«Енеїда модерна» Леоніда Полтави — інтелектуальна зброя проти радянської імперії та російського шовінізму

Ім’я Леоніда Полтави довгий час не було відоме в Україні. Радянська пропаганда зарахувала Леоніда Полтаву до «зрадників». Так само, як писали, що Мазепа прислужував шведам, а Бандера, Шухевич, Коновалець, Мельник – нацистам, замовчуючи основну мету такого тимчасового співіснування. Активні українці використовували будь-яку історичну можливість, щоб вибороти волю Україні! Леонід Полтава опинився «остарбайтером» у Берліні, в’язнем у Потсдамі. Це пов’язано з його виїздом за межі країни, а, отже, і літературна спадщина не популяризувалася у рідному краї. Проте автор був досить відомим за кордоном. У приватному листі до Дмитра Нитченка від 12 серпня 1981 року прямо наголошував про себе: «Я — бандерівець, який уміє шанувати людей». Називаючи себе бандерівцем у листі до літературознавця, він підкреслював свою приналежність до державної української націоналістичної традиції та водночас широту поглядів на повагу до інакшомислення серед патріотів. 

Його твори вільно друкувалися силами представників діаспори. Ну хоча б його «Енеїда модерна, альбо дивні пригоди ченця Григорія Чудотворця, який на Україні що 300 літ воскресає», видана у Лондоні Українською видавничою спілкою 1955 року. Цей заголовок відсилає до ще однієї, крім «Енеїди», досі не згаданої внутрішньолітературної традиції — оповідання «Києво-Печерського патерика» про іконописця Григорія. Він малював у Печерській Лаврі образ Богородиці, але загинув, полишивши ікону не закінченою, в час татарських набігів. У конструюванні сюжету поеми Леонід Полтава сполучив свою художню фантазію з фолкльорно-леґендарною та з умовно-літературною логікою. Адже український народ вірив (а професійні письменники цей сюжетний хід використовували, як, наприклад, Михайло Старицький у баладі «Гетьман» чи Іван Франко у «Великих роковинах») у безсмертя непересічних особистостей. От і Григорій у Леоніда Полтави, неначе Франків Козак-Невмирака, здатен відродитися, тільки не через сто, а через кожні триста років. Воскресає він, звісно, щоб домалювати образ Пречистої, до кінця виконавши цим свій обов’язок. Мотив воскресіння ченця «в столиці юга Есесер», знайомства його з підсовєтською дійсністю України, з її мешканцями, врешті пошуки ікони та долання на шляху до неї різних перешкод дав ширші можливості авторові створити образ УССР і тому став сюжетотворчим.
«Енеїда» Леоніда Полтави оформлена за законами класичної поеми: складається з поетичного заспіву («Слово до Енея»), сімнадцяти частин-пісень та «Епілогу». Усього в ній 2667 рядків, причому від початку автор користується українським варіантом десятирядкової строфи-децими, знайомим Котляревському. На початку Леонід Полтава показує абсурдність нового світу продуктових карток і таємних ґепеушників із свистками в порівнянні з красою творіння Божого («ніч, прегарна мов ікона, / Стояла на святих горах...»). Дещо архаїзованою мовою знову воскреслого — після 1600 року — ченця відтворені «многі дива та красоти» модерної доби, які разюче контрастують із насупленими гуртами киян, що товпляться за сірниками, милом та іншим крамом під гаслами-славнями Стране Советов, «премудрим» Ленінові і Сталінові. Серед хай і епізодичних персонажів «Енеїди» — М. Рильський і В. Сосюра (є рядки, що нагадують його вірш «Коли потяг у даль загуркоче...», далі в текст Полтави «вмонтовано» рядки з Сосюриного «Дніпрельстану»), У харківській приймальні ЦИК серед ходоків як живий виведений Народний Малахій. Потім цей герой п’єси Миколи Куліша постає у виконанні М. Крушельницького у виставі «Березолю», в якій грає і Й. Гірняк. Захоплений коментар Григорія викликає поява режисера Л. Курбаса. Здобутки відродження, невдовзі розстріляного владою, репрезентують і згадки про М. Бойчука, фільм «Тарас Шевченко» з А. Бучмою в головній ролі. Атмосферу громадської небайдужости до мистецтва, освіти передають розмови про Хвильового з його «Етюдами», Скрипника, «Просвіту», навіть Кальдерона й П. Могилу. «Енеїда модерна» виявляє обізнаність Леоніда Полтавиі у філософії від Діоґена до Ортеґи-і-Ґассета, в оперуванні літературними нагадуваннями текста-оригінала від Котляревського (саме про хлопця «хоч куди козака»), Шевченка, Рильського; у згадках про «київських сонетарів»-неоклясиків, Плужника, Багряного, Гермайзе тощо. В епілозі Еней постає в іпостасі, знаній із «Енеїди» Котляревського. Байдужий до земних справ небожитель, упоєний віскі — такий Еней не потрібен у краю, де «в огні Карпати». Леонід Полтави завершує свою «Енеїду модерну» впевністю: «одвічна» Україна в результаті найбільшого з див позбудеться «клейма УеРеСеР» і неодмінно зустріне воскреслого Григорія вінком, «Сама у вольности вінку!». Чи справдилося передбачення поета — судити Вам, наші шановні відвідувачі.

Трохи більше року не дожив Леонід Полтава до свого 70-річчя, а відтак і до проголошення Незалежності України, за яку він так довго боровся. Це була його мрія, яку він плекав усе життя, наближав своїм полум’яним словом.
Нині відкривається унікальна можливість поринути в історичні джерела, які багато років глухою стіною були відгороджені від українців, відкрити і донести до громадян ту правду, якій прослужили усе своє життя наші політичні вигнанці. І тоді відкриється для багатьох та «стара Україна», – Батьківщина наших прадідів: не спотворена колгоспами та п’ятирічками, не залякана трудоднями й «товариськими судами», не принижена і не зневірена… По великому рахунку, постать Леоніда Полтави – це ще один місток у великий український світ. Світ, де українці змогли стати успішними. І побудували, фактично, «паралельну Україну» за кордоном, наділивши її тими рисами й ознаками, які неможливо було втілити в окупованій Батьківщині.