Патріарх української душі Володимир — Василь Романюк (До 100-річчя від дня народження Василя Романюка)

9 грудня 2025 року виповнилося 100 років від дня народження українського православного Патріарха Володимира — Василя Романюка (9.12.1925—14.07.1995). До цієї дати, а також до Дня прав людини (10 грудня 1948 року Організація Об'єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини, що проголошує права особистості, цивільні і політичні права і свободи) наша бібліотека приготувала історичну довідку «Патріарх української душі Василь Романюк».
Нагадаємо, що з листопада 1979 року Василь Романюк — член Української Гельсінської групи, яка відстоювала права людини.
18 липня 1995 року спецпризначенці підрозділу «Беркут» битимуть кийками священників та мирян під стінами Софії Київської. Такою буде реакції української влади на бажання поховати у стінах храму українського православного Патріарха Володимира — Василя Романюка. В’ячеслав Чорновіл тоді викрикуватиме, що це «кінець незалежної України…», а «Беркут» і далі робитиме свою справу. Патріарха так і не поховають у храмі, а лише перед його стінами. Ці події ввійдуть в історію, як «чорний вівторок». Та передуватиме їм не менш напружене та сповнене боротьби життя. Історія «одіссеї» Патріарха Володимира концтаборами та тюрмами ГУЛАГу. 

«О, коли б глагол такий проректи,
Щоб громом прогримів на віки,
Щоб підняв отупілих з тління і мертвоти,
А серця холодні напоїв нектаром доброти».
Ці слова з циклу табірних поезій Василя Романюка, майбутнього Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира, стали його життєвим кредо, яке втілилося в житті цієї Великої Людини. Поряд із Андреєм Шептицьким, Іларіоном Огієнком, Василем Липківським, Йосипом Сліпим, патріарх Володимир Романюк став найбільш значимою постаттю в житті і боротьбі Української Церкви в ХХ столітті. З молодих років Василь Романюк став учасником українських визвольних змагань, за що радянська влада засудила його до 10 років колимських концтаборів. До кінця і не встановлено, чи був Василь Романюк членом ОУН, чи це все фальсифікація НКДБ. Сам майбутній Патріарх у 1970-их про ОУН не згадував: «Моє дитинство було настільки пролетарським й архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш у ньому найменшої рисочки буржуазних ознак. Мене, сина селян–бідняків, що не мав на той час середньої освіти, не був зовсім ознайомлений iз радянським законом, арештували 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я з'явився добровільно на виклик».

Дотримання прав людини — відповідальність кожного

Сьогодні світове співтовариство відзначає День прав людини. 10 грудня 1948 року Організація Об’єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини — перший універсальний міжнародний акт з прав людини, що проголошує цивільні та політичні права і свободи особистості — рівність всіх перед законом, право кожного на свободу і особисту недоторканність, свободу совісті та інші. У Декларації заявлено також, що всі люди мають рівні права, які не залежать від їх раси, статі, мови, релігії тощо.

Права людини — одне з найважливіших понять у праві, суспільна цінність і одночасно велике надбання й винахід людства. Це також поняття, що використовується як для позначення конкретного переліку законодавчих положень або міжнародних стандартів, так і для визначення статусу конкретного індивіда в суспільстві. Права є одним з атрибутів сучасних суспільства та держави, виміром їх «людяності». Крім того, поняття прав людини має власні ціннісні виміри, що ускладнює визначення його змісту.

В основі концепції прав людини лежать дві основні цінності. Перша це людська гідність, а друга — рівність. Права людини можна розуміти як щось, що ви­значає базові норми, необхідні для того, щоб жити з почуттям гідності, і їх універсаль­ність випливає з того, що, принаймні, у цьому всі люди рівні. Ми не маємо і не можемо тут когось виокремлювати. По суті, щоб прийняти концепцію прав людини, достатньо лише визнання цих двох переконань або цінностей. У цивілізованому демократичному суспільстві визнано, що влада держави не може бути безмежною, вона повинна бути обмежена необхідністю забезпечити хоча б мінімальні умови всім, хто перебуває під її юрисдикцією, щоб вони могли жити з почуттям людської гідності. Держава є ключовим гарантом дотримання прав людини та має повноваження вживати необхідних заходів для захисту ваших прав, але захист прав людини — це спільна відповідальність. Держава є головним гарантом, але кожен громадянин зобов'язаний не порушувати права інших, поважати їх гідність та сприяти створенню суспільства, де права захищені. Адже ідея прав людини передбачає, що захист прав — це обов'язок усіх, а не лише уряду. Навіть у демократичних країнах порушення все ще трапляються, і кожен має право звернутися по допомогу до омбудсмена чи адвоката.

Список видань, які є основними джерелами інформації про права людини:
1. Загальна декларація прав людини. — ООН, 1948
2. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. —1950
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. — 1966.
4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. — 1966.
5. Буроменський М.В.., Кучерява О.В. Права людини: навчальний посібник. — К.: Юрніком Інтер, 2012.
6. Рабінович П.М.. Права людини. — Львів: Світ, 2002.
7. Шемшученко Ю.С.(ред). Юридична енциклопедія: у 6 т. — К.: Українська енциклопедія.

