Психологічна підтримка з елементами рольового тренінгу «Сімейне дерево»

Запрошуємо вас до участі в групі психологічної підтримки з елементами рольового тренінгу «Сімейне дерево», яка буде складатися з щотижневих зустрічей протягом 9 тижнів. Старт занять відбудеться після набору групи, орієнтовно 25 березня 2026 року в приміщенні бібліотеки ім. П.Панча за адресою вул. Велика Васильківська, 90.
Для реєстрації прохання заповнити онлайн-форму.
Ведуча тренінгу Тетяна Павлін — психологиня в методах психодрама, КПТ і EMDR.
Що буде відбуватись на групі? Ми познайомимося, домовимось про правила групи, дослідимо потреби і запити учасників, поговоримо про стрес і важливі навички справляння з ним, ви отримаєте відповіді на питання про підтримання ментального здоров’я, стабілізаційні вправи, психодраматичні віньєтки і ігри, кожна група буде присвячена окремій темі за програмою.
Мета групи — стабілізація та підтримка членів українських сімей з метою укріплення та розвитку зв’язків. Це не терапевтична група, але може нести терапевтичний ефект.

Програма зустрічей:

№1 Знайомство в групі + анкета для Учасників

№2 Побудова довіри в групі та вивчення потреб і запитів

№3 Тема втрати, образ та їх наслідків

№4 Сім'я, як основа нового процвітаючого життя суспільства - процвітання чи невдача з благополуччям партнерів, як пар

№5 Внутрішня команда

№6 Потреби дітей

№7 Сімейна спадщина + сліди історії

№8 Підсумок, повторення, вільна тема

№9 Святкування та прощання (завершення групи) + анкета для Учасників

«Праведник ідіша» (До 115-річчя від дня народження єврейського письменника Григорія Полянкера)

До 115-річчя від дня народження єврейського письменника Григорія Полянкера бібліотека ім. Петра Панча пропонує своїм відвідувачам історичну довідку «Праведник ідіша».
Майбутній письменник Гершл (Григорій) Полянкер народився 15 лютого 1911 року в багатодітній сім’ї бідного уманського ремісника, початкову освіту отримав в школі робітничої молоді. 17-річним юнаком переїхав до Києва, вступив на навчання до «фабзауч», здобув професію, став робітником 4-ї київської взуттєвої фабрики, де в 1930 році його прийняли в ВКП(б). Саме на ці роки припадає початок творчого шляху єврейського письменника Полянкера. В республіканській періодиці він надрукував ряд нарисів і оповідань, які склали основу першої його книги «Вугілля» (на мові ідиш). В 1934 році став одним з перших членів новоутвореного Союзу письменників СРСР. По закінченні Київського педінституту (1935) Полянкер повністю віддав себе літературній праці. В довоєнні роки ним були написані повісті «Вугілля» та «Шойл із Бапілля», книги оповідань «На тому березі», «Від Дністра до Дунаю» «Дядя Яша», «Розлука». В той же час він був редактором єврейського щомісячника «Советише литератур».

14 лютого – Міжнародний день дарування книг: свято, що об’єднує серця та сторінки

 

14 лютого у світі відзначають не лише День святого Валентина, а й особливе свято для всіх книголюбів – Міжнародний день дарування книг. Це чудова нагода поділитися улюбленими історіями, підтримати читання та подарувати комусь нову книжкову пригоду.
Дуже приємно, що вже почали надходити перші вітання з цим святом — книжковими цікавинками для дітей та дорослих нас порадували друзі і меценати Владислав Солодовник та Сергій Подзе, а також письменниця Леся Шиденко подарувала свою нову книжку "Думки без манікюру".
Завдяки вам, любі друзі, любов до читання лише міцнішає, а книжкове коло друзів стає ширшим. Нехай кожна подарована книга знайде свого вдячного читача, а сторінки книг наповнять домівки світлом, мудрістю та теплом.
Даруймо книги – даруймо світ!

