Книжкова виставка «Юрій Тютюнник у боротьбі за УНР » (До 135-річчя від дня народження)

Книжковою виставкою «Юрій Тютюнник у боротьбі за УНР» ми віддаємо шану цьому українському воїну, фактично навмисне викинутому з української історії комуністичними ідеологами.
Народився Юрій (Юрко) Йосипович Тютюнник 20 квітня 1891 року в селі Будище, Звенигородського повіту, Київської губернії (нині – Черкаська область) у сім’ї простих селян. Дитинство його було важким, у родині було 14 дітей (хоч до дорослого віку дожили лише п’ятеро). Цікаво, що за сімейними переказами, по материнській лінії він був онуком сестри Тараса Шевченка Ярини (але цей факт не підтверджений документально).
Навчався Тютюник у сільській школі, потім закінчив агрошколу в Умані. Коли почалася Перша світова війна, Юрій Тютюнник служив у армії Російської імперії.
За рік до цього, у 1913 році він склав іспити у Київській приватній гімназії, але був мобілізований, тому навчання не зміг продовжити. Спершу служив у 6-му Сибірському стрілецькому полку під Владивостоком, а за рік уже воював у Польщі. Наприкінці 1914-го він отримав поранення, потім ще одне – у складних боях з австро-німецькими військами.
Після поранень і лікування його направили на навчання – військова школа прапорщиків на Кавказі. У підсумку до початку революції у Російській імперії, він служив у Сімферополі у статусі поручника. У середині травня 1917 року до Криму прибув голова Тимчасового Уряду Російської Республіки Олександр Керенський, який запропонував Тютюннику перейти до Штабу Одеського військового округу на високу посаду, але той не поділяючи поглядів Тимчасового уряду, відмовився від підвищення. У червні 1917 року, молодого та амбітного Тютюнника обрали на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді членом Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів. На початку 1918 року, коли більшовики захопили Київ і намагалися нав’язати свою волю, Тютюнник повернувся на рідну Звенигородщину, де створив та очолив кіш «Вільного козацтва» (до 20 тис. осіб). Зі своїми воїнами, вже отаман Тютюнник розбив декілька більшовицьких підрозділів. Зокрема у бою на станції Бобринській розгромив 8-ми тисячну групу Михайла Муравйова і ледь не захопив у полон самого командувача.Влітку 1918 року був одним із керівників невдалого Звенигородського збройного повстання проти австро-німецьких військ і гетьманської влади. Його заарештували, але у грудні він був звільнений внаслідок повстання проти Гетьманату.

У лютому 1919 року очолив штаб партизанських формувань отамана Григор’єва. Реалізував план визволення Херсона й Одеси від окупаційних військ Антанти. Підтримав повстання частин Григор’єва проти радянської влади і 9 травня 1919-го вони зайняли Катеринослав (нині Дніпро).

Після поразки повстання у травні 1919 року на чолі невеликого загону приєднався до армії УНР. Із липня по грудень командував Київською групою військ, із грудня 1919-го став помічником командувача Армії УНР. Тютюнник виступив одним із ініціаторовів Першого зимового походу, пройшов його від початку до кінця, нагороджений «Залізним хрестом» №2. У жовтні 1920 року Тютюнник був підвищений до генеральського звання (генерал-хорунжий). 3 жовтня 1921 року з наказу Головного отамана Петлюри генерал Тютюнник прийняв командування Повстанською армією УНР. Операція почалася сміливо, але завершилася трагічно: у листопаді війська червоних під командуванням Котовського розгромили Волинську групу під селом Малі Міньки. Сотні полонених українських козаків більшовики розстріляли на Житомирщині. Сам Тютюнник із невеликим загоном зумів пробитися назад до Польщі. Генерал Микола Капустянський твердив, що «Другий Зимовий похід був абсолютно не підготований до виконання поставленого перед ним завдання». До цього найбільше спричинилася провокаційна політика польського уряду, метою якого було «кинути на поталу большевикам еліту українського війська». Рекомендуємо нашим відвідувачам книжку Василя Вериги «Листопадовий рейд 1921 року» (Київ, Видавництвово ім. Олени Теліги, 1995).
У 1923 році радянські спецслужби провели операцію «Синдикат-4» — під приводом фіктивної «Вищої військової ради». До речі, потрібно згадати і про вкрай негативну для української еміграції тодішню діяльність працівників української амбасади у Польщі - Олександра Довженка і Юрія Яновського. Тютюнника виманили в УРСР, нібито щоб очолити повстання. Там його схопили та заарештували. Москва вимагала розстрілу, а українське керівництво – зберегти авторитетного генерала для політичних цілей. Спершу він відмовлявся співпрацювати та очікував розстрілу, але після зустрічі в камері з дружиною і донькою, яким погрожували смертю, змушений був написати покаянний лист «До всіх українських вояків на еміграції». Тоді публічно оголосили, що він добровільно перейшов на бік радянської влади…

Після звільнення Тютюнник оселився в Харкові, читав лекції військовим. За сприяння колишніх боротьбистів-високопосадовців у Наркомосі (Народному комісаріаті освіти), з якими Тютюнник зблизився 1919 року під час повстання Григор’єва, він отримує посаду сценариста ВУФКУ й знайомиться з молодими українськими письменниками, які співпрацюють з фотокіноуправлінням. 1926 року Тютюника запрошено знятися у бойовику «П. К. П. (Пілсудський купив Петлюру)» Акселя Лундіна за сценарієм Георгія Стабового, де він мав зіграти самого себе й відтворити трагічні події Другого зимового походу. 

