«Лесь Мартович - невмирущий талант українського слова» (До 155-річчя від дня народження)

«Мартович надзвичайно пильний спостерігач життя галицького люду, причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону».

Іван Франко

До 155-річчя від дня народження Леся Мартовича бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з невеличкою виставкою «Лесь Мартович — невмирущий талант українського слова». 

Надзвичайно тернистим був життєвий шлях Олекси Семеновича Мартовича, самобутнього сатирика і гумориста, девізом якого були слова, що їх письменник поставив епіграфом до одного із своїх оповідань: «Не для слави, а для людей». Під впливом революційної діяльності Івана Франка і Михайла Павлика Лесь Мартович став передовим громадським діячем, проповідником високих соціальних і етичних ідеалів, пристрасним борцем з низьким, фальшивим, підлим.

Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в селі Торговиця на Станіславівщині (нині Івано-Франківщина). Батько був сільським писарем, який самотужки зумів опанувати грамоту, і звичайний наймит став «людиною порядною, непідкупною та авторитетною серед односельців». Освіту письменник здобував спочатку в місцевій дворічці, потім перейшов до школи в сусідньому селі. Пізніше батько віддав сина на навчання до Коломийської класичної гімназії. Саме там Лесь познайомився з Василем Стефаником та Іваном Семенюком (Марко Черемшина). Зі спогадів його друзів дізнаємось, що писати почав Мартович дуже рано. Перші його літературні проби були віршовані. «Мартович був надзвичайно здібний. Вже у 4-ій клясі гімназії писав поезії проти вчителів, повні злоби й насмішки», — згадує Стефаник в автобіографії. 

У 1892 році Лесь Мартович записався до Чернівецького університету на юридичне відділення. Через відсутність грошей навчання затягнулося на довгих 17 років. Щоби мати кошти на життя та науку в 1895 році влаштувався помічником адвоката. Нехтуючи особистою невлаштованістю і матеріальною скрутою, Лесь Мартович погодився за мізерну платню редагувати газету «Хлібороб», а згодом став редактором «Громадського голосу». Важкі матеріальні умови, відсутність постійної роботи стали причиною того, що Мартович не мав змоги повністю віддатися улюбленій літературній праці. Проте його енергія завжди була спрямована на добрі справи. Друзі цінували завзяття і жертовність Мартовича у служінні громаді, захоплювалися його дивовижним талантом оповідача і оптимізмом у складних життєвих ситуаціях. Останні роки життя письменника були особливо тяжкими. У вересні 1911 р. він закінчив повість «Забобон» і надсилає твір для друку в журнал «Літературно-науковий вісник», 1913 р. для ювілейного збірника на честь Івана Франка закінчив оповідання «Народна ноша». У 1914 р. отримав вчений ступінь доктора прав. Під час боїв І світової війни, які проходили через село, де мешкав Мартович, була втрачена значна його частина рукописів. У 1915 р. Лесь Мартович був призначений адміністратором покинутих господарств у селі Погариськах. У тому ж селі біля Рави Руської письменник помер 11 січня 1916 р. Згідно із заповітом похований у сусідньому селі Монастирок.Відома нам літературна спадщина Леся Мартовича складається з 27 оповідань, сатиричної повісті «Забобон», кількох незакінчених творів, низки публіцистичних праць. 

Нині ми все більше упевнюємося в тому, що Мартович – великий художник слова, який залишив нащадкам сатиричні твори непересічної естетичної цінності. Велика заслуга митця в тому, що він цілком модерним європейським способом прагнув зобразити життя українського народу. Відгукуючись на злобу дня, Лесь Мартович намагався зачепити найголовніші проблеми людей і людства. Гострий і проникливий розум письменника ніколи не зупинявся на поверхні життя, а проникав у глибину явищ, в їх сокровенну сутність. Читати його твори досить важко, бо вони, по-перше, рвуть Вам душу, а, по-друге, багато слів Вам просто незнайомі. Наділений потужним талантом відтворювати душу, думи і голоси своїх краян, їхні жалі і турботи, інтелігентність серця і силу творчого розуму народу, Лесь Мартович став його сумлінням, його любовʼю і його сміхом. Новелу «Стрибожий дарунок» Антін Крушельницький називає «… неначе синтезою усієї гумористично-сатиричної творчости Мартовича»: «У гірське село приходить божок «Стрибог» і оповіщує людям, що можуть виявляти йому свої бажання, а він здійснить їх. І які ж то бажання? Сей просить бога, аби в його сусіда поздихали воли, та щоби її сусіда заніміла й осліпла, гробар просить, аби більше людей мерло і то в літі, щоби йому легко було яму копати, малий Івась просить про величезну булаву і про дозвіл вбивати нею мухи на чийому схоче носі… У сій новелі висмагав автор із вʼїдливою іронією найнизші інстинкти нашого мужика, як злість, зависть, ненависть, запеклість, які до тої міри опанували хлопську душу, що вона, здається, у стремліннях своїх не є в силі поставити собі ніяких ідеалів, бо все і всюду побідять отсі огидні хиби. Автор переніс, щоправда, своє оповідання у найтемніший кут української землі, але хиби, що їх пятнує, є се не тільки загальноукраїнські, а й загальнолюдські».
Леся Мартовича потрібно читати. Невеличке оповідання «Грішниця», яким відкривається збірка «Український Декамерон», представлена у нашій невеличкій експозиції, може Вам багато про що нагадати і про що подумати. Аничка лежить на смертному ложі восени й передчуває свою близьку смерть. Під тиском совісті вона зізнається чоловікові Андрію у своїх гріхах, зокрема у тому, що вкрала півміток у сусідки: «Ти не знаєш, що я злодїйка. Я вкрала в Варвари півміток. Вона несла єго попри наші ворота та й загубила. А я вхопила та й сховала до скринї. Панонець казав, шо се злодїйство... Але як вмру, Андрійку, то півміток треба вернути, бо казав панонець, шо я через то й на тім світї не буду мати спокою». А далі зворушливий діалог чоловіка і жінки в останні хвилини її життя. Тут уже зовсім інший Лесь Мартович. Аничка далеко не свята. Сором Анички — це страх перейти у потойбіччя знеславленою. Ідеалізуючи Аничку, Андрійко закриває очі на факти зради. Він робить все можливе, щоб його кохана дружина відійшла в інші світи з посмішкою на губах. Лесь Мартович показує, що справжня любов — це прийняття людини з усіма її помилками, а прощення — це не вияв слабкості, а найвища мудрість, що знімає тягар з душі. Якщо не зможете прочитати, то є можливість це оповідання прослухати. 

І, насамкінець, треба зауважити, що далеко не всі твори Леся Мартовича сприймаються однаково, не всі з них витримали іспит часу, однак більшість їх належить саме нинішній добі. Зверніть увагу на кінцівку поезії «До русинів — галичан», яка чудом збереглася з його віршованої спадщини.

На дві части не діліться,
Не впихайте ножа в серце,
Котре і так вже роздерте.
За "дєньгами" не дивіться,
З москалями не лучіться!
Москаль хитрий, як катисько,
Уганяє лиш за зиском.
Цар, кацапи - чужі люди,
Не гаразд вам з ними буде,
Він поробить вас слугами,
Стопче вашу честь ногами!
Ви маєте землю рідну,
Та і волю ще свобідну,
Дайте спокій з москалями,
Бо ім'я їх є погане...