«У нас був і залишається єдиний ворог — Росія» (До Дня пам'яті захисників, що загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України)

Президент Володимир Зеленський встановив 29 серпня Днем пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни. Відповідний указ №621/2019 він підписав 24 серпня 2019 року. Символікою цього дня є квітка соняшника, адже у серпні 2014 року на полях саме із цією рослиною полягло багато українських воїнів.
29 серпня, коли був розстріляний так званий «зелений» коридор пекельного Іловайська, згадайте тих, хто, не жаліючи свого життя, пішов захищати наше майбутнє...
Саме на ці серпневі дні 2014 року припав пік Іловайської трагедії, коли в результаті протистояння російським військам, українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення.

Як відомо, бої за важливий стратегічний об’єкт Донбасу — місто Іловайськ, тривали з середини серпня. Українським військовим майже вдалося оволодіти містом, але тут втрутилася російська армія. У плани Москви не входило здавати важливий стратегічний пункт, тому вона кинула проти українців свої регулярні війська. Унаслідок вторгнення регулярних підрозділів Збройних Сил РФ та їх маршу в напрямку міста Іловайськ батальйони МВС України «Дніпро-1», «Миротворець», «Світязь», «Херсон», «Івано-Франківськ», Нацгвардії «Донбас» і сили сектору «Б» потрапили в оточення. 28 серпня становище наших військових стало критичним. Згідно зі звітом Міністерства оборони України, вторгнення російських військ на територію України відбувалося протягом 24-29 серпня 2014 року, а загальна кількість контингенту складала: 3,5 тис. осіб особового складу, 60 танків, 320 БМД (БМП), 60 гармат, 45 мінометів, 5 ПТРК. Тим часом, президент Росії Володимир Путін, граючи роль миротворця, 29 серпня запропонував проросійським бойовикам відкрити для українських військових гуманітарний коридор, яким би вони могли вийти з оточення. Насправді путінський «зелений коридор» став для наших військових справжньою дорогою смерті, адже тоді загинуло чимало українських військових. Цитуємо Вікіпедію: «Станом на кінець серпня 2017 року практично завершено процес встановлення, ідентифікації та перепоховання загиблих Українських військових. Відповідно до даних Національного військово-історичного музею, у тих боях 7—31 серпня 2014 року полягло 1360 українських бійців, 28 вважають зниклими безвісти». Вцілілі учасники тих пекельно-серпневих подій називають ще більшу кількість загиблих. Але, як написав у своїй книжці «Блокпост» поет і воїн Борис Гуменюк, «Хто плаче за цифрами?...» Подаємо уривки з його інтерв'ю Укрінформу 19 вересня 2014 року з приводу виходу його книжки поезій «Вірші з війни», про яку Іван Андрусяк написав так: «Це найпотужніше з усього, на що спромоглася наша література за останні кілька років. Принаймні за останні кілька років... це найсправжніша сучасна укр. література. Можливо й за всю незалежність».

Борис Гуменюк дає відповідь на питання, чому ми виявилися слабкими. «У нас кожного дня гинуть люди, гинуть наші хлопці. І не тільки вони, але й цивільні. І мова не про те, щоб оголосити суцільний траур. Але будь-які концерти, шоу на телебаченні треба призупинити. І байдуже, — хто і як на це буде дивитися і що говорити. У нас іде повномасштабна війна, і як тільки ми погодимось поступитись якоюсь часткою, хоча б Кримом, — у нашої країни не буде майбутнього. Ми будемо тоді нацією і державою, яка програла у війні, у якої забрали територію. Наше суспільство впаде у глибоку депресію, яка позначиться на всьому — від економіки до демографії. Бо ніхто не захоче будувати добробут чи народжувати дітей у країні, яка програла війну. Яка просто злякалася, що буде війна і жертви. Так, будуть жертви. Якщо говорити про цю війну, то можна сказати, що жертв ще не було. В часи Другої світової Ватутін втопив у Дніпрі, за різними підрахунками, від 100 тисяч до мільйона солдатів. Тому сьогоднішні втрати на Сході, як цинічно це не звучало б, — це статистика одного середньостатистичного бою. Основні жертви ще попереду. І не потрібно розслаблювати людей. Бо суспільство зараз і так абсолютно розслаблене. Рівень його безсовісності просто зашкалює. Люди купують дорогі авто, дорогі квартири, їздять відпочивати і відправляють дітей на дорогі курорти, заробляють гроші на продажі амуніції у той час, коли інші розплачуються життям.

У нас був і залишається єдиний ворог — Росія. І оскільки ми не можемо поміняти географію і маємо такого сусіда, ми повинні покінчити з його претензіями раз і назавжди. Бо якщо ми не зробимо цього зараз, наші діти через 10 років повернуться на поле бою, у ті самі окопи і будуть вирішувати те, на що нам зараз забракло мужності. А якщо не діти, то через 30-40 років будуть гинути внуки. Наші київські князі породили це непорозуміння під назвою Росія, і нам з ним розбиратись. Якщо ми йому не вирвемо жало, а лише відрубаємо хвіст, він відросте, і звір знову буде думати про те, як нас проковтнути. І все продовжуватиметься — так, як це було протягом усієї нашої історії. По-суті, це «столітня війна»...
Пройшло майже дванадцять років. Перший і, можливо, останній лицар-поет Третьої Світової Борис Гуменюк писав дуже жахливі речі. Його поезії і тексти дуже важко читати, але обов'язково потрібно хоча б щось прочитати. Треба, нарешті, робити висновки, щоб запобігти новим Іловайськам і Маріуполям... 