Фільм вийшов сирим і нединамічним, бутафорні батальні сцени заплутували й без того погано прописаний сюжет. Рішучий і харизматичний, безкомпромісний і принциповий, Тютюнник, який відкрито критикував радянську владу, швидко став кумиром молодих українських письменників-неоромантиків.

Разом з одним із них — Майком Йогансеном — він пише сценарій історико-революційної епопеї «Звенигора», замішаної на національній міфології. Ідея Звенигори належить саме Тютюнику й, можливо, відтворює одну з легенд його малої батьківщини — околиць містечка Звенигородка. Прем'єра фільму «Звенигора» відбулася 13 квітня 1928 року у Києві. Режисер Олександр Довженко дуже сильно спотворив ідею авторів сценарія, але саме завдяки цьому фільму він став провідним українським режисером.

12 лютого 1929-го Тютюнника викликали на допит у ДПУ. Звинуватили в контрреволюційній діяльності й арештували. У його квартирі №9 у Харкові на вул. Революції, 6 провели обшук.

На допитах він не таївся зі своїми переконаннями. «Щодо національної політики Радвлади, то я вважаю, що національне питання остаточно не вирішене, але тенденції до вирішення маються, - записано з його слів у протоколі. - Практична політика Радвлади сприяє розвиткові української національної культури, але інтереси нації не обмежуються культурним розвитком. Виходячи з сучасного становища, треба сказати, що всяка інша форма влади матиме більше змоги дотримувати національний розвиток, ніж Радвлада… Незалежна Українська держава може бути тільки буржуазною. Бо радянська концепція усуває принцип незалежної державності».

З дружиною та дочкою

Дружина Тютюнника зверталася до керівництва ОДПУ та прокурора Верховного суду СРСР, що її чоловік ніякої «соціальної небезпеки не становить». «Я і моя сім'я приречені на голод», — писала Віра Андріївна. 20 жовтня 1930 року Юрія Тютюнника без належного суду або публічного розгляду вироку розстріляли в Москві. Дружині про це повідомили через два роки. Остання згадка про його дружину і доньок - 1932 року. Вони тоді жили на станції Кущівка Північно-Кавказького краю. Далі їхній слід губиться.
Лише після здобуття Україною незалежності, у 1997 році Юрій Тютюнник був офіційно реабілітований постановою Генеральної прокуратури України. Серед документів є інформація про те, що Тютюнник порівнює радянську владу із царською, каже, що вона сама закладає основу для свого знищення, бо все будує на конфронтації. Тільки у царській Росії в усьому нібито були винні євреї, а в комуністів — куркулі.
Хоча життя Юрія Тютюнника було коротким (лише 39 років), його постать залишила вагомий слід в українській історії. Він символізує складність того часу, коли українська нація намагалася вирватися з-під імперського ярма, створити власну державу, власне військо, власну історію.
Підполковник Армії У.Н.Р. Михайло Середа, автор серії статей «Отаманщина», які друкувалися на сторінках «Літопису Червоної Калини», присвятив Тютюнникові одну статтю, в якій він писав, що «Тютюнник був людиною зі складною душею, в якій бриніли струни різного тембру і тону. Часами він був безумовно хоробрим воякою, а інколи тим боягузом, що в армії складають почесну когорту дезертирів». Він мав амбіцію стати українським Наполеоном і, як стверджує підполковник Середа, мав одну рису, характерну для Наполеона: «Він був черствим немилосердним егоїстом і для задоволення свого хворобливого честолюбства не жалкував ні козацької крови, ні людських сліз... Він мав певні ознаки авантюрника, але розумного, з неабиякою головою і великого знавця козацької душі». Юрій Яновський захоплювався Тютюнником, і навіть зобразив його в образі Шахая в другому своєму романі «Чотири шаблі» (1931): «Нічого не вичитаєш у нього на обличчі. Похмуро зламані брови й над ними високе чоло. Далі і сурові уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних брів, ні блискучої краси. Це – звичайний сільський парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок – і ці думки світяться тепер із очей».

У наш час, коли Україна знову бореться за свою свободу, його ім’я стає ще одним нагадуванням про тривалу історію цієї боротьби. Чимало вулиць по всій Україні мають ім’я отамана, а 38-му зенітному ракетному полку Сухопутних військ ЗСУ присвоєно найменування «імені генерал-хорунжого Юрія Тютюнника».