласницького роду Яреськів - з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство», - так писав Зеров в листі до М. Плевако від 24 лютого 1924 р. (Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років. Київ, «Кліо», 2015, стор. 215). Батько Зерова Кость Іраклійович піклувався про освіту дітей. У родині було одинадцятеро дітей, з яких до повноліття дожило лише семеро і троє з них стали відомими діячами: один із братів Миколи Зерова став вченим ботаніком, академіком АН УРСР, а інший - письменником, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Навчався в школі «в одній групі з Павлом Губенком (котрий тоді ще не був Остапом Вишнею)».

Життя Миколи Зерова видалося надзвичайно складним. У 33 роки Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти.
Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока майстерність творів Зерова вражали сучасників.

Спільне фото неокласиків

У 1926 р. офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Зеров далі виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях.

Зеров товаришував з Хвильовим і дуже важко пережив новину про його самогубство.

Він був ворогом для радянської влади, бо одним фактом свого існування руйнував міф про провінційність і меншовартість української культури. Кілька років був без роботи, як не благонадійний.
Утративши роботу, розбитий особистим горем (зрадою дружини і смертю сина, описаних письменницею Софією Андрухович у романі «Амадока»), неокласик у пошуках роботи виїхав до Москви, де його в ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його заарештували. У 1935 році його засудили до 10 років заслання, але в 1937 вирок був змінений – Зерова 3 листопада розстріляли.Про деякі деталі слідства і про звинувачення Зерова у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією йдеться у книжці Володимира Панченка і Вікторії Колесник «Максим Рильський. Митці на прицілі», яку Ви могли бачити у нашій експозиції до 130-річчя від дня народження Максима Рильського. Під час обшуку у Зерова вилучили книжки «Політика» з дарчим написом розстріляного у «справі 28» «терориста» Григорія Косинки та роман «фашиста» Пантелеймона Куліша «Чорна Рада», це зробили першим доказом тероризму з боку Зерова. Другим доказом було те, що 26 грудня 1934 року на квартирі Максима Рильського Микола Зеров прочитав вірш Пантелеймона Куліша «До кобзи». Після абсурдного звинувачення в керівництві терористичною групою й арешту він сперечатиметься з чекістами про Пантелеймона Куліша.

«Антологія римської поезії»

та «Нове українське письменство»

Миколи Зерова

Коли Миколу Зерова відправили відбувати «покарання» на Соловки, він тривалий час намагався морально не зламатися, у таборі він продовжив свою працю над перекладом «Енеїди» Вергілія, але цей переклад не зберігся. Про цей період життя Зерова йдеться у книжці «Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні» (Київ,Видавничий дім «КМА», 2008) українського історика і громадського діяча української діаспори С.О.Підгайного, присвяченій долі представників української інтелігенції, що опинилися на Соловецькій каторзі. Написана за особистими спогадами С.О.Підгайного, який був на засланні на Соловках у період з 1933 по 1941 роки. Ще одна чудова книжка Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження» розповідає про таємницю «літературного злочину», за який ліквідовано українських радянських письменників 30-х років. Коли у Парижі 1959 року вийшла ця антологія творів і розстріляних, і «перевихованих», і пропалих безвісти, вона для всіх свідомих людей показала, що головна вина українських літераторів перед кривавим сталінським режимом полягала в тому, що всі вони прагнули зберегти письменницьку честь і національну гідність.

Микола Зеров з дружиною

Про київських «неокласиків» йдеться у книзі Мирослава Шкандрія «Модерністи, марксисти і нація: українська літературна дискусія 1920-х років» (Київ, «Ніка-Центр», 2015). Він звертає увагу на статтю Миколи Зерова «Євразійський ренесанс чи пошехонські сосни», де робився наголос на необхідності засвоєння величезного досвіду всесвітнього письменства, потреби в хорошій літературній освіті і впертій систематичній перекладацькій роботі. Микола Зеров вимагав переоцінки нашого літературного надбання, наполягав на мистецькій вибагливості, підвищенні технічних вимог початкуючих письменників (це актуально в Україні і через сто років!). Також рекомендуємо нашим читачам для повного зрозуміння місця «неокласиків» і , зокрема, Миколи Зерова в українській літературі ознайомитися з книжкою Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» (Київ, «Либідь», 1999). Обидві ці книжки чекають Вас в читальній залі нашої бібліотеки.

Ще раз пропонуємо Вам звернутися до першоджерел літератури і насолодитися поезіями давньоримських поетів Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія та Марціала в перекладах Зерова, хоча тексти і не такі прості (Микола Зеров. Антологія римської поезії. Київ, «Українські пропілеї», 2016). Сподіваємось зустрітися з Вами у нашій бібліотеці, бажаємо всім Вам всього доброго у ці важкі для нас і для нашої України часи.