Його перша і найкраща збірка поезій «Сонячні кларнети» (1918) — «це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння» (критик А.Ніковський). На жаль, для багатьох вона стала доступною тільки після набуття Україною незалежності. Для батьків частини людей поважного віку Павло Тичина був генієм, хоча вони і чудово знали всі пародії на нього.
У грудні 1919 року у Києві встановилася радянська влада. На перших порах Павло Тичина сподівався, що більшовики виконають обіцянки, приведуть до земного раю (пригадайте всі обіцянки можновладців у вже самостійній Україні!). Проте, щоб вижити, треба пристосовуватися, треба служити, а при цьому старатися зберегти себе, гідність, талант. Саме тому поетика двох наступних збірок «Замість сонетів і октав» (1920) і «Плуг» (1920) абсолютно різниться від поетики «Сонячних кларнетів». Але саме тоді ж Павло Тичина виявився здатним на вчинок. Він приїхав з Харкова до Чернігова й забрав брата з тюрми під розписку. У Харкові Тичина видав останню художньо цінну свою збірку «Вітер з України» (1924). У тому ж Харкові у журналі «ВАПЛІТЕ» у 1926 році Тичина надрукував унікальний фрагмент з поеми, який називався «Чистила мати картоплю». На харківської конференції КП(б)У виступив В.Чубар і звинуватив автора у «протаскуванні націоналістичного дурману». Тичині не залишалося нічого іншого, як писати покаянного листа. Вважають, що саме в цей час поет і спалив свою поему. Та навіть уривок, який зберігся завдяки публікації, свідчить ще про виразну громадянську позицію автора. Вперше в українській літературі в цьому уривку Ленін названий антихристом, й з уст матері звучить заклик боротися з ним:
У 1933 році, коли Україна корчилася в агонії штучного голодомору, Павло Тичина пише свій найвідоміший вірш «Партія веде». Цей твір гарантував йому життя, привілеї, конкретне матеріальне забезпечення, псевдославу. Проте саме за цей вірш Бог покарав Павла Тичину найстрашнішою карою: забрав талант. Якщо зарубіжна критика до збірки «Чернігів» (1931) та горезвісного твору «Партія веде» вважала Тичину одним з найталановитіших поетів світу, то написане на замовлення партії спричинилося до того, що Євген Маланюк назвав «Чернігів» психопатологічною збіркою автопародій, а Олександр Олесь відізвався цілим віршем-докором:
Коли після війни всесильний Лазар Каганович викликав Павла Тичину і вимагав від нього свідчити проти Максима Рильського та Юрія Яновського, звинуватити їх у буржуазному націоналізм, Павло Тичина відмовився бути учасником брудної справи.
Після війни Павло Тичина перебував на високих посадах Міністра освіти, депутата Верховної Ради СРСР та УРСР. Саме Павло Тичина домігся, щоб школи з викладанням українською мовою перевели з околиць Києва у центр. Протестуючи проти нав'язаного народові закону про школу, за яким національну мову й літературу дитина мала право й не вивчати, Павло Тичина несподівано для всіх демонстративно пішов з посади Голови Верховної Ради УРСР та заступника Голови Ради національностей Верховної Ради СРСР. На такий вчинок тоді треба було мати велику мужність. Павло Тичина виявився тим єдиним депутатом, який не побажав голосувати за такий закон. Цього йому не забули: не дали Ленінської премії, не дозволили стати лауреатом Нобелівської. Сімдесят п’яту річницю свого народження поет зустрічав в опалі, без нагород.
В кінці життя Павло Григорович запросив гостя з Братислави літературознавця Миколу Неврлого до себе додому й почав наполягати, щоб той напам'ять зацитував йому вірш Євгена Маланюка, в якому є рядки про пофарбовану дудку. А потім «Павло Григорович гірко посміхнувся, нервово оглянувся і притишеним, майже розпачливим голосом відповів: «Миколо Ярославовичу, він єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду... А інші мені кадили... Так воно й сталося... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась... Всі мені кадили, а він один сказав мені правду».