З Днем Збройних Сил України!

Сьогодні ми вшановуємо тих, хто щодня стоїть між Україною та темрявою війни. Тих, хто обирає не страх, а відповідальність. Тих, хто знає ціну тиші над містами, що сплять під їхнім захистом.
Збройні Сили України народилися разом із державою, але по-справжньому загартувалися в останні роки — у боях, де вирішувалася доля країни. За цей час українська армія пройшла шлях від відродження до однієї з найбільш шанованих у Європі. Наші воїни довели, що сила — не лише в техніці, а насамперед у характері, вірності й взаємній підтримці.
Під час війни з росією українські військові стали символом незламності. Вони обороняли Київ, коли світ вагався. Утримували Маріуполь до останнього подиху. Вистояли під Бахмутом, створили «дорогу життя» до Херсона, рятували дітей із-під обстрілів і вели бій навіть тоді, коли шанси здавалися нульовими.
Щодня вони здійснюють подвиги, які для історії стануть фактами, а для нас — прикладом того, що таке справжня відвага.
Сьогодні ми говоримо воїнам просте, але найважливіше: дякуємо.
Дякуємо за можливість прокидатися вдома, бачити близьких, мріяти про майбутнє.
Дякуємо за те, що вони тримають небо, землю і нашу надію.
Ми пишаємося кожним, хто служить. Пам’ятаємо кожного, хто віддав життя. Підтримуємо тих, хто зараз у строю.
Слава Збройним Силам України!
Слава нашим героям!
Слава Україні!
Всіх охочих запрошуємо завітати до читальної зали бібліотеки та переглянути книжкову виставку «Сталь нації — Збройні Сили України», данину пам’яті та вдячності тим, хто тримає наше сьогодення й майбутнє.

Василь Рубан — один з найяскравіших поетів Київської школи

Василь Рубан народився в селi Лiсники на Київщинi 1942 року. Батько — Рубан Федiр Iванович з с. Троковичi Житомирської областi — був учителем iсторiї, мати Барбара Федора Маркiвна — родом з села Лiсники, була вчителькою молодших класiв. Крiм Василя, вони виростили ще троє дiтей: Свiтлану, Людмилу i Олександра. Юнак почав писати вiршi, маючи 12 рокiв, закiнчив Житомирський культосвiтнiй технiкум, рік працював завідуючим Троковицьким сільським клубом, три роки служив у армiї, три роки навчався в Київському унiверситетi iм. Т.Г. Шевченка на фiлологiчному факультетi за спецiальністю українська мова i лiтература, звідки був відчислений у 1967 році. Два роки працював лiтературним редактором у видавництвi «Музична Україна», пiсля чого, переслiдуваний КДБ за полiтичну дiяльнiсть (виготовляв і поширював на територіях Інституту ядерної фізики й тодішньої Сільгоспакадемії листівки з неодмінним гаслом: «Хай живе самостійна соціалістична Україна!», але це не було доведене слідчими), працював на рiзних роботах (кочегаром у отоплювальній системі м .Києва, потім теслею у радгоспі «Хотівський» тощо). 

Про арешт і перебування в спецізоляторі на зловісній вулиці Володимирській, 32 у Києві написав і пустив у самвидав роман «Помирав уражений проліском сніг». 

Шiсть рокiв i два мiсяцi сидiв у тюрмах i спецпсихотюрмах. 

1989 року вийшла книга вiршiв В. Рубана «Химера», за яку автора удостоєно лiтературної премiї iм. В. Симоненка. З сiчня 1990 р. член Нацiональної Спiлки письменникiв. 1992 року журнал «Київ» опублiкував роман «На протилежному боцi вiд добра», вiдзначений лiтературною премiєю iм. Є. Маланюка. 1992 року побачила свiт книга «Берегиня», 1994-го — журнал «Київ» опублiкував той роман, за якого письменника свого часу було заарештовано, — «Помирав уражений пролiском снiг».

Подарунки до свят: нові різдвяні книжечки

Хоча за вікном ще листопад, а ми вже почали отримувати приємні та такі потрібні подарунки від наших постійних читачів та меценатів. 
Наше особливе "Дякуємо!" сьогодні летить пану Сергію Подзе. Завдяки вам наш фонд поповнився чудовими, красиво ілюстрованими дитячими книжечками, які неодмінно принесуть радість наймолодшим читачам і допоможуть їм полюбити читання ще більше. 

«Він обрав бути українцем» ( До 100-річчя від дня народження Опанаса Заливахи )

26 листопада виповнюється 100 років з дня народження українського митця Опанаса Заливахи. Ім'я Заливахи дуже промовисте, але далеко не всім, на жаль, про щось говорить. Опанас Заливаха народився на Харківщині. У час голодомору 30-х років минулого століття батько вивіз родину на Далекий Схід і цим самим врятував родину від голодної смерті. Майбутній художник відточував своє мистецтво в Ленінградському художньому інституті (1946-1960). По закінченні повертається (не одразу) в Україну, оселяється в Івано-Франківську, оскільки відчуває великий потяг до вивчення рідної мови, культури, мистецтва. Його виставка в Івано-Франківську вперше відкрилася у  1962 р. Її через декілька днів закрили, бо не відповідала духу соцреалізму. Дуже швидко він стає одним з найяскравіших представників шістдесятників – унікального явища в українській історії минулого століття.

