«Лайфхаки порядності від Івана Сенченка» (До 125-річчя від дня народження)

Нашою виставкою «Лайфхаки порядності від Івана Сенченка» ми віддаємо шану цьому українського літератору, фактично навмисне викинутому з історії української літератури спадкоємцями комуністичних ідеологів.
Іван Сенченко народився 12 лютого 1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим був і людиною села, і людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи в редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок»(1929), «Пролітфронт» (1930). У своїх кращих творах 1920-х років («Історія однієї кар’єри», «Подорож до Червонограда», «Червоноградські портрети», «Дубові гряди») Іван Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Потім у 1930-х були так звані виробничі романи. У 1950-х роках Сенченко може зацікавити нас циклом оповідань з життя київської робітничої Солом’янки: «Рубін на Солом’янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій». У 1950—1960-х роках Іван Сенченко багато працював над книжками для юного читача. Прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород. Ім'я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами. У 1944—1960 роках Іван Сенченко мешкав у будинку письменників РОЛІТ. Помер 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Нашим читачам і відвідувачам нашого сайту рекомендуємо невеличку сатиру «Із записок» (інша назва «Холуєві записки»), за яку Іван Сенченко остаточно отримав звання політично ненадійного письменника, а звідси й підданого на десятки років переслідуванням і репресіям. Твори Івана Сенченка ніколи не входили до шкільних програм, а в нашій бібліотеці є єдина його книжка — останнє видання 1990 року в серії «Бібліотека української літератури». Емігрантські літературознавці Іван Кошелівець, Юрій Лавріненко одностайно відзначали, що це єдиний і унікальний твір не лише в спадщині Сенченка, а, мабуть, і в усій радянській літературі за всю її історію. Сенченко мав сміливість у монолозі Холуя дати «ідеальний» образ, на подобу якого партія прагнула перевиховати всіх громадян на території СРСР. «Позитивні» прикмети цієї людини: «слухняність», «покора», «мовчання» , безмежна відданість «великому Пієві». «Пій — все, що суще над нами». Починаючий письменник передбачив чи вгадав в його особі образ самого Сталіна. А ось суть сатири: «Дивіться у рот Пієві: його слова — ваші слова. Звідсіль єдиномисліє. А де єдиномисліє — там спокій. У очі пильно вдивляйтесь — бо його погляд — ваш погляд. І ви не будете скоса дивитися». Саме тому Юрій Лавріненко при укладанні літературного портрета Сенченка для антології «Розстріляне відродження», не знайшовши для «Холуевих записок» паралелі в українській літературі, порівняв їх з сатирою Салтикова-Щедріна. «Із записок». Саме після цього твору Івану Сенченку прийшлося пристосовуватися до середнього рівня, знижуватися до пересічности, і як сказав би Довженко — писати, «як усі». Літературознавці відзначають, що наші три талановиті майстри гоголівської школи новітнього часу в Україні — Олександр Довженко, Юрій Яновський та Іван Сенченко — в радянській дійсності стали пропащою силою, давши майже самий натяк на те велике, що могли б створити.
Отже нагород і слави Сенченко за життя не здобув, а після смерті тим паче. Він один із тих небагатьох «українських радянських письменників», про кого СПУ не видала традиційну збірку мемуарів. Хоча сам він устиг записати надзвичайно колоритні короткі спогади про літературне життя у 1920–1940 роках, активним учасником якого був.

Найбільше Іваном Сенченком цікавилися «відповідні органи», про що пише Ярина Цимбал у своїй статті «Три могили Івана Сенченка»:  "Агент «Тичина» 3 вересня 1927 року повідомляв про Сенченка: «Безоговорочно предан Хвилевому, хотя боится показать это». ДПУ про поїздку українських письменників до Москви в лютому 1929 року: «Лидеры ваплитовцев Хвильовый и Сенченко за все время пребывания в Москве ничем себя не проявили, делая вид, что выполняют неприятную, но обязательную для них миссию».