«Лайфхаки порядності від Івана Сенченка» (До 125-річчя від дня народження)

Нашою виставкою «Лайфхаки порядності від Івана Сенченка» ми віддаємо шану цьому українського літератору, фактично навмисне викинутому з історії української літератури спадкоємцями комуністичних ідеологів.
Іван Сенченко народився 12 лютого 1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим був і людиною села, і людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи в редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок»(1929), «Пролітфронт» (1930). У своїх кращих творах 1920-х років («Історія однієї кар’єри», «Подорож до Червонограда», «Червоноградські портрети», «Дубові гряди») Іван Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Потім у 1930-х були так звані виробничі романи. У 1950-х роках Сенченко може зацікавити нас циклом оповідань з життя київської робітничої Солом’янки: «Рубін на Солом’янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій». У 1950—1960-х роках Іван Сенченко багато працював над книжками для юного читача. Прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород. Ім'я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами. У 1944—1960 роках Іван Сенченко мешкав у будинку письменників РОЛІТ. Помер 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

«Лесь Мартович - невмирущий талант українського слова» (До 155-річчя від дня народження)

«Мартович надзвичайно пильний спостерігач життя галицького люду, причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону».

Іван Франко

До 155-річчя від дня народження Леся Мартовича бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з невеличкою виставкою «Лесь Мартович — невмирущий талант українського слова». 

Надзвичайно тернистим був життєвий шлях Олекси Семеновича Мартовича, самобутнього сатирика і гумориста, девізом якого були слова, що їх письменник поставив епіграфом до одного із своїх оповідань: «Не для слави, а для людей». Під впливом революційної діяльності Івана Франка і Михайла Павлика Лесь Мартович став передовим громадським діячем, проповідником високих соціальних і етичних ідеалів, пристрасним борцем з низьким, фальшивим, підлим.

Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в селі Торговиця на Станіславівщині (нині Івано-Франківщина). Батько був сільським писарем, який самотужки зумів опанувати грамоту, і звичайний наймит став «людиною порядною, непідкупною та авторитетною серед односельців». Освіту письменник здобував спочатку в місцевій дворічці, потім перейшов до школи в сусідньому селі. Пізніше батько віддав сина на навчання до Коломийської класичної гімназії. Саме там Лесь познайомився з Василем Стефаником та Іваном Семенюком (Марко Черемшина). Зі спогадів його друзів дізнаємось, що писати почав Мартович дуже рано. Перші його літературні проби були віршовані. «Мартович був надзвичайно здібний. Вже у 4-ій клясі гімназії писав поезії проти вчителів, повні злоби й насмішки», — згадує Стефаник в автобіографії. 

"Крути - початок великої боротьби" (до Дня пам'яті героїв Крут)

29 січня в Україні відзначають річницю бою під Крутами, який для українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за Незалежність. До цієї дати бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала книжкову виставку.
Агресія більшовицької Росії ("Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради") стала каталізатором проголошення 22 січня 1918 року IV Універсалом Незалежности України. У січні 1918 року російська більшовицька армія Міхаіла Муравйова (1 революційна армія Павла Єгорова та 2 революційна армія Рейнгольда Берзіна чисельністю близько 4000 бійців) розпочала наступ на столицю УНР вздовж залізниці Київ - Конотоп. На обороні виступили до 400 українських вояків під командуванням Аверкія Гончаренка (старшини та юнаки 1 Української військової школи, Помічний курінь Січових Стрільців, загін Вільного козацтва).
29 січня близько 9 години розпочався бій біля станції Крути. Українські бійці протягом п'яти годин стримували наступ переважаючого ворога. Проте в них закінчилися набої, крім того, дошкуляв імпровізований бронепоїзд червоних, який підійшов у тил з Чернігівського напрямку. Резерви Армії УНР на чолі з Симоном Петлюрою, які перебували на станції Бобрик, так і не вступили в бій, оскільки вирушили на Київ, отримавши звістку про збройне повстання на заводі "Арсенал". Зрештою близько 17 години було прийнято рішення відступити, перед тим зруйнувавши залізничні колії та мости. Більшість вояків, добравшись до українських ешелонів, евакуювалися. Але чота студентів, дезорієнтувавшись у сумерках, вийшла до захопленої станції та потрапила у полон червоних. Більшовицький командир Єгор Попов наказав розстріляти 27 полонених.
Загалом безповоротні втрати українців становили 70 — 100 вояків, натомість червоних — близько 300 осіб загиблими. В результаті героїчного бою вдалося на чотири дні зупинити рух агресора, що дало змогу українській делегації 9 лютого в Бересті підписати мирний договір з країнам Четвертного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною), який означав міжнародне визнання самостійности УНР. В обмін на продовольство з України Німеччина та Австро-Угорщина погодилися допомогти у звільненні українських земель від червоних. До кінця квітня 1918 року більшовики були вибиті з усієї території України.
Бібліотека ім. П. Й. Панча запрошує вас ознайомитися з документами, статтями, історичними нарисами з цієї теми, представленими на нашій виставці.

