Інформаційно-просвітницька година «Юрій Тютюнник — кінематографіст» (До 135-річчя від дня народження)

Сто тридцять п'ять років тому, 20 квітня 1891 року народився генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник — військовий діяч часів Української революції 1917-1921 років, організатор Першого та Другого зимових походів. Крім того, він залишив значний слід в українському кіно 1920-х років як сценарист та актор під час своєї вимушеної співпраці з радянською владою. Інформаційно-просвітницьку годину  «Юрій Тютюнник — кінематографіст» провів бібліотекар Анатолій Редько.

Щоб вивести генерал-хорунжого на радянську територію, чекісти створили фіктивну підпільну організацію, яка буцім мала підняти в Україні потужне антибільшовицьке повстання.
Юрія Тютюнника заарештували під час переходу радянського кордону. Він написав покаянний лист до уряду Радянської України, відозву до вояків УНР із закликом припинити боротьбу, яку надрукували в газетах, а згодом видав низку памфлетів про діячів УНР за кордоном і пропогандистську книжку «З поляками проти Вкраїни» (репринтне видання цієї книжки представлене у нашій книжковій виставці «Юрій Тютюнник у боротьбі за УНР»).
Дослідники вважають, що до співпраці генерал-хорунжого змусили погрози розправитися із його родиною. Авторитетну фігуру Юрія Тютюнника використали, щоб дискредитувати Симона Петлюру й українську еміграцію. Це був певний успіх комуністичної пропаганди, мовляв, навіть такий запеклий ворог визнав безперспективність спротиву. Широким масам повідомили, що генерал-хорунжий здався добровільно. Тютюнника помилували, навіть дозволили працювати у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ).
Йому також запропонували стати консультантом фільму, у якому йшлося про Другий зимовий похід 1921 року, героїчну діяльність чекістів із ліквідації антирадянського підпілля та поразку походу невеличкої частини армії УНР, якою керував Тютюнник. Це була пропозиція, від якої було неможливо відмовитися, як і від написання низки пропагандистських памфлетів.

Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра

у вагоні поїзда «П.К.П.»

Отже, далі він зіграв самого себе у пропагандистському фільмі «П.К.П.» («Пілсудський купив Петлюру») 1926 року. Радянська влада використала його постать для дискредитації українського визвольного руху, змусивши генерала втілити на екрані образ «розкаяного» ворога. На відміну від низки легендарних німих стрічок ВУФКУ тих років, «П.К.П.» не має значної художньої цінності. Кінематографісти від ГПУ не могли визначитися, що саме знімати: історичну драму чи сатиру на українських націоналістів. Тому фільм сприймається як відверта й не надто талановита пропаганда. Усі персонажі мають украй спрощений і схематичний вигляд, що межує з карикатурою. Проте видно, що на виробництво картини були витрачені значні кошти: декорації, костюми, участь військових підрозділів і артилерії. Ця стрічка для нас важлива тим, що уперше в кіно знялася Наталія Ужвій (польська шпигунка Галина Домбровська) і тим, що у фільмі з’явився Юрій Тютюнник, який зіграв самого себе.
На жаль, про роботу над «П.К.П.» залишилося не так уже й багато офіційних документів, проте у 2009 році Галузевий архів служби внутрішньої розвідки України розсекретив архіви, присвячені Юрію Тютюннику, де містилися його нотатки про фільмування «П.К.П.». Із цих записів дізнаємося, що він не лише грав одну з головних ролей, консультував щодо історичної правдивості, а й впливав на вибір акторів. Саме за його порадою на роль Петлюри затвердили актора Миколу Кульчицького, який був значно вищий і кремезніший за свого персонажа. Так само не надто схожим був і актор, який зіграв Пілсудського. Здається, Юрій Тютюнник сподівався, що так хоча б частина майбутніх глядачів розпізнає відверту підробку, адже на той момент було ще багато свідків справжньої історії.
Окрім Тютюнника, у ролі самого себе мав знятися ще один реальний учасник подій – радянський комбриг Григорій Котовський, але його вбили за не надто зрозумілих обставин ще до початку знімання.

Юрій Тютюнник у фільмі «П.К.П.»

«П.К.П.» дав поштовх подальшій, хоч і недовгій кар’єрі Юрія Тютюнника в кіно. ЮрійТютюнник працював над сценаріями до фільмів, що мали ідеологічне або історичне спрямування. Він працював редактором і сценаристом Харківської філії ВУФКУ, також разом із письменником Майком Йогансеном написав сценарій (під псевдонімом Юрко Юртик) легендарного фільму Олександра Довженка «Звенигора». На думку багатьох дослідників, задум стрічки належав Тютюннику, і він навіть знявся у ній. Французький кінознавець Любомир Госейко у своїй книжці «Історія українського кінематографа» також згадує, що Тютюннику пропонували роль у фільмі «Трипільська трагедія» Олександра Анощенка, але він відмовився. Літературознавці вважають, що Тютюнник став прототипом одного з головних героїв роману Юрія Яновського «Чотири шаблі». Крім того,Юрій Тютюнник став прототипом одного з персонажів у романі Юрія Яновського «Майстер корабля», де він виведений під ім'ям Іва.

Узимку 1929 року Юрія Тютюнника заарештували в Харкові, доправили до Москви й у жовтні 1930-го розстріляли. З титрів «Звенигори» прибрали його псевдонім, а згодом і прізвище Майка Йогансена, якого репресували і стратили в 1937-му. А роман Юрія Яновського «Чотири шаблі» зазнав гострої критики і аж до початку 1980-х фактично був вилучений з літературного процесу.

У 1930 році ВУФКУ закрили, і українські фільми, які були зняті на території України, зокрема на Ялтинській, Одеській і Київській кіностудіях, усі були віддані у Держфільмофонд Росії. Оригінали, негативи досі перебувають у Москві. Україна отримувала потім ці фільми шляхом придбання позитивних копій або в іноземних архівах. Але в 1930 році все українське кіно виїхало у Росію. 
«П.К.П.» залишився єдиним досвідом роботи в кіно співавтора сценарію чекіста Якова Лівшиця, якого засудили та розстріляли як «ворога народу» в 1937-му році. Стрічку зняли з прокату в 1929-му й заборонили, про неї не писали навіть у виданнях з історії кіно, короткі і скупі згадки знаходимо лише в другій половині 1980-х.

У 1986-му, через шістдесят років після прем’єри «П.К.П.», режисер Олександр Павловський на тій самій Одеській кіностудії зняв картину «На вістрі меча». В основі сюжету лежить біографія Тютюнника і спецоперація чекістів із виведення його на радянську територію. Проте у фільмі генерал-хорунжого не арештовують – він перетинає кордон і подорожує Україною, на власні очі бачить розквіт батьківщини, усвідомлює безперспективність боротьби й добровільно здається чекістам. Стрічка не стала подією, не здобула ні прихильності критиків, ані популярності серед глядачів. Екранний прототип Юрія Тютюнника постає під іменем Юрія Турчина (його зіграв Іван Миколайчук). Незважаючи на так звану перебудову, справжнє ім’я генерал-хорунжого все ще спричиняло небажані асоціації у керівників підсовіцької України.
Тим, хто хоче досконально вивчити діяльність Юрія Тютюнника як кінематографіста, рекомендуємо рошукати документальну збірку «Юрій Тютюнник: від «Двійки» до ГПУ. Документи і матеріали» («Дух і Літера», 2011), де зібрано унікальні архівні дані про його життя після арешту, зокрема період роботи у ВУФКУ.