«Щоденник» Аркадія Любченка

«Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах».

Микола Хвильовий

До Дня скорботи і вшанування пам'яті жертв війни бібліотека ім. Петра Панча презентує історично-бібліографічну довідку про «Щоденник» колишнього «ворога народу» Аркадія Любченка. Аркадій Любченко (1899–1945) - один із найвизначніших представників славної когорти «м’ятежних геніїв» 20-х років на чолі з Миколою Хвильовим, творчість якого після довгого й незаслуженого забуття нарешті повернуто до української літератури. Письменник невичерпної оптимістичної віри у краще майбутнє свого народу, він став чи не найпослідовнішим представником революційної романтики, або романтики вітаїзму, підхопивши й розвинувши всі найвагоміші ідеї Миколи Хвильового.

Вiд початку 1990-х рокiв, коли в харкiвському «Українському Засiвi» – вперше пiсля п’ятдесятлiтньої перерви – почали друкуватися твори Аркадiя Любченка окупацiйного перiоду (зокрема, його «Щоденник») i Юрiй Шевельов нарештi вiдвiдав рiдний Харкiв, минув не час, а цiла епоха. Проте погляд на мiсце Любченка в українській лiтературі не зазнав жодних змiн навiть у часи незалежницької ейфорiї. І можна сказати, переiнакшивши також іншого вихідця з Харкова Олексу Веретенченка: «усiм прощається на свiтi, i тiльки Любченковi – нi!». 

«Щоденник» Аркадія Любченка — це глибоко особисте, іноді занадто відверте свідчення інтелігента, письменника і громадянина, який переживає драматичні події 1930–1940-х років в Україні. У нотатках автора — роздуми про літературне життя, моральний вибір, страх, компроміси та відповідальність за слово. Щоденник відкриває внутрішній світ людини, що змушена жити в умовах тоталітарного тиску, зберігаючи людську гідність і творчу чесність. Цей документальний текст є важливим джерелом для розуміння епохи сталінізму та трагедії української культури того часу. Друга світова стала для Аркадія Любченка випробуванням не лише як для звичайної людини, а й творчої особистості. 

По-перше, за радянської влади він (не комуніст!), хоча й був під підозрою, проте уникнув ув'язнення, але за гітлерівців йому це не вдалося. Німецькі структури так само, як і радянські, дбали про «чистий» розум особистості: це здебільшого була своєрідна інтелектуальна «стерилізація» людини, маніпулювання, залякування.
По-друге, Аркадій Любченко чудово знав, що відбувалося в Україні, він добре тримався на плаву, адже не був зовсім вилучений із письменницьких лав, просто майже зовсім не писав. Коли ж ідеться про перші місяці німецької влади, то можна говорити про певну «підсліпкуватість» Аркадія Любченка. Можливо, що за вірою у правильність дій гітлерівських військ стоїть прихований страх тоталітаризму. 

По-третє, ідеологічний вплив як сталінського, так і гітлерівського режиму не змінив Любченкового світовідчуття, але мав певний вплив на письменника, зокрема йдеться про його сприймання тоталітарної системи як явища неминучого і незмінного. Зовнішні зміни не вплинули на творчу суть письменника. Українська інтелігенція, зокрема кияни та львів'яни, сприйняли статтю «Україна живе» як гасло звільнення від радянської влади та початку нових часів для України. Звідси і тавро «ворога народу» на нього. Розуміння гітлерівської політики прийде до Аркадія Любченка у кінці 42-го: «Ніколи я не сподівався, все думав, що в ставленні до нас, українців, це — якась політиканська хитрість, короткочасова й зумовлена вимогами світової дипломатії. Все я думав, що ось-ось настане поворот, рішуча зміна на краще, бо інакше буде пізно міняти ставлення. Але бачу, що вони й не думають його міняти. Уже давно бачу — і страшно боляче за себе і за них. Як ми помилились, в якій жахливій пастці опинились».

Навіть у «Щоденнику» Аркадій Любченко не дозволяє собі повної відвертості з собою й добою, не декларує того, що воліє залишати у тексті на рівні асоціацій та метафор. Свого часу письменник (тоді як вояк армії УНР) пройшов не лише через «чистилище ЧК» (термін Аркадія Любченка), але й кілька разів, вже під час написання «Щоденника», був ув’язнений гестапо.

На схилі кривавої війни (й на схилі, як виявилось ще з правдивих передбачень Миколи Хвильового, свого життя) Аркадій Любченко затоваришував з митрополитом Мстиславом, небожем Симона Петлюри й майбутнім першим Патріархом вільної Української православної церкви. Цей факт слід вважати найзнаковішим для всього перебування цього гнаного звідусіль українського християнина «між привидом і трупом» комунізму і фашизму. 

І, насамкінець, кілька цитат з «Щоденника» Аркадія Любченка.

Харків, 2/ХІ — 41р.
Україна воскресає. В руїнах війни, в пожежах, з попелу виникає, як фенікс.
Харків майже наполовину спалений большевиками, знищений. Я все це бачив. Скільки пережито за останній місяць! А скільки ще попереду — і голод, і холод, і злидні, і кров... Але мій нарід, пройшовши це страшне горнило, зазнає нового, кращого життя. І що б там не було, а Україна, ставши двадцять п’ять років тому на шлях власної державності, крізь бурі, тортури, знущання і визиск все одно державності не втрачає і тепер починає новий рішучий етап свого ствердження.
Геть від Москви! — чи чуєш, Миколо? Коли б ти був зараз, коли б ти був з нами!

28 липня 1942
Іду вулицями — майже виключно російська мова. Майже виключно — метиси, покручі, перевертні, малороси, безнадійні міщухи, тупі консерватори, чорносотинці, великодержавники, всіляка смердюча наволоч… Душно! Душно! Київ розкладений і продовжує гнити. Де ви, аборигени? Розбрелись, а решта десь принишкла.

30 грудня 1944
Парадоксальне наше становище — людей, що стоять на грані, знають і той, і цей бік, засуджують багато там, чимало й тут. Ми опиняємось між нещадними щелепами подій невблаганних, невідступних. Розжують, знищать нас ці щелепи чи ні?
Україна! А ти? Моя осяйна, химерна, несамовита, незмінна візіє - і земна, чорна, кров’ю і стогоном незмінним, безнастанним перейнята реальність. Моє - все! Що ж ти? Куди ти? За ким? Чи під ким?
Ні, не хочу! Не можу погодитись і не погоджусь ніколи. Не «під ким», а над ким? Чи, принаймні, поряд з ким? Вже час. І хоч дуже грізні хмари облягли тебе, моя земле, хоч ти розтерзана корчишся в неймовірних муках, але я вірю, що саме тепер, саме в цих конвульсіях народиться нове…

30 грудня 1944
...Вже тебе не перекреслять, Україно. Не зігнорують, не повалять цілковито, як то було. Хоч би як цього хотіли, хоч би там що. Ти вже висмикнулась. Ти тепер уже не тільки борсаєшся, але й борешся. І ти ще поборишся. Ми поборемось. І виборемо. Конче. Я вірю.