Олесь Гончар
«Чорний яр»
Так Олесь Гончар описав найстрашніший момент того трагічного ранку містичного понеділка 13 березня 1961 року, яким його побачили жителі вулиць столичного району Куренівка, безпосередньо прилеглих до Бабиного Яру. Ця соціальна новела Олеся Гончара була написана за кілька місяців до катастрофи на Чорнобильській АЕС і часто розглядається дослідниками як пророчий твір. ЇЇ вперше було опубліковано 23 грудня 1985 року в газеті «Правда». Звичайно, він, як тисячі ще живих киян поважного віку не були безпосередньоми свідками цієї трагедії, але всі вони не полінувались за декілька днів побачити все це власними очима...
Бабин Яр для киян передусім місце скорботи і жалю: під час війни фашисти по-варварському знищили тут десятки тисяч людей: цивільних, військовополонених, партизанів і підпільників, третина з яких — євреї. Їхні тіла скидали безпосередньо в яр, заливаючи кожен шар спеціальним розчином. Місце трагедії притягувало післявоєнних мародерів, які не гребували людськими рештками в пошуках золота (про це написав Анатолій Кузнєцов у своєму романі «Бабин Яр»). Такі дії набули широких масштабів, і тодішня влада вирішила розв'язати проблему кардинально: замити яр відходами з Петровських цегельних заводів і заодно знищити саму пам'ять і згадки про це жахливе місце.
На старих будинках столичної Куренівки, в районі вулиці Фрунзе (зараз вулиця Кирилівська), ще й досі можна побачити сліди того страшного дня — брудну відмітку, що сягала чотирьох метрів, тобто майже на рівні другого поверху, нижче якої була смерть.
Проект дамби розробляли в Москві. Та наші рідні київські чиновники його переробили: зекономивши на бетоні, зробили її земляною. Для відведення рідини встановили занадто вузькі труби, які не давали воді відійти, залишивши принесений грунт. Водозливи вчасно не чистилися. До того ж і цегельні впродовж десяти років працювали в три зміни — перевиконували план.
Відповідно і обсяг пульпи втричі перевищив розрахунки, у результаті чого утворилося величезне озеро обсягом понад 4 млн куб. м намитого грунту. В новелі Олеся Гончара все це згадується: «Одне слово, запруду зведено, важке тіло висотної греблі лягло через увесь яр, а в горішню його частину цегельні заводи женуть і женуть пульпу, щоб способом гідронамиву заповнити відтятий сектор яруги...» Ще одна цитата від Олеся Гончара: «... і ось уже чорний водоспад, Ніагара грязюки, мулу, пульпи й каміння з сатанинським гуркотом нестримно ринула вниз!
Довго ще житимуть у цім передмісті перекази, чутимуть їх діти, що зараз іще й не народжені, йтиметься ніби про щось ірреальне, дійматимуть душі дітей моторошні оповіді про те, як мільйони тонн багнюки крізь розвалену греблю ринулися згори вниз, все змітаючи на своєму шляху, бо швидкість грязепаду була страшна, снарядна... Буде розповідано, як мужньо рятували потерпілих команди військових, як вертольотами знімали людей із дахів, а проте жертв не вдалось уникнути, замулені, перекинуті трамваї лежали обіч колій, повні пасажирів, що захлинулись під багатометровим валом грязепаду, доводилось відкопувати їх екскаваторами. Розповідались не легенди, а дивовижна в своїй неймовірності правда, коли навіть хворі з лікарні, що на горбах, кинулись були до Чорного яру рятувати людей, як з очима, повними жаху, виносили вони на пагорби малечу із дитсадка, кутаючи дітей у свої шорсткі лікарняні халати, пригортаючи до грудей тих на смерть переляканих найменших низових людей».
Замість рятування ще живих працівників депо, наші можновладці дали команду знайти сейфи з грошовими надходженнями за суботу і неділю. Час було втрачено, але сейфи врятували! 52 співробітники депо навіки лишилися на своєму робочому місці (коли цих людей відкопають, судмедекспертиза доведе, що дехто з них лишався живим ще 3—10 днів).
Згадує Ольга Бікус, водійка трамвая, мешканка будинку з вулиці В. Хвойки:
«...Люди були в страшенній паніці. Підійшла до них і побачила, що одноповерхова будівля медпункту затоплена до самого даху. Приватні будинки, котрі стояли вздовж канави, просто цілими пливуть на наш дім. Газова підстанція вибухнула і, палаючи, стала просуватися на нас. Ледве змогла промовити: «Все, ми гинемо». А сусідка Ніна з півторарічною дитиною на руках мене просить: «Зачини кватирку, може, вода не так швидко набіжить, то ще хоч хвилиночку поживемо»... Ми вийшли в коридор, і в цю мить наш будинок розколовся якраз по мою кімнату. Піднялися на дах і звідти побачили, як гинуть люди, котрих принесла лавина, як їхні руки стирчать з тієї багнюки і ворушаться, але допомогти їм ніхто не міг...»
