«Про козака Ося і москаля Ася» - дума-казка Степана Васильченка 1919 року для дорослих українців (До 145-річчя від дня народження Степана Васильченка)

Те, що нова «робітничо-селянська влада» Росії на чолі з більшовицьким урядом Лєніна зруйнувала світ насильства «до основанья» лише у тріскучих словах їхнього партійного гімну, а на ділі перевдягнула великодержавну імперську сваволю з царських шат у комісарську шкірянку, – добре розумів український письменник Степан Васильченко. 1919 року з-під його пера з’явилася сатирична казка «Про козака Ося і москаля Ася». Вперше надрукували її в периферійній житомирській газеті «Волинське життя». Того ж року в Кам’янці-Подільському Народне міністерство преси УНР випустило її окремим виданням. На парканах і стінах Кам’янця було наліплене це гумористичне оповідання, якого немає у жодному радянському виданні його творів. Багато років рукопис казки берегла дружина письменника Килина Михайлівна Дубина-Панасенко. Під кінець життя заповіла неоціненну родинну реліквію своїй небозі Тамарі Король.Тамара Василівна, пройшовши десятилітнє пекло сталінських таборів, попри страшну небезпеку для себе та родини зберегла рукопис і вже за незалежної України передала його до Інституту літератури НАНУ. Саме завдяки її громадянському подвигу цей твір класика української літератури нині можуть читають мільйони.На перший погляд – це дитяча казочка, проте її може зрозуміти лише той, хто знає історію України. Козак Ось та москаль Ась втілюють дві країни, історія та менталітет яких завжди йшли паралельно, проте було і є багато охочих, щоб вони перетнулися і навіть переплелися. Ці дві держави – Україна та Московія. За усіма сюжетними перипетіями постає історичний розвиток нашої країни. Козак Ось – це збірний образ керівників України. У кожній з частин думи-казки він означує когось іншого.
На початку казки - це український гетьман Богдан Хмельницький. Саме з його ініціативи почалося зближення тоді ще Гетьманщини з Московією, саме за його правління були підписані Березневі статті. Але Московія з самого початку прагнула підкорити собі Гетьманщину, і на заваді цій меті не міг стати навіть найдемократичніший договір. Починається казка з опису козака Ося: «Жив на світі козак щирий, на ймення Ось, усякого він у свою хату за господу приймав, усякому віри, як мала дитина, діймав, боязні Божої пильно пам'ятав. Усякому козак Ось віри доймає, а того, що вже видимо лихо у хату до його суне, не бачить і не знає».
Звідси ми дізнаємося, що він був мирним чоловіком, який жив за законом Божим і нікому зла не бажав. а одного дня його спокійне життя порушує Ась, який нахабно вимагає в Ося послуху і покори: «Пришел к тебе на постой я, москаль Ась, й принес тебе такой приказ: быть тебе у меня в послушании и во всем мне верить!..»
На цілком логічне питання українця, за що він має коритися Асю, москаль знаходить чудове, з точки зору наших сучасних професійних захисників московської культури, пояснення: «Потому, милый, что ты хохол Ось, а я москаль Ась - ну й вышел такой приказ. Понял? Я тебя, хохла, учить уму-разуму должен!»

Українець, повіривши добрим намірам Ася, сам пропонує тому узаконити домовленість присягою, яка б не дозволила нікому з них (а в першу чергу Осеві) її порушити. Тут показано наївну віру типового українця всім, хто вміє гарно обіцяти. Проте москаль не звик себе чимось обмежувати. І навіть отримавши все господарство Ося задарма, Ась вирішив позбутися українця взагалі і привласнити собі його дружину. Його новий наказ звучав так: «Вышел вот какой приказ: ходить тебе по свету сто и семь лет - босому по дороге, голому на морозе, на Божий свет глазами не смотреть, с добрыми людьми речами не говорить, а уму-разуму научиться! Вот такая тебе, милый, задача заковыристая!»

І коли Ась згадав про присягу, як українець, слухняно схиливши голову, пішов «ходити по світу». Проте люди повернули Ося до його рідної хати.