Попри те, що Заливаха реалізує себе як самобутній художник, його не сприймають на офіційному рівні. Він не служив жодній владі і не робив жодної спроби їй сподобатися. Справжнє живе мистецтво він порівнював із крихітною сталевою танцюючою блохою, зробленою майстрами в Англії. Московити захотіли переплюнути в майстерності англійців. «Косой Левша» підкував блоху, але вона вже не танцювала. Для Заливахи підкована блоха символізувала радянський соцреалізм в мистецтві.

28 серпня 1965 р. в квартирі Заливахи роблять обшук. Знаходять нелегальну літературу самвидаву. Суд звинуватив сорокарічного Опанаса Заливаху у веденні «антирадянської пропаганди й агітації». Вирок - 5 років таборів суворого режиму із забороною малювати. Табірна спадщина митця - оригінальна графіка, ескізи майбутніх творів, виконані кульковими ручками у невеличкому альбомі. Товаришам-в'язням вдавалося передавати на волю статті, деякі графічні роботи Заливахи, окремі з них були опубліковані в словацькій газеті «Дружно вперед».

"Шлях до безпечного життя без насильства" (До Всеукраїнської кампанії "16 днів проти насильства")

Щорічно з 25 листопада до 10 грудня в Україні проводиться акція "16 днів проти насильства". Основна її мета — привернення уваги суспільства до проблем подолання насильства у сім'ї, жорстокого поводження з дітьми, ґендерно зумовленого насильства, протидії торгівлі людьми. 

На знак підтримки учасники акції пов’язують помаранчевою стрічкою свій одяг. Це офіційний колір протидії домашньому насильству, що символізує світле та вільне від жорстокости майбутнє. 

Всеукраїнська акція «16 днів проти насильства» охоплює такі дати:

• 25 листопада – Міжнародний день боротьби з насильством щодо жінок;
• 1 грудня – Всесвітній день боротьби зі СНІДом;
• 2 грудня – Міжнародний день боротьби з рабством;
• 3 грудня – Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями;
• 5 грудня – Міжнародний день волонтера;
• 6 грудня – Вшанування пам’яті студенток, розстріляних у Монреалі;
• 10 грудня – Міжнародний день прав людини.

Ця дата виникла не на порожньому місці. 25 листопада 1960 року трьох сестер Мірабаль, громадянок Домініканської Республіки, під час правління диктатора Рафаеля Трухільйо було вбито за опозиційну діяльність. Їхня смерть викликала лють у мешканців Домінікани, і за пів року по тому Трухільйо вбили. 17 грудня 1999 року ООН річницю смерти сестер визнала міжнародним днем боротьби з насильством проти жінок.
За статистикою ООН, кожна третя жінка в світі стикалася з фізичним або сексуальним насильством. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека проголошені Конституцією України найвищою соціальною цінністю. Ці базові норми зараз грубо порушує Росія, яка ось уже 11 років поспіль веде війну на знищення нашої держави й українського народу.
Український феміністичний рух веде свій відлік десь з другої половини XIX століття. Зараз це видається абсолютним дикунством, але в ті часи (не такі вже й давні) жінок, які не бажали обмежуватися патріархальним світським життям, вважали божевільними й намагалися ув'язнити до психіатричної лікарні, а панівна на той час євгеніка (дофройдівський рух) переконувала, що жінка, яка займається інтелектуальною діяльністю, не може народити здорову дитину, і що це є загрозою виродження людства. Особливу небезпеку становили жінки, які багато читали, бо книжки — це те, що руйнує звичний світ. Найяскравішими тогочасними письменницями-феміністками були Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Олена Пчілка, ну і, звісно, Леся Українка, яка в 25 років пише свій перший драматичний твір "Блакитна троянда".  Він став і першою в українській драматургії психологічною модерністською драмою, що характеризується глибоким зануренням у внутрішній світ і символволізмом. Блакитна троянда — образ духовного безтілесного кохання. Цей символ, втілений в образі Долорес, ми зустрічаємо ще в "Камінному господарі".

Із зарубіжних творів цього напрямку ми хотіли б звернути особливу увагу на роман "Вегетаріанка" південнокорейської письменниці Хан Канг. Критики називають цей твір практично домашнім трилером. Це справді доволі моторошна історія, подана через призму трьох людей — чоловіка героїні, свояка-художника і її старшої сестри. Сама ж головна героїня, яка одного ранку, прокинувшись, відмовилася їсти м'ясо, закінчує свої дні в психіатричній лікарні, уявляючи себе деревом. Де ж корені цього жаху? Хан Канг не дає однозначної відповіді на це питання. Висновки ви маєте зробити самі. Ну а ми запрошуємо вас до перегляду нашої виставки, де ми зібрали найцікавіші, на наш погляд, твори із зазначеної теми.