Куренівську трагедію відразу закрили від загалу завісою секретності. Країна, в якій ми жили, вперше почула про неї лише з «ворожого» «Голосу Америки». А у багатьох тодішніх підлітків, які ще до кінця уроків того дня почули про цю трагедію, з'явився постійний запит на правду одночасно з втратою довіри до влади будь якої — як за часів московської окупації, так і вже у самостійній Україні.Уперше в художній літературі тему Куренівської трагедії порушив Леонід Кисельов у вірші «Тринадцатое марта, Куреневка…» (1963). У своєму романі-документі «Бабин Яр» Анатолій Кузнецов розглянув Куренівську трагедію як відплату за невідповідне ставлення радянського режиму до вшанування пам'яті розстріляних у Бабиному Яру. Слід зауважити, що сторінки, присвячені трагедії 1961 року, не ввійшли до першого журнального видання 1966 року і вперше побачили світ у закордонних виданнях роману. Пропонуємо охочим своє бачення двох трагедій (1941 і 1961 років) від Тимура Литовченка у його повісті «Апокаліпсис по-київськи». Величезний внесок про необхідність знати правду зробив Олександр Анісімов у своїх творах про Куренівську трагедію.
Вічна пам’ять жертвам безгосподарності і безвідповідальності. Пам’ять про безневинно загиблих у тій катастрофі вічно збережеться у серцях киян.
На старих будинках столичної Куренівки, в районі вулиці Фрунзе (зараз вулиця Кирилівська), ще й досі можна побачити сліди того страшного дня — брудну відмітку, що сягала чотирьох метрів, тобто майже на рівні другого поверху, нижче якої була смерть. Проект дамби розробляли в Москві. Та наші рідні київські чиновники його переробили: зекономивши на бетоні, зробили її земляною. Для відведення рідини встановили занадто вузькі труби, які не давали воді відійти, залишивши принесений грунт. Водозливи вчасно не чистилися. До того ж і цегельні впродовж десяти років працювали в три зміни — перевиконували план.
Довго ще житимуть у цім передмісті перекази, чутимуть їх діти, що зараз іще й не народжені, йтиметься ніби про щось ірреальне, дійматимуть душі дітей моторошні оповіді про те, як мільйони тонн багнюки крізь розвалену греблю ринулися згори вниз, все змітаючи на своєму шляху, бо швидкість грязепаду була страшна, снарядна... Буде розповідано, як мужньо рятували потерпілих команди військових, як вертольотами знімали людей із дахів, а проте жертв не вдалось уникнути, замулені, перекинуті трамваї лежали обіч колій, повні пасажирів, що захлинулись під багатометровим валом грязепаду, доводилось відкопувати їх екскаваторами. Розповідались не легенди, а дивовижна в своїй неймовірності правда, коли навіть хворі з лікарні, що на горбах, кинулись були до Чорного яру рятувати людей, як з очима, повними жаху, виносили вони на пагорби малечу із дитсадка, кутаючи дітей у свої шорсткі лікарняні халати, пригортаючи до грудей тих на смерть переляканих найменших низових людей».
 |
| Панорама Куренівської катастрофи, на якій можна побачити перекинутий громадський транспорт |
Брудна триметрова маса затопила величезну площу — понад 30 тис. кв. м, заповнила найближчі вулиці. Чимало киян — жертв трагедії, як згадували медики, вмирали від розриву серця ще до того, як їх накрила лавина. Коли почався прорив дамби водою, Київський штаб цивільної оборони та деякі інші установи пропонували розпочати негайну евакуацію, але партійні і радянські чиновники боялися спричинити паніку (Вам нічого це не нагадує з зовсім недавніх часів?). 16 березня по радіо оголошено про 53-х загиблих і 139-х травмованих, 31 березня— про 145-х загиблих. Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест згодом повідомив про 198 загиблих і 250 травмованих; згідно з даними КДБ, кияни вважали, що загинуло 1,5–2 тис. осіб. На думку історика Києва Олександра Анисимова, загинуло близько 1500, а всього постраждало понад 3 тис. осіб. На столичних підприємствах заборонили панахиди. Померлих більше місяця розвозили по різних цвинтарях Києва та околиць, аби приховати масштаби біди. Заборонялося встановлювати таблички з конкретною датою смерті. Літаки Аерофлоту протягом кількох тижнів змінювали маршрути і облітали це страшне місце. Кілька діб Київ був відірваний від світу: не працював міжнародний телефонний зв'язок, зумисне затримували листи і телеграми.
 |
| Пам'ятник працівникам трамвайного депо ім. Красіна, які загинули під час Куренівської трагедії |
Згадує Ольга Бікус, водійка трамвая, мешканка будинку з вулиці В. Хвойки:
«...Люди були в страшенній паніці. Підійшла до них і побачила, що одноповерхова будівля медпункту затоплена до самого даху. Приватні будинки, котрі стояли вздовж канави, просто цілими пливуть на наш дім. Газова підстанція вибухнула і, палаючи, стала просуватися на нас. Ледве змогла промовити: «Все, ми гинемо». А сусідка Ніна з півторарічною дитиною на руках мене просить: «Зачини кватирку, може, вода не так швидко набіжить, то ще хоч хвилиночку поживемо»... Ми вийшли в коридор, і в цю мить наш будинок розколовся якраз по мою кімнату. Піднялися на дах і звідти побачили, як гинуть люди, котрих принесла лавина, як їхні руки стирчать з тієї багнюки і ворушаться, але допомогти їм ніхто не міг...»
Куренівську трагедію відразу закрили від загалу завісою секретності. Країна, в якій ми жили, вперше почула про неї лише з «ворожого» «Голосу Америки». А у багатьох тодішніх підлітків, які ще до кінця уроків того дня почули про цю трагедію, з'явився постійний запит на правду одночасно з втратою довіри до влади будь якої — як за часів московської окупації, так і вже у самостійній Україні.
Вічна пам’ять жертвам безгосподарності і безвідповідальності. Пам’ять про безневинно загиблих у тій катастрофі вічно збережеться у серцях киян.
Немає коментарів:
Дописати коментар