Книжкова виставка «Соборна Україна: Шлях до Єдності» (До Дня Соборності України)

До Дня Соборності України представляємо вашій увазі книжкову виставку «Соборна Україна: Шлях до Єдності».
День Соборності України — це державне свято, яке щороку відзначається 22 січня і символізує єдність українських земель та неподільність нашої держави. Саме цього дня у 1919 році на Софійській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Ця подія стала історичним втіленням вікової мрії українського народу про життя в єдиній, незалежній і соборній Україні.
Ідея соборності формувалася століттями у боротьбі за свободу, збереження мови, культури та національної ідентичності. Незважаючи на складні історичні обставини, українці знову і знову доводили прагнення до єдності, взаємопідтримки та спільної відповідальності за долю своєї держави.
У сучасних умовах День Соборності набуває особливого значення. Він нагадує, що єдність українського народу це щоденний вибір кожного з нас, спільна праця та віра в майбутнє України.

День Соборності України — це день національної гордості, пам’яті та усвідомлення того, що лише разом ми здатні зберегти свободу, незалежність і цілісність нашої держави.

Книжкова виставка "Нескорені. ДАП: Хроніки оборони" (До дня пам'яті "кіборгів" — захисників Донецького аеропорту)

20 січня — День пам’яті кіборгів, захисників Донецького аеропорту — тих, хто став символом незламності України.
Бої за ДАП тривали 242 дні — з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року. Це була не просто оборона бетонних стін — це була боротьба за сам дух України, за свободу й гідність. Новий термінал Донецького аеропорту був збудований до Євро-2012 — сучасна споруда зі скляними фасадами, металевими конструкціями та багаторівневою інженерією. Саме він став фортецею українських захисників. Перший бій спалахнув 26 травня 2014 року, коли проросійські бойовики намагалися захопити стратегічний об’єкт. Українські сили швидко вибили противника, і з цього дня ДАП став ключовим пунктом оборони на сході.
Протягом наступних місяців тут воювали підрозділи ЗСУ (79-а, 80-а, 95-а, 93-я бригади та інші),
добровольці «Правого сектора», медики, а також волонтери, які під вогнем доставляли спорядження й воду. Обстріли не припинялися жодного дня. 

Вересень-грудень 2014 року — етап, коли бої стали особливо жорсткими. Противник застосовував «Гради», танки, міномети та важку артилерію. 

Січень 2015 року — вирішальні дні. Старий термінал було зруйновано, бойовики підірвали опорні конструкції нового терміналу.
20–21 січня — вибухи перекриттів привели до обвалення будівлі, під уламками загинули й були заблоковані десятки українських захисників.
Саме тоді з’явилася легендарна фраза: «Кіборги вистояли — не витримав бетон».
Їхні спогади — це серце історії. У них немає пафосу, лише правда війни.

«Ми трималися не заради будівлі. Ми трималися заради пацанів поруч і заради України».
— говорив боєць 93-ї бригади. — «У ДАПі ми навчилися головному: що таке братерство. Там не було чужих». «Ти сидиш у бетоні, який сиплеться від кожного пострілу, а все, про що думаєш — щоб дотягнути до зміни й не підвести своїх». Ці прості слова говорять більше, ніж будь-які підручники.
За офіційними даними, загинули понад 200 оборонців ДАП, сотні отримали поранення.
Їхній подвиг — не про минуле. Це про те, ким ми є зараз.
Ми схиляємо голови перед кожним, хто стояв там — у диму, пилу, холоді, серед руїн, але з незламним серцем.
Сьогодні Донецький аеропорт — це символ національної гідності.
Символ того, що Україна стоїть, бо стоять її люди.
Всіх охочих запрошуємо завітати до читальної зали бібліотеки та переглянути книжкову виставку "Нескорені. ДАП: Хроніки оборони".
Слава кіборгам! Слава Героям! Слава Україні!

