«Ти приходиш до мене щоночі...» (До 135-річчя від дня народження Дмитра Загула)

Цьогоріч бібліотека ім. Петра Панча відзначає 135-ту річниця від дня народження поета-страдника Дмитра Юрійовича (Юровича) Загула. Дмитро Загул (28 серпня 1890 р. - літо 1944) — український поет-символіст, філософ, перекладач і критик, публіцист і педагог. Хоч його творчість не є суцільно-символістичною, але вона дає змогу зрозуміти український модернізм початку XX століття.
Він народився в буковинському селі Мілієво, в родині бідного селянина. Рано залишився сиротою, але його талант і жага до знань були помічені місцевим учителем, котрий і допоміг юнакові вступити до Чернівецької гімназії. Згодом Дмитро став студентом філософського факультету Чернівецького університету, де глибоко занурився в європейську філософію, естетику, логіку та поетику. У лютому 1915 року, під час відступу російських військ з Буковини, Загула разом з іншими буковинськими інтелігентами вивезли до Росії як «громадських заручників». Йому вдалося втекти і через деякий час він уже був в Україні.  З 1918 року він в Києві і на Київщині, редагує «Музагет», вчителює по школах.
Ще в гімназійні роки він почав писати вірші. Його поетичний дар підтримували й направляли Осип Маковей та Богдан Лепкий. Перша книжка «Мережка» вийшла 1913 року, проте своїм справжнім дебютом Загул вважав поетичну збірку «З зелених гір» (1918). Письменник підготував українською мовою переклад «Слово о полку Ігоревім». Але в зв’язку з війною рукопис був переданий в приватні руки та загублений. Уривки перекладу, які залишилися, Загул все ж таки додав в свою надзвичайно цікаву працю «Поетика» (назва як у Аристотеля, є в інтернет-ресурсах) в 1923 році. Загул намагався з точністю відтворити оригінал «Слова» за допомогою інструментів української мови. Він повністю відмовився від рими в рядках. Дмитро Загул брав участь у написанні кіносценарію за сюжетом «Слова». У 1926–1927 pp. було навіть розпочато роботу над фільмом.

Наступна поетична збірка - «На грані» (1919) - це реакція поета не лише на катастрофічні події епохи, а й спроба дати внутрішню відповідь на запитання про сенс нашого буття. Цю збірку відомий літературознавець Олександр Білецький назвав «однією з найтрагічніших у модерністській поезії». На жаль, повністю з поезіями цієї збірки поки що ознайомитися пересічному читачеві ще не можна навіть і в інтернет-ресурсах.

«Автобіографію» Загула 1923 року можна знайти у книзі «Самі про себе: Автобіографії українських митців 1920-х років«, упорядкованій і прокоментованій Раїсою Мовчан (Київ, 2015). 

Про період викладання поета на Ставищанських педагогічних курсах можна прочитати у книзі спогадів «Дар Евдотеї» Докії Гуменної, яка була ученицею цих курсів: «Увійшов до кляси чоловік з приплюснутим носом, із чолом мислителя, розділеним на дві долі, і дуже синіми очима. Він почав знайомитися з нами і зразу дав кілька тем до вибору для написання письмової роботи. Я собі вибрала тему «Революція в інтерпретації Павла Тичини»... На наступній лекції української мови новий учитель приніс виправлені роботи і прочитав перед клясою мою як зразкову…»
Уже тоді ім’я поета обросло легендами, які сьогодні важко перевірити. Так, між учнями ходили чутки, що «одружений він був дуже романтично. Жінка його була росіянка, не вміла по-українському. Оженився з нею Дмитро Юрович десь аж на Уралі, як потрапив, поранений «австріяк», до шпиталю. Сестра-жалібниця виходила його, врятувала від смерти. З того вийшло кохання, потім шлюб. Мене кожен раз дивувало його пом’яте лице, розчавлений ніс і в контрасті до того спотвореного лиця – м’який задушевний говір та сині довірливі очі. Він був дуже освічений. Скінчив Лейпцігський університет, знав досконало німецьку мову, перекладав Гайне. Співав. Навчив наших хлопців нової пісні «Із сліз моїх, голубко, зродило…» і дует «Коли розлучаються двоє…». 

Саме книга «Дар Евдотеї» Докії Гуменної заставляє кожну мислячу людину знайти і прочитату ще одну поетичну збірку 1919 р. Дмитра Загула, яка не згадувалася ні в передмовах до видань творів після реабілітації Д. Загула, ні в історіях української літератури. Григорій Костюк так писав в еміграції про неї: «Основний ляйтмотив цієї збірки – це жахливі описи терору під час окупації Києва й частини України Червоною армією і комуністичним режимом. Це був крик, зойк, обурення і прокляття на адресу ЧеКа і окупаційної радянської влади. Це була справді «Пам’ятка кривавого року».

Про цю ж книжку згадує у цитованих уже спогадах «Дар Евдотеї» Докія Гуменна: «...один-єдиний примірник протимосковської і протибільшовицької книжки «Марія і Мара», де недвозначно писано про червоного когута з півночі. Цей збірник поезій вийшов уже перед більшовицьким вступом у Київ. Щоб не бути розстріляним, Загул придумав ось що: подав у газеті оголошення, що поет Дмитро Загул утопився в Чорному морі в Одесі, а сам зник з Києва. Оце він пересиджує в Ставищах».

Подібно до інших поетів, Дмитро Загул хотів купити право на життя. Він писав пісні про Червону армію (до речі, дуже непогані), поезії на кшталт «Будка 440», «Жовтневий вихор», із захопленням оспівував нову соціалістичну реальність. Микола Зеров з іронією ставився до такого перетворення інтелектуала Дмитра Загула в поета нової радянської доби.

У 1933 році Загула звинуватили в «націоналізмі» - типове звинувачення доби сталінських репресій. Його заарештували як члена літературної організації «Західна Україна», а згодом відправили до таборів на Колиму. Там, у жорстоких умовах каторги, він і помер  від серцевого нападу влітку 1944 року.

За часів радянської влади діяльність репресованих письменників залишалася майже невідомою або під забороною. Тому про внесок Дмитра Загула у розвиток української культури заговорили лише з кінця 80-х років ХХ століття. Так, спадщина поета ще й досі залишається не до кінця вивченою і подається занадто однобоко. Вважаємо, що поет заслуговує на повернення в центр української літературної пам’яті.
До речі, багато поезій Дмитра Загула покладено на музику. А в міжвоєнному Львові Богдан Весоловський, його гурт “Ябцьо-джаз”, його солістка і муза Богдана Весоловського Ірина Яросевич, у майбутньому офіцер польської армії і дружина легендарного генерала Владислава Андерса, також використовували поезії Дмитра Загула в своїй творчості.

Зберігаємо пам’ять про чудового поета-філософа і перекладача, читаємо його дуже яскраві поезії про кохання і пророчі поезії 1919 року та слухаємо пісні на його тексти. Читаємо, робимо висновки, розумнішаємо...