І навіть після всіх важких випробувань, які звалилися на плечі українця після приходу в його дім москаля, він і досі продовжує йому вірити, сподіваючись, що в майбутньому вони житимуть мирно. Цей чудовий момент твору прекрасно ілюструє нам дві історичні речі. По-перше, всю історію свого існування наш північний сусід намагався відібрати найбагатше надбання українського народу – його волю. Кожного разу, приходячи з мечем на наші землі, він прикривався фальшивими братськими почуттями, які щоразу ставали причиною їхньої турботи за нас. По-друге, українці завжди вірили запевненням москалів, що вони прийшли з миром і братською любов’ю. Саме через сліпу віру українського народу багатообіцяючим клятвам чужинців незалежність нашої держави сьогодні вимірюється не в століттях, а лише в трьох десятках років.
Після того, як Ось пробачає Ася, вони беруться за чарку, щоб відсвяткувати відновлення їхньої дружби. Результат не змусив довго себе чекати: українець впивається настільки, що засинає на кілька довгих років. А в цей час Ась почав голосно оповіщати всіх навколо про те, що Ось помер, готуючи все до похорону. (Нагадуємо, що Московія ніколи не визнавала нас окремим народом. Ось і в ХХІ столітті вона на весь світ заявляє, що ніякої України не існує і ніколи не існувало такої держави).
В цей момент Ось прокидається після довгої сплячки. Ось намагається довести москалеві, що не помер. Ась завзято продовжує переконувати українця в його смерті, проте великого успіху це не приносить, бо одна справа маніпулювати свідомістю людини, нав’язуючи їй свою брехливу любов та відданість, а інша – доводити живому, що він не живий. І в той момент, коли Ось вже готується вставати, москаль використовує свій найвагоміший аргумент – клятву, яку українець дав спочатку. І це дало свій результат. Ось починає вагатися, бо ж він, на відміну від Ася, відданий своєму слову.
До хати приходять люди, щоб віддати українцеві останню шану. Москаль, використовуючи цей шанс, щоб показати свою любов до «покійного», удавано щиро починає тужити і плакати над тілом українця. В цей момент до хати залітає Осева доля і так промовляє до нього: «Та чи для того ж тобі щастя кувала, щоб у домовину разом з тобою його поховала?»
На що Ось відповів: «А де ж ти до того часу барилася, зрадлива доле, що зовсім про мене не дбала?» Такі звинувачення Ося є повністю безпідставними, адже кожна людина сама кує своє щастя. Не можна все життя нарікати на долю, нічого не роблячи для кращого майбутнього самому. А потім нарікаємо на все, що завгодно – тільки не на себе самих.
Проте, на диво всім присутнім, Ось встає з домовини і голосно промовляє до москаля:
«Чи не я ж тобі, Асю, казав, що я ще живий? Чи не я ж гірко плакав, тебе як рідного благав, щоб ти мене живого в землю не ховав? Де ж твоя совість, москалю?»
А совісті ж то у нього нема і ніколи не було. Тоді Ось на очах у москаля рве присягу і промовляє: «Та бодай же ти щастя у світі не мав, як ти мене живого у домовину ховав! Та бодай ти без долі у світі довіку блудив, як ти дітей моїх малих, недорослих батька-матері не шанувати навчив. Бодай тая земля хліба не родила, що такого катюгу, брехуна всесвітнього на світ пустила!..»

Закінчується все тим, що Ось разом з дітьми виганяють москаля з хати: «Тоді як не вхоплять - один за рогач, друге - за лопату: «Геть, москалю, з нашої хати!»

Казка Степана Васильченка, на лихо, знову стала нашою дійсністю.
Поки триває війна і чим би вона не завершилась, Україна після цього вже не буде такою, якою була колись. Тільки чи стане вона нарешті вільною, як козак Ось, а чи буде підкорятися усіляким Асям – залежить від нас. Можливо, тільки тоді, коли Московія нарешті захлинеться кров’ю і подавиться своїми амбіціями…

Фото з вистави "Ось та Ась" Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»