Патріарх української душі Володимир — Василь Романюк (До 100-річчя від дня народження Василя Романюка)

9 грудня 2025 року виповнилося 100 років від дня народження українського православного Патріарха Володимира — Василя Романюка (9.12.1925—14.07.1995). До цієї дати, а також до Дня прав людини (10 грудня 1948 року Організація Об'єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини, що проголошує права особистості, цивільні і політичні права і свободи) наша бібліотека приготувала історичну довідку «Патріарх української душі Василь Романюк».
Нагадаємо, що з листопада 1979 року Василь Романюк — член Української Гельсінської групи, яка відстоювала права людини.
18 липня 1995 року спецпризначенці підрозділу «Беркут» битимуть кийками священників та мирян під стінами Софії Київської. Такою буде реакції української влади на бажання поховати у стінах храму українського православного Патріарха Володимира — Василя Романюка. В’ячеслав Чорновіл тоді викрикуватиме, що це «кінець незалежної України…», а «Беркут» і далі робитиме свою справу. Патріарха так і не поховають у храмі, а лише перед його стінами. Ці події ввійдуть в історію, як «чорний вівторок». Та передуватиме їм не менш напружене та сповнене боротьби життя. Історія «одіссеї» Патріарха Володимира концтаборами та тюрмами ГУЛАГу. 

«О, коли б глагол такий проректи,
Щоб громом прогримів на віки,
Щоб підняв отупілих з тління і мертвоти,
А серця холодні напоїв нектаром доброти».
Ці слова з циклу табірних поезій Василя Романюка, майбутнього Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира, стали його життєвим кредо, яке втілилося в житті цієї Великої Людини. Поряд із Андреєм Шептицьким, Іларіоном Огієнком, Василем Липківським, Йосипом Сліпим, патріарх Володимир Романюк став найбільш значимою постаттю в житті і боротьбі Української Церкви в ХХ столітті. З молодих років Василь Романюк став учасником українських визвольних змагань, за що радянська влада засудила його до 10 років колимських концтаборів. До кінця і не встановлено, чи був Василь Романюк членом ОУН, чи це все фальсифікація НКДБ. Сам майбутній Патріарх у 1970-их про ОУН не згадував: «Моє дитинство було настільки пролетарським й архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш у ньому найменшої рисочки буржуазних ознак. Мене, сина селян–бідняків, що не мав на той час середньої освіти, не був зовсім ознайомлений iз радянським законом, арештували 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я з'явився добровільно на виклик».

Ця боротьба і сталінські концтабори не зламали молодого патріота, а укріпили його віру в Бога і у правильність обраного шляху боротьби за гідність рідного народу. Він усе життя боровся за вільну Україну і Українську Церкву з центром у Києві, незалежну від ворожої Москви. Висвячував отця Володимира кардинал Йосип Сліпий, з яким вони разом каралися в таборах. Отець Володимир чесно ніс своє пасторське служіння, був добрим наставником і порадником пастві.

У червні 1970 р. за виступ отця Володимира проти арешту історика Валентина Мороза Романюку заборонили правити службу. 19 січня 1972-го в Івано-Франківському УКДБ порушили стосовно нього кримінальну справу. Підставою стали всі матеріали, які довго і скурпульозно збирали на о. Василя із початку 60-их. І знову доля політв`язня: сім років страшних Мордовських таборів. Брав участь у голодуваннях у дні політв’язня та прав людини, у дні початку репресій в Україні й інших акціях протесту. 1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства. Потім три роки був кочегаром в Якутії.
У 1978 Василь Романюк та Олекса Тихий написали статтю «Спроба узагальнення», у якій автори проголошують вищим принципом громадянського і міжнаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, пакти і документи ООН про незалежність і суверенітет націй і народів та відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від трактування нею поняття «демократія». У розділі «Історична доля України» викладається погляд авторів на результати приєднання України до Росії, особливо сумні в радянський період (розкуркулення, голод 1932-33, до- і післявоєнні репресії і т.ін.). Звідси побажання в майбутньому бачити Україну незалежною демократичною державою, де кожному громадянину будуть ґарантовані його права.
Після дев`ятнадцяти років таборових страждань життя Василя Романюка набуло нових форм: вчений-теолог виступав із лекціями в Канаді, Великобританії, Америці, відроджуючи дух Українського Православ`я, відроджуючи дух нації. Йому судилося стати Патріархом Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Опанас Заливаха, який розписав єпитрахиль для обряду хрещення, що його вчиняв Василь Романюк, так згадує про останні роки життя Патріарха в Києві: «Романюк... відсидів, потім був Патріархом України – він не мав місця де жити, він жив у прохідній келії...».