Помер Тичина 16 вересня 1967 року. Похований митець на Байковому кладовищі у Києві. В кінці 1980 — початку 1990 в приміщенні його меморіального музею художники-нонконформісти зберігали свої роботи.
Василь Стус, підсумовуючи свою критико-публіцистичну роботу «Феномен доби», констатував: «Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування, як духовний мрець. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна в світі сила. Доля Тичини звинувачує і застерігає» .
В особистому житті Павла Тичини була своя, доволі незвичайна сторінка. Його серце раз по раз опинялося в полоні дивного трикутника: — він часто закохувався або у двох сестер, або в одну з них, а його кохали обидві. Так було з сестрами Коновал, з сестрами Пилинськими, Котовими. До того ж Тичина любив лише тих жінок, які мали добрий слух і прекрасно співали. Його ж багаторазові ази закоханості можна пояснити хіба що болісним пошуком Жінки, яка б відповідала найвищому стандарту земного дива:
Читаємо, розумнішаємо, пам'ятаємо слова пастора Мартіна Німеллера про особисту відповідальність за свій страх, за пристосуванство: «Спочатку вони прийшли за комуністами. Я мовчав, бо не був комуністом. Потім вони прийшли за профспілковими діячами. Я мовчав, бо я не був профспілковим діячем. Потім вони прийшли за євреями. Я мовчав, бо я не був євреєм. Потім вони прийшли за мною. І не залишилося нікого, хто міг би допомогти мені».
Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіяри -1929 року поета було обрано дійсним членом Академії наук УРСР, а жителі Харківщини висунули, звісно, за вказівкою партії, Павла Тичину кандидатом у члени Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Розпочалися широкомасштабні лови душі поета. Микола Вороний, прочитавши у свіжій газеті один зі скоропостижних творів новоспеченого дійсного члена Академії «Нехай Європа кумкає», з сумом зробив висновок: «Ну, що ж? Це останній твір поета і перший твір академіка».
Треба боротись: антихрист явився.
У 1933 році, коли Україна корчилася в агонії штучного голодомору, Павло Тичина пише свій найвідоміший вірш «Партія веде». Цей твір гарантував йому життя, привілеї, конкретне матеріальне забезпечення, псевдославу. Проте саме за цей вірш Бог покарав Павла Тичину найстрашнішою карою: забрав талант. Якщо зарубіжна критика до збірки «Чернігів» (1931) та горезвісного твору «Партія веде» вважала Тичину одним з найталановитіших поетів світу, то написане на замовлення партії спричинилося до того, що Євген Маланюк назвав «Чернігів» психопатологічною збіркою автопародій, а Олександр Олесь відізвався цілим віршем-докором:
І ти продався їм, Тичино,Зауважимо, що писані на замовлення твори Тичини вражають відвертим примітивізмом (є і у деяких наших сучасних самовпевнених майстрів художнього слова), абсолютною бездарністю, яка межує з насмішкою над предметом обожнювання.
І ти пішов до москаля?
Ось, наприклад, строфа із «Пісні про Сталіна»:
Найбільшим здобутком Тичининої поезії років війни стала поема «Похорон друга», написана пізньої осені 1942 року в напружений час битви на Волзі. Це один з найбільш філософських шедеврів поета. Влітку 1943 року під час поранення внаслідок нальоту німецької авіації під Харковом Павло Тичина потрапив у лікарню й під наркозом несподівано почав віршувати. Так народилася одна з кращих його поезій «Я утверждаюсь».
Корабель пливе рікою -Проте іноді був і інший Тичина. Коли знову заарештували Тичининого брата Івана, поет використав усі зв'язки, щоб врятувати рідну людину. Коли репресії торкнулися науковців Інституту літератури імені Т.Шевченка, Тичина не витримав і подав заяву з проханням звільнити його від обов'язків директора цього закладу.
що йому глибокий вир?!