Книжкова виставка «Видатний поет чи радянський колаборант» (До 135-річчя від дня народження Павла Тичини)

До 135-річчя від дня народження Павла Тичини бібліотека ім. Петра Панча пропонує своїм відвідувачам книжкову виставку «Видатний поет чи радянський колаборант». За поразкою армії УНР у війні з московітами послідувала семидесятирічна колаборація, тобто, співробітництво з окупантом. Чи можемо ми стовідсотково назвати Павла Тичину радянським колаборантом? Одразу постає питання до нас самих, особливо до людей поважного віку, які пережили і Сталіна, і Хрущова, і Брежнєва... Тому поет Павло Тичина для нас, в першу чергу, абсолютно жива людина, яка боялася, жила в страху за своє життя, а не бронзовий монумент. Якою була революція для нього — класовою чи національною. Думаємо, що для нього це була нестримна стихія. А для більшої частини селянства і нечисленної інтелігенції в той час усяка влада була однакова, головне, аби їх не чіпали. Інші ж зі зброєю в руках протистояли новому «світовому порядку», червоній заразі, яка прагнула відібрати в них хліб і волю.
Його перша і найкраща збірка поезій «Сонячні кларнети» (1918) — «це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння» (критик А.Ніковський). На жаль, для багатьох вона стала доступною тільки після набуття Україною незалежності. Для батьків частини людей поважного віку Павло Тичина був генієм, хоча вони і чудово знали всі пародії на нього.

«Життя люблю так, що не хочу і не можу вірити у свою смерть» (До 125 -річчя від дня народження Григорія Епіка)

Собі поети право залишають,
Всі інші відкидаючи права:
Належати до тих, кого вбивають,
А не до тих, хто холодно вбива.

Леонід Первомайський

17 січня 1901 року у великій сім’ї хлібороба Данила Епіка народився чорнявий хлопчик. За сімейною легендою Епіків, Григорію приснився сон: Шевченко благословляє його на літературну творчість. Судилося йому стати одним із засновників Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), автором поетичних збірок, повісті «Восени», романів «Перша весна» та «Без ґрунту». Батьки, попри безгрошів’я, намагалися дати освіту всім дітям. Навчатися Григорій пішов до місцевої школи, яку закінчив на відмінно. Спочатку працював різноробом, згодом – писарем на залізничній станції. Був активним учасником просвітянських заходів села. Cтав учасником антигетьманського повстання проти влади Павла Скоропадського та за це був звільнений із роботи у залізничних майстернях. Є історичні відомості, що у 1919-му Григорій записався добровольцем до Першого повстанського полку (м. Новомосковськ) Революційної повстанської армії України під проводом анархіста Нестора Махна. У 1921 р. він приїздить до Катеринослава, щоби покаятися та підписати цинічний документ «Обязательство. Апреля 30 дня 1921 года», а потім протягом свого короткого життя доводити «лояльність» до нової влади.

Коли мистецтво говорить про війну та надію: присвята Марії Примаченко

12 січня ми відзначаємо 117-ту річницю з дня народження Марії Примаченко — народної художниці,однієї з найяскравіших представниць українського мистецтва, яка підкорила світ своїми фантастичними звірами.

Це тепле привітання надійшло до нас із Франції. Ми раді поділитися неймовірними художніми творами докторки Сабін Байєн (Dr. Sabine Bayen, MD, PhD) — лікарки, науковиці, поетеси та художниці.

Докторка Байєн, яку з українськими колегами поєднують спільні наукові дослідження та дружба, відкрила для себе творчість Марії Примаченко після знищення музею художниці у 2022 році. Ця подія надихнула її на створення серії акварелей, присвячених Україні, темам миру та війни. У своїх роботах вона використовує символіку, стиль і кольорову палітру, притаманні українській народній художниці.

Запрошуємо переглянути відео з картинами, створеними з любов’ю до України, серед яких:

• “Flowers versus bombs” («Квіти проти бомб»)
• “Waiting for peace and return home” («В очікуванні миру та повернення додому»)
• “Peace Dove” («Голуб миру»)

P.S. Докторка Сабін Байєн також готує до виходу нову дитячу книжку “Lou & Rouillou. Mon papa a Parkinson”, призначену для родин, у яких є близька людина з хворобою Паркінсона.

