«Драгоманов для нас є чимось більшим, як заслуженим чоловіком. Ми в ньому шануємо друга, вчителя, провідника. Голос його для нас був голосом сумління».
«Народ, що не шанує своїх великих людей, не вартий зватися освіченим народом».
«Апостол правди і науки».
«Народ, що не шанує своїх великих людей, не вартий зватися освіченим народом».
Іван Франко
«Апостол правди і науки».
Сергій Єфремов
Якби ім'я Михайла Драгоманова з'явилось під молитвою «Отче наш» або гімном «Боже, царя храни», казав Іван Франко, то й їх би негайно заборонили. Росіяни вважали його мазепинцем, а свої навпаки – обрусителем. Був небажаний ані в Російській імперії, ані в Австро-Угорській. Драгоманов – один із найпотужніших наших інтелектуалів – не ужився й із тодішніми європейськими соціалістами, хоч і вважали його серед них чільною постаттю.
Михайло Драгоманов казав: «Добре це чи ні, але до українства я прийшов від європеїзму». І уточнював: «Мій ідеал – соціалізм західноєвропейської школи, а не російський нігілізм із його антикультурністю і націоналістичним самозасліпленням». Не терпів цього й серед своїх: галичан сварив за дурне москвофільство, а наддніпрянців – за нерозумну москвофобію. Він без пієтету ставився до класиків, навіть до Шевченка. Протиставляв націоналізм – і російський, і український – космополітизмові. Мовляв, ми не повинні визнавати ніяких обов'язкових історичнонаціональних святощів. Казав, що слабина українського руху в тім, що він романтичноемоційний. 1876 року Російська імперія взялася «визволяти братні народи Балкан», передусім болгар, від турецького ярма. Михайло Драгоманов відгукнувся статтею «Чистое дело требует чистых рук» у журналі «Молва». Нагадав, що того ж таки 1876 року цар своїм указом заборонив українське друковане слово. То ж яку свободу Росія несе народам Балкан, якщо поневолює свої народи?
Михайло Драгоманов казав: «Добре це чи ні, але до українства я прийшов від європеїзму». І уточнював: «Мій ідеал – соціалізм західноєвропейської школи, а не російський нігілізм із його антикультурністю і націоналістичним самозасліпленням». Не терпів цього й серед своїх: галичан сварив за дурне москвофільство, а наддніпрянців – за нерозумну москвофобію. Він без пієтету ставився до класиків, навіть до Шевченка. Протиставляв націоналізм – і російський, і український – космополітизмові. Мовляв, ми не повинні визнавати ніяких обов'язкових історичнонаціональних святощів. Казав, що слабина українського руху в тім, що він романтичноемоційний. 1876 року Російська імперія взялася «визволяти братні народи Балкан», передусім болгар, від турецького ярма. Михайло Драгоманов відгукнувся статтею «Чистое дело требует чистых рук» у журналі «Молва». Нагадав, що того ж таки 1876 року цар своїм указом заборонив українське друковане слово. То ж яку свободу Росія несе народам Балкан, якщо поневолює свої народи?
Слова, що вважаються його заповітом, надруковані 1895-го – в рік смерті – у журналі «Народ»: «Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других лишень того, що їх б'ють. Мало хіба кого б'ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається, і таким лишень звичайно й помагають».Можна зрозуміти, чому і після 1991 року ставлення до Михайла Драгоманова вже у незалежній Україні не є адекватним з точки зору величі його постаті через саме такі ось його достатньо застарілі чи не зовсім приємні для значної частини нашого сучасного суспільства погляди. Найголовніше, через його гостру критику жадобу наживи та матеріалізм серед українців. Він розглядав це явище крізь призму соціальної нерівності, деградації еліти та пасивності інтелігенції. Драгоманов вважав егоїстичне збагачення окремих верств головною перешкодою для національного та культурного розвитку народу. У праці «Чудацькі думки про українську національну справу» він засуджував освічених українців, які використовували свій статус лише задля кар'єри, особистого комфорту та накопичення капіталу в межах Російської імперії, замість того щоб працювати на благо «мужицької» громади. Він вважав, що кожна копійка, вилучена з народної скарбниці та витрачена на неукраїнські потреби або приватне розкішне життя, знекровлює націю і веде до зубожіння селянства. Він виступав проти капіталістичного визиску, вважаючи, що гонитва за прибутком розділяє українців.
Драгоманов підкреслював, що коли на перше місце виходить матеріальний розрахунок, руйнується солідарність суспільства, без якої неможливий поступ та здобуття політичних свобод.
Михайло Драгоманов критично ставився до ідеї національної виключності українців, вважаючи її проявом провінційності, та послідовно відстоював концепцію культурного універсалізму й космополітизму. У своїх ключових працях — зокрема, у «Чудацьких думках про українську національну справу» та «Листах на Наддніпрянську Україну» — він застерігав українське суспільство від штучного самоізолювання та відкидання здобутків інших культур. Михайло Драгоманов засуджував радикальний романтичний націоналізм, який намагався побудувати українську ідентичність суто на запереченні всього чужого (насамперед російського та польського). Він вважав, що така «чистота» веде до культурного збіднення та хуторянства і що саме через російську та європейську культури українські інтелектуали (включаючи Т. Шевченка та М. Костомарова) отримували доступ до передових світових ідей. Зараз це абсолютно неприйнятне.
Михайло Драгоманов просував ідею побудови демократичного суспільства, де права особистості стоять вище за національні святощі. Він попереджав, що ксенофобія та ненависть до сусідів у разі приходу крайніх націоналістів до влади принесуть лише нове гноблення. Також відкидав церковно-патріархальний погляд на статеві стосунки між жінками і чоловіками як щось «гріховне» чи виключно репродуктивне, натомість трактуючи їх як природну людську потребу, яка має базуватися на свободі вибору та взаємній повазі. Михайло Драгоманов вважав, що без взаємної поваги та любові чисті фізіологічні стосунки знецінюють людську гідність. Він відстоював право на вільне розлучення, вважаючи, що примусове співжиття є насильством над людською природою. Драгоманов розглядав жінку як повноцінний суб'єкт суспільного життя, а не як додаток до чоловіка, він заперечував концепцію «чоловічого права» на тіло жінки без її волі. Спадщина Михайла Драгоманова налічує понад 2 тисячі праць, однак за часів Російської імперії, Радянського Союзу та за роки незалежності масштабний проєкт академічного видання так і не було доведено до кінця. За радянських часів Драгоманов перебував під суворою негласною забороною через тавро «буржуазного націоналіста» та критику російського централізму. Погляди Леніна на деякі його праці були гостро негативними, тому видання його політичних і філософських творів в УРСР блокувалося. Дозволялося публікувати лише деякі його етнографічні та фольклористичні розвідки.
Його рукописи, листування та першодруки розкидані по архівах та бібліотеках України, Болгарії, Швейцарії, Австрії та інших країн Європи. Збір та верифікація цих