Іловайський котел – це наша перша найкровопролитніша битва з часів Другої світової війни. Іловайська трагедія не лише залишила по собі кривавий слід в історії, вона змінила долі сотень людей: тих, хто захищав, і тих, хто чекав на героїв вдома. Це пам'ять, що завжди буде з нами. 

Пам’ятаймо! Дивимось угору! 

Якщо хочеш вбити людину
Стріляй одиночними
Вияви повагу до того
Кого маєш намір убити
Дай йому шанс.
Якщо хочеш когось убити
Ніколи не стріляй у голову
Це — позерство
Ти ж не вбивця
Ти солдат.
Ніколи не думай що перед тобою слабак
Як тільки ти так подумаєш
Кажи своїй мамі нехай починає тебе оплакувати
Ніколи не думай:
Чого ти прийшов на мою землю чужинцю?
Залиш плаксиву політику плаксивим політикам
Взагалі ні про що не думай під час бою
Просто вбивай.
Вияв до нього повагу
Стався до нього як до чоловіка
Як до чоловіка який за мить буде мертвий
Адже саме для цього він сюди прийшов
Бийся з ним як з чоловіком
Як ти бився з ним і сто і тисячу років тому
На сокирах і мечах.
І от — все
Бій закінчено
Він лежить біля твоїх ніг.
Ніколи не думай що ти живий
Бо розчудовий українець
А він мертвий
Бо довбаний кацап.
Якщо ти солдат
То не смій думати про загиблого солдата
Ворожої армії наче лайлива баба
Просто сьогодні Арей з Фортуною
Вирішили що буде так.
Тепер — він твій
Твій трофей
Твоя здобич
Вияви йому повагу
Поводься з ним так
Як хочеш щоб з тобою вороги поводилися
Пам'ятай: ти — солдат лицар
Не мародер і не кат.
Поводься з ним так
Як твій пращур
Який на полюванні перемагав звіра
Поводься як твій прадід
Який одним порухом шаблі
Розрубував ворога навпіл до сідла.
Перед тим як зрізати з ворога скальп
Обчистити його кишені
Забрати у звіра шкуру і м'ясо
Прокажи над ним молитву
Скажи йому: пробач брате
Заберу собі у тебе те
Що тепер тобі не потрібне
Що по праву переможця тепер мені належить
Сьогодні ти а завтра я.
Ти — солдат
Війна — твій хліб
Ти ж не збираєшся через рік
Орати землю сіяти хліб
Чи продавати сране ганчір'я
На тому сраному ринку
Ти ж не збираєшся дожити до семидесяти
І здихати в ліжку від раку простати?
Ти ж хочеш помити чоботи
В Білому морі і натягнути московитку?
Я сказав в Чорному?
Я сказав в Білому синку!
Війна — твій пожиток:
Забирай зброю забирай набої
Забирай золоті цяцьки і готівку.
Того ж самого дня ти залишиш їх шинкареві
У найближчому шинку
І тій безіменній жінці
На тій задроченій автозаправці
Яка слізьми змивала з тебе кров.
І найголовніше солдате
Цього не напишуть в твоїх довбаних книжках
І не покажуть в твоїх довбаних фільмах:
Річ не в тому що ти забрав з кишень убитого ворога
Річ у тому що ти йому поклав.
(Я зазвичай кладу стріляну гільзу
Щоб там бачили хто прийшов.)
Цього разу я зробив усе правильно
Як учив інструктор
Влупив йому дві двійки
Як учитель геометрії
На уроці фізики
В незахищене місце
Під бронежилет.
Я дав йому шанс
Я дав йому шанс вижити
Повернутися на свій Кавказ.
(Я потім довідався
Його звали Умар.)
Одна двійка пройшла мимо
Друга двійка потрапила в ціль.
Одна куля поцілила в бік
І пішла навиліт
А от друга
Друга зачепила низ бронежилету
Змінила траєкторію
Пройшла крізь печінку
І вийшла через живіт.
Дивне це відчуття
Я цього не бачив але знав що влучив
З його сектору більше не вівся вогонь
У наш бік.
Коли бій закінчився
Вони відійшли прихопивши свої трьохсотих
Двохсотих і важку зброю залишили нам.
Я підійшов до того місця де він лежав
Де він мав би лежати
Де я його поклав.
Він мене чекав.
Так
Він чекав на мене
Він тримав широко розплющеними очі
І чекав.
Я закрив йому очі
Забрав його зброю
Я не зміг торкнутися його кишень.
Я пам'ятав чому вчив старий солдат-інструктор
Тож поклав йому на груди чотири стріляні гільзи
Які залишили після тих чотирьох пострілів
Яка з них його
Нехай вибере сам.
Після усього таке відчуття
Наче вже не залишилося межі
Яку не було б перейдено.
Дивне це відчуття.