«Любиш не любиш» Василя Рубана

До збірки «На протилежному боці від добра» письменника, поета і дисидента Василя Рубана, яку презентує бібліотека ім. Петра Панча, потрапили два романи: про любов і про каральну психіатрію. Про другий роман, назву якого має ця збірка, наша бібліотека вже розповідала в історично-бібліографічній довідці «Василь Рубан — один з найяскравіших поетів Київської школи». Перший, «Любиш не любиш», як зауважують небагаточисельні критики, більше подібний до німецької модерної прози. Сам автор Василь Рубан про цей роман казав, що хотів звернути увагу на те, чого люди зазвичай не помічають. «В нас любов заідеологізована, «зарелігієзована», загнана у такі рамки, де немає широти поняття. А фактично любов — це суцільна енергія, яка відбувається між усіма людьми весь час. Потрібно цінувати будь-який момент кохання», – пояснював письменник. Однак додав, що роман — це також і картинка кінця Радянського Союзу. І сподівався, що читачів не відлякне тривалість дії — близько 20 років. Остаточно завершений цей роман 27 січня 1996 року, а вперше був опублікований тільки 2009 року у журналі «Кур’єр Кривбасу» (№ 240—241 за листопад—грудень).
Михайло Слабошпицький свого часу дав більш точну характеристику цього твору: «Тематика першого роману у книжці Василя Рубана — показати життя у радянські часи, так би мовити, з чорного входу. Під парадним входом слід розуміти те, що нас привчили бачити, згадуючи життя в СРСР — транспаранти, польові звитяги, радісні рум’яні обличчя ланкових тощо. Роман же показує буденне життя пересічного українця та українського села за часів режиму. Якби роман не називався «Любиш — не любиш», його можна було б назвати за аналогією до «Исповеди сына века» (1836) Альфреда де Мюссе, або «Історії мого сучасника» (1879) Володимира Короленка».

Якщо хтось подумав, що тут про суцільні любовні шмарклі, то це зовсім не так. А навпаки — суперправдива сувора проза життя через чоловічий погляд і чоловічу психологію. Автор хотів подати трохи жіночої, але саме так, як її бачать чоловіки. Для нашого майбутнього читача головне, на фоні яких подій все відбувається, як радянщина просочується в усі сфери життя і формує типового «савєцкого чєловєка». Чого варте відображення подій в Україні після Чорнобиля! В реальності те суспільство типових «савєцких людєй» нікуди не зникло — привите тоді, воно передається дітям, онукам, і буде передаватися далі, якщо критично налаштована частина нашої притомної громадськості не покладе цьому край. «Із приходом Андропова до влади мав настати справжній порядок, бо всі бачили, що державне майно розкрадають, але розкрадають усі члени суспільства. В цьому була якась справедливість. Проте нерівність була в тому, що можливість красти в кожного була різна». Чи зникли «савєцкі» злидні, чи ні — це питання не для кожного у нашому соціумі, де гроші і нажива понад усе для декого навіть і під час війни.

Ось для Вас така яскрава картинка з початку роману з життя одного із героїв. Іван в дитинстві напросився підвезти Ірину, у яку закохався, на велосипеді. Дівчина погодилась, але подорож завершилась падінням та подертям дорогих тоді капронових панчох. «На тому тоді їхня любов і завершилася — купити Ірині нові панчохи не було за що... Відтоді Іван більше не закохувався». Для сучасного молодого читача — це занадто соціальний роман про ту справжню українську радянську дійсність, за якою так страждає і зараз багато хто з наших громадян. Ви запитаєте, чи є в романі цікавинки в дусі Оксани Забужко 1996 року про любов? Так, але в цій книзі йдеться про зовсім іншу любов у таких її реальних (і часто дуже жорстоких) і неромантичних вимірах. Кохання в університетському гуртожитку, на природі, в селі під дощем на болоті, на роботі під час перерви... Іноді це просто насилля, згвалтування.

Ярослав Орос 10 лютого 2023 року в «Буквоїді» у своєму допису «Неугодний Василь Рубан» зауважив: «Василь Рубан міг заїхати й у пику, а могли і йому... Василь Федорович неугодний був і «шістдесятникам» і «всякій тварі по парі потому». На жаль, дотепер!»
І, насамкінець, про Василя Рубана і його сина. Події кількох останніх років виявили перед усіма нами дуже просту істину: знання своєї історії, патріотичне виховання — не порожня формальність; це необхідна умова збереження країною своєї ідентичності й незалежності, і як наслідок — своєї безпеки і свого існування. І тільки від нас залежить, які знання і які ідеали ми зможемо передати своїм нащадкам. Дякуємо громаді сіла Лісники на Київщині за те, що вулицю Ватутіна, названу на честь «червоного» командира, який воював проти борців за волю України ще з 1920-х років, перейменували на честь своїх земляків — українського письменника, дисидента, члена українського правозахисного руху, засновника Київської школи поезії Василя Рубана і його сина Віктора Рубана, який у червні 2022 року, попри проблеми зі здоров’ям, добровольцем вступив до лав ЗСУ, пройшов вишкіл і був направлений до зони бойових дій, де, рятуючи життя бойового побратима і отримав поранення, несумісні з життям. Вічна пам'ять і вічна слава Герою!