Високе служіння тривало лише неповних два роки. 14 липня 1995 року близько 19-ої години Патріарх Володимир (Василь Романюк) отримав телефонний дзвінок. Після цього він одягнув світське вбрання і пішов у Ботанічний сад Київського Університету. Там, серед квітучих жовтих азалій на лаві його очікували дві жінки. Згідно з офіційною версією, Романюку стало зле, стався четвертий інфаркт. Упродовж двох годин жінки намагалися його реанімувати, можливо, при масажі серця зламали йому ребра, а також робили йому прямі уколи в серце (що відзначено в акті судмедексперта), але коли приїхала швидка, «реаніматори» зникли. Звертаємо Вашу увагу на те, що чомусь «швидка» їхала 40 хвилин, хоч до лікарні було пішки йти хвилин десять…

Віряни УПЦ КП та українські патріоти хотіли поховати Патріарха у подвір’ї церкви Святої Софії. Тодішній віце-прем'єр-міністр Іван Курас не надав дозволу на поховання, бо храм Св. Софії є історико-архітектурною пам'яткою, внесеною до реєстру Світової спадщини ЮНЕСКО.
Похорон Патріарха Володимира був призначений на 18 липня. Напередодні вищі керівники держави залишили столицю: президент Кучма виїхав до Білорусі, прем’єр-міністр Євген Марчук організував собі службову поїздку по Київській області.
«Площа Богдана Хмельницького перед Софіївським собором у Києві. Лицарі київського ОМОНу ґумовими палицями б’ють старших людей, священиків, що моляться. Ногами ламають ребра, кованими черевиками б’ють в обличчя лежачих юнаків з пов’язками Української національної самооборони... Мордовороти у броні та камуфляжі, які ламали ребра старшим людям, вчинили тяжкі тілесні пошкодження унсовцям (один хлопець помер), порвали національний прапор України, не були покарані. Полковник Куліков, який очолював побиття на похороні Патріарха, не обмовився, від кого отримав наказ, був відзначений: отримав звання генерала і навіть балотувався до Верховної Ради. Локальна картина звірячого побиття громадян на похороні українського патріарха підтверджує, що фашистські вияви в силових структурах, включно з армією, мали яскраво виявлений антинаціональний характер: антигрузинський у Тбілісі, антилитовський у Вільнюсі, антиукраїнський у Києві», – згадував про цей день київський журналіст Георгій Бурсов.

Могила Патріарха Володимира
біля входу на територію Софії Київської

«Чорний вівторок« залишив слід у нашій пам’яті як нагадування про те, що свобода віросповідання, право на гідне поховання і повага до духовних лідерів, права людини — це не привілеї, а фундаментальні права кожної людини. І саме тому ця дата 18 липня 1995 року має важливе значення для української історії: вона стала маркером зрілості суспільства, випробуванням для держави та початком нового етапу в боротьбі за духовну самостійність.
Рекомендуємо невеличкий фільм про Патріарха Володимира тележурналістки Першого каналу (УТ-1) Наталії Чангулі «Напам’ять», єдиної журналістки, яка висвітлювала російсько-чеченську війну по обидві сторони фронту. Саме того вечора вона в Будинку учителя демонструвала великий фільм про знищення Грозного, який наша проросійська влада фактично заборонила.