Любимо тебе ми, Сталін, - дужий богатир!
Найбільшим здобутком Тичининої поезії років війни стала поема «Похорон друга», написана пізньої осені 1942 року в напружений час битви на Волзі. Це один з найбільш філософських шедеврів поета. Влітку 1943 року під час поранення внаслідок нальоту німецької авіації під Харковом Павло Тичина потрапив у лікарню й під наркозом несподівано почав віршувати. Так народилася одна з кращих його поезій «Я утверждаюсь».
Після війни Павло Тичина перебував на високих посадах Міністра освіти, депутата Верховної Ради СРСР та УРСР. Саме Павло Тичина домігся, щоб школи з викладанням українською мовою перевели з околиць Києва у центр. Протестуючи проти нав'язаного народові закону про школу, за яким національну мову й літературу дитина мала право й не вивчати, Павло Тичина несподівано для всіх демонстративно пішов з посади Голови Верховної Ради УРСР та заступника Голови Ради національностей Верховної Ради СРСР. На такий вчинок тоді треба було мати велику мужність. Павло Тичина виявився тим єдиним депутатом, який не побажав голосувати за такий закон. Цього йому не забули: не дали Ленінської премії, не дозволили стати лауреатом Нобелівської. Сімдесят п’яту річницю свого народження поет зустрічав в опалі, без нагород.
В кінці життя Павло Григорович запросив гостя з Братислави літературознавця Миколу Неврлого до себе додому й почав наполягати, щоб той напам'ять зацитував йому вірш Євгена Маланюка, в якому є рядки про пофарбовану дудку. А потім «Павло Григорович гірко посміхнувся, нервово оглянувся і притишеним, майже розпачливим голосом відповів: «Миколо Ярославовичу, він єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду... А інші мені кадили... Так воно й сталося... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась... Всі мені кадили, а він один сказав мені правду».
Помер Тичина 16 вересня 1967 року. Похований митець на Байковому кладовищі у Києві. В кінці 1980 — початку 1990 в приміщенні його меморіального музею художники-нонконформісти зберігали свої роботи.
Василь Стус, підсумовуючи свою критико-публіцистичну роботу «Феномен доби», констатував: «Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування, як духовний мрець. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна в світі сила. Доля Тичини звинувачує і застерігає» .
В особистому житті Павла Тичини була своя, доволі незвичайна сторінка. Його серце раз по раз опинялося в полоні дивного трикутника: — він часто закохувався або у двох сестер, або в одну з них, а його кохали обидві. Так було з сестрами Коновал, з сестрами Пилинськими, Котовими. До того ж Тичина любив лише тих жінок, які мали добрий слух і прекрасно співали. Його ж багаторазові ази закоханості можна пояснити хіба що болісним пошуком Жінки, яка б відповідала найвищому стандарту земного дива:
Люблю астрономію, музику і жінку.Серед коханих Тичини — співачка зі світовим іменем Оксана Петрусенко. Коли вона померла, Павло Тичина цілий день сидів, обхопивши голову руками і плакав. Павло Тичина дотримувався думки про святість шлюбу, навіть якщо це був і не церковний шлюб. Рекомендуємо трошки легковажну белетризовану біографію Павла Тичини «Угода з дияволом» з книги Ірини Говорухи «Митець повинен мати долю».
Астрономія воздвижає,
музика оп'яняє, —
жінка дивує —
у голосі, у погляді, навіть у посмішці —
жінка завжди рождає.
Читаємо, розумнішаємо, пам'ятаємо слова пастора Мартіна Німеллера про особисту відповідальність за свій страх, за пристосуванство: «Спочатку вони прийшли за комуністами. Я мовчав, бо не був комуністом. Потім вони прийшли за профспілковими діячами. Я мовчав, бо я не був профспілковим діячем. Потім вони прийшли за євреями. Я мовчав, бо я не був євреєм. Потім вони прийшли за мною. І не залишилося нікого, хто міг би допомогти мені».
Немає коментарів:
Дописати коментар