13 травня застрелився Микола Хвильовий. 23 травня, як доповідав агент «Слово» «Сенченко зачитав із книги «История средних веков» кілька розділів… коли по всій Європі був голод, люди їли людей. Прочитавши цей розділ, Сенченко додав: «Історія повторюється. Хіба у нас на Україні не голод і не те саме. Але тоді це було стихійне лихо, а у нас до того обчистили село, що воно не гірше голодає і їсть само себе».
20 листопада 1938-го агент на прізвисько «Белінський»: «И. Сенченко. В прошлом писал особо резкие националистические кулацкие произведения. Был одним из ближайших доверенных Хвылевого. Рыдал на его похоронах так, что страшно было смотреть. Затем сразу же перестал печататься и выступил с «Напередодні» только в 1938 году».

18 листопада 1947 року агент «Стріла» (Юрій Смолич) звітував: «Состояние Сенченко очень подавленное и растерянное. Критику его произведений, сопоставляя с фактом снятия его с поста ответственного секретаря журнала («Україна»), он рассматривает как «решение вышибить» его из литературы совсем. То, что за изъятый роман «Його покоління» ему перестали платить причитающиеся по договору деньги, отобрали лимит по Союзу писателей и нигде не печатают, Сенченко расценивает как «решение оставить его с детьми без куска хлеба». В раговоре Сенченко говорит, «что он уже примирился с тем, что он уже не писатель». Он говорит: «Писать мне нельзя, что бы я ни написал, все будет признано плохим и несоветским: доказать все можно, если нужно».
Через рік, восени 1948-го, Смолич у донесенні повідомляв, що діти Сенченка хворіють від недоїдання, у нього самого тіло вкрилося фурункулами, а його дружина приходила до Смолича розвідати, справді її чоловік нічого в Спілці не заробляє чи, може, ховає від неї гроші. Та найголовніше — Сенченко нічого не міг писати, сам це розумів і зізнавався в цьому.
25 грудня 1951 року начальник відділення в МДБ УРСР майор Сєкарєв розглянув справу-формуляр № 1383 на Сенченка Івана Юхимовича і встановив, що «данных об антисоветской деятельности Сенченко в настоящее время не имеется».
7 грудня того року в МДБ УРСР закрили справу-формуляр на Сенченка і передали її в обліково-архівний відділ. Самого письменника вирішили залишити на «общесправочном учете». 

Іван Сенченко продовжував писати до кінця життя, більше для дітей-дошкільнят, менше для дорослих. Переробляв свої твори 20-х років, за які стільки терпів добрих півстоліття. І, головне, доручив В'ячеславові Брюховецькому опублікувати свої надзвичайно цікаві «Нотатки про літературне життя 20–40-х років». Саме Брюховецький упорядкував останню до сьогодні книжку вибраного Сенченка, що вийшла 1990 року в серії «Бібліотека української літератури». Обов'язково радимо їх прочитати, там безліч цікавинок про ті часи.

А що зараз? Настало забуття, у вже незалежній Україні твори Івана Сенченка цікавлять лише науковців, часто лише для того, щоб заробити на них дисертацію чи публікацію. А оскільки формально Іван Сенченко належить до українських радянських письменників, йому ще й загрожує небезпека декомунізації. У часи нашого протистояння кривавій московії потрібно прочитати кілька сторінок цього чудового тексту, такого актуального в часи, коли нашій Україні крім війни з зовнішнім ворогом приходиться ще перетравлювати в собі спадки совєтчини і тоталітаризму. До речі, в збірці Миколи Жулинського «Із забуття в безсмертя» (Київ, Дніпро, 1990), так і у вище згаданій книжці вибраного ви окрім «Із записок» також зможете прочитати притчу Івана Сенченка «Святий Хасан», в якій однозначно впізнаєте долю Георгія Гонгадзе в образі поета.