Лінія життя: графіка Василя Касіяна (До 130 років від дня народження Василя Касіяна, українського графіка)

Сьогодні виповнюється 130 років від дня народження видатного українського художника-графіка, лавреата Шевченківської премії Василя Ілліча Касіяна. До цієї дати бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала для вас бібліографічну довідку.
Народився він 1 січня 1896 року в селі Микулинцях на Івано-Франківщині (тоді Австро-Угорщина), поблизу Снятина, у багатодітній родині. Змалку виявив неабиякі здібності до малювання. Навчався у Снятинській семирічній школі. У 1915 році його мобілізували до австро-угорської армії та відправили на фронт. Був поранений, з листопада 1918 року до липня 1920 перебував у концентраційному таборі в Кассіно (між Римом і Неаполем). Саме в таборі почав працювати над композиціями за мотивами поеми Шевченка "Гайдамаки", створює малюнки на теми життя й побуту земляків-військовополонених, робить перші спроби в галузі скульптури — глиняне рельєфне погруддя І. Франка і композиція "Т. Г. Шевченко". Після звільнення з концтабору переїздить до Праги, де навчається в загальній школі Академії образотворчих мистецтв. У 1926 році закінчив Академію (майстерню графічних мистецтв і живопису професора Макса Швабінського). Ще в кінці 1923 року Касіян подав офіційну заяву до торгпредства СРСР у Празі для одержання радянського громадянства, а в березні 1924 отримав паспорт громадянина СРСР. У жовтні 1926 року переміг у конкурсі на заміщення посади професора Київського художнього інституту і отримав запрошення на роботу. В лютому 1927 року переїздить з Праги в Україну, починає викладати в Київському художньому інституті (з перервами до 1976 року). У 1930 році від'їжджає до Харкова, де жив до 1941 року. Брав участь в організації та відкритті Українського поліграфічного інституту в Харкові, викладав там, був звільнений у 1937 році як "ворог народу". У 1941 році разом із викладачами й студентами Харківського й Київського художніх інститутів евакуюється спочатку до Казахстану, а потім — Узбекистану. У 1944 році повернувся до Києва. У 1944 - 1949 роках - голова правління спілки художників України. З 1947 року — дійсний член Академії мистецтва СРСР. У 1964 році за ілюстрування 5 видань "Кобзаря" Василю Касіяну, першому серед художників, присуджено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Обирався Касіян також депутатом Верховної Ради УРСР 2, 6 — 9 скликань. Він був надзвичайно багатогранним митцем, прцював у таких графічних техніках, як дереворит (ксилографія), лінорит, офорт, літографія, суха голка, акварель. Його технічна майстерність стала основою для створення власного художнього стилю, а творчість ґрунтується на реалізмі. Його графічний штрих описують як особливо експресивний та динамічний, він майстерно передавав не лише форму, а й внутрішній стан людини. Касіян створив власну мистецьку школу, виховав багато відомих художників-графіків. Поєднання технічної досконалості, виразної графічної мови, соціальної правди, національної самобутності та глибокої інтелектуальної роботи над темою Шевченка робить творчість Касіяна унікальною. Він зумів створити мистецтво, яке водночас є частиною української культурної ідентичності і має універсальний художній резонанс.
Сам про себе Василь Ілліч писав: " Я — син великого українського роду, який сповідує християнську віру, береже споконвіку мову і пісню, народні звичаї і традиції, любить і захищає родимий край. Мама змалечку вклали в мої уста рідне слово як заповітний скарб предків і щиру молитву до Бога. Молитва "Отче наш", яку ще дитиною перейняв од мами і повторював щодня все життя, живе в моїй памяті. Шануй вітця твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго проживеш на землі. 

Мудрість цієї заповіді Божої світила мені дорогу в найтяжчі дні випробувань, які випали на мою долю. Татова праведність і мамина молитва рятували мене. Мати наша — Україна, батько наш — Тарас Шевченко. Святу цю істину я взяв до серця, коли сходила молода зоря мого життя. і, як заповідав Тарас, цілий свій вік молюся до України "неложними устами". Вірую у святість цих слів, як у Маму і Батька. Вірую в Людину, земний образ якої творив з любові отчого краю і світла, дарованого небом".

Шановні читачі! У нашій бібліотеці ви можете ознайомитися з унікальною книжкою — "Автопортрет" Василя Касіяна. Видання уперше так широко являє зібрану воєдино значну частину великої спадщини художника, повертає до нас світле ім'я великого українця.