Добрий геній молодої української літератури (До 135-річчя від дня народження Сергія Пилипенка)

«Обличчя Сергія Володимировича нагадувало мені старовинні українські фрески. Я дуже любив його і дивився на нього, як на батька.... І Пилипенко, й Еллан дуже любили молодь, і молодь любила їх. Пилипенка ми всі любовно називали «папаша» і безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар. Він, блідий і прекрасний, стояв перед нами, і ми були готові піти за ним в огонь і воду».

Володимир Сосюра

До 135-річчя від дня народження Сергія Пилипенка, надзвичайно людяного письменника, байкаря, голову найчисленнішого літературного об'єднання — спілки селянських письменників «Плуг», бібліотека ім. Петра Панча презентує невеличку книжкову виставку «Добрий геній молодої української літератури».
Пилипенко Сергій Володимирович (літературні псевдоніми — Сергій Сліпий, Плугатар, Книгочій та ін.) народився 10 липня 1891 р. у Києві в сім'ї народного вчителя. З дитинства Сергію довелося працювати. Навчався «казенним коштом за маломіцність і добре вчення» у Першій київській гімназії, його однокашниками були Костянтин Паустовський, Михайло Булгаков, Юрій Клен, Микола Зеров. Вже в 1908 році, будучи ще гімназистом, Сергій бере участь у гуртках Української партії соціалістів-революціонерів. А далі його, вже студента третього курсу відділу славістики історико-філологічного факультету Київського університету за революційну діяльність відрахували з університету та вислали з Києва без права в’їжджати в будь-яке університетське місто.
Цитуємо життєпис 1921 року: «Крім античних мов, вчив французьку], нім[ецьку], італ[ійську], чеш[ську], пол[ьську], серб[ську], болг[арську] (тепер на всіх читаю, але розмовляти не можу — дев'ять років не доводилося)».
Він працює викладачем історії, словесності та логіки спочатку в Борисполі — у вищій початковій школі, а потім — у вчительських семінаріях та жіночих прогімназіях у Броварах.
На Першій світовій війні пройшов усі шаблі від рядового до штабс-капітана, був тричі поранений та двічі контужений. Його нагородили орденами Святої Анни та Святого Володимира, а також усіма обер-офіцерськими нагородами і навіть дали звання особистого дворянина — а він продовжував вести революційну пропаганду серед солдатів. У Ризі він видає газету «Український голос». Демобілізувавшись у 1918-му, повертається до Києва та стає редактором наймасовішої на той час газети «Народна воля» — її тираж становив 200 тисяч примірників. До власті гетьмана Павла Скоропадського був в опозиції, через що і відсидів у в’язниці три місяці. З осені 1918 року Сергій Пилипенко — вже член ЦК Української партії есерів. У 1919 виходить з партії есерів та вступає у КП(б)У. Через відстоювання позицій федералізації українсько-російських відносин Сергія Пилипенка заарештовано й заборонено пів року обіймати відповідальні посади.
На початку 1920-х років Сергій Пилипенко редагує газету «Селянська правда», наймасовішу газеті для селян. Там він зустрічає Тетяну Кардиналовську, доньку генерала царської армії. У 1924 році Сергій і Тетяна побралися.

Справжній людський та організаційний талант Сергія Пилипенка виявився у створеній ним літературно-мистецькій Спілці селянських письменників «Плуг». Сергій Пилипенко невтомно виявляв молодих письменників-початківців, редагував їх твори, наставляв, підтримував грошима, допомагав з житлом та роботою. Десятки молодих письменників були вдячні Пилипенкові за турботу, за дбайливе ставлення до їх літературних спроб, за батьківське ставлення до них; саме тому вони й прозвали старшого за них Пилипенка «папашою».
Сергій Пилипенко ініціював ідею переведення всіх радянських мов на латинку. У часописі «Червоний шлях» Сергій Пилипенко опублікував статтю «Odvertyj lyst do vsih, xto cikavyt'sja cijeju spravoju». Журнал цей видавав Народний комісаріат освіти, тобто тогочасне Міністерство і освіти, і науки, і культури. Статтю Сергія Пилипенка одразу для прикладу набрано латинкою. Автор зауважив, що читати латинкою дуже просто й усім до снаги. Своїм завданням він вважав вкотре порушити цю проблему «саме в наші дні створення молодої української державности на базі радянського суспільства». Та головне, Пилипенко бачив, «ščo sprava cja stojit’ majže dylemoju — teper čy nikoly». Ідеї Сергія Пилипенка підтримали письменник Майк Йогансен і мовознавець Микола Сулима.
У відомій статті «Друге Надволжа»на сторінках «Вістей ВУЦВК» (1924 р.) Сергій Пилипенко писав про те, що голод прийшов на багаті землі, звинувачуючи тогочасну систему в хижацькому ставленні до українського села. Сергій Пилипенко допомагає молодій письменниці Докії Гуменній, яка негативно відгукується про колективізацію.
Найвизначніша подія життя Сергія Пилипенка – участь у літературній дискусії 1925-1928 рр. в якості головного опонента Миколи Хвильового. На статтю Миколи Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян»» він відповідає низкою статей «Куди лізеш, сопливе, або Українська воронщина», «Тов. Хвильовий у ролі літпопа», «Від агітації до пропаганди». У своїх статтях Сергій Пилипенко відмовлявся ділити авторів на перший та другий сорт, стверджуючи, що вони частина одного й того спільного європейського культурного процесу. «Найзавзятіші «новатори» кричали: «Геть Шевченка!» Сергій Пилипенко все терпляче слухав, крутив вуса й усміхався: «Молоде вино завжди бродить бурхливо!» — згадував Петро Панч. — Коли за трибуною кричали про кінець літератури й мистецтва, Пилипенко хмурив брови, проте тільки обмежувався короткими репліками: «Не дав бог свині рогів».
У 1930 році родина Пилипенків переїхала до нового помешкання в будинку «Слово» — престижному письменницькому кооперативі, що став осередком української літературної еліти. Сергій Пилипенко був одним з ініціаторів його створення разом з Остапом Вишнею, Аркадієм Любченком, Петром Панчем, Іваном Слісаренком та Іваном Войцеховським. На той час у подружжя вже підростали дві доньки — Еста та Міртала.

У 1932 році на адресу Сергія Пилипенка вперше було висунуто звинувачення у «правому опортунізмі», а 4 травня 1932 р. «Плуг» було ліквідовано. 21 серпня 1933 року Сергія Пилипенка було виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів». Після трусу на квартирі в будинку «Слово» 29 листопада 1933 року Пилипенка арештували. Саме українофільські настрої письменника, участь у багатьох наукових проектах в якості редактора призвели до цього арешту та несправедливого вироку – розстрілу. При арешті конфіскували Золоту Георгіївську зброю генерала Кардиналовського, «як доказ підготовки до збройного повстання».

Після страти письменника його родину не тільки викинули з будинку — їм узагалі було заборонено жити в Україні, і вони оселилися в Твері. Під час німецької окупації їх вивозять на примусові роботи в Австрію, звідки вони тікають в ­Італію, а згодом емігрують у Сполучені Штати Америки. Детальніше про життя дружини, дочок та пам'ять про Сергія Пилипенка можна прочитати у нашому матеріалі «Інформаційно-просвітницька година «Сергій Пилипенко і його жінки».

До свого арешту письменник встиг видати тридцять книжок. Серед них збірки оповідань «Скалки життя» (1925), «Кара», «Під Черніговом» (1927), збірки байок «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933).
Про життя Сергія Пилипенка можна прочитати у книгах «Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років» упорядника Раїси Мовчан (Київ, «Кліо», 2015), «… З порога смерті… Письменники України – жертви сталінських репресій» (Київ, «Радянський письменник», 1991), «Слово про будинок «Слово» Володимира Куліша (Київ, «Віхола», 2025).

У 2018 році видавництво «Київ–Париж–Дакар» перевидало збірку Сергія Пилипенка «Тисячі в одиницях. Вибрані оповідання і байки», яка вперше побачила світ у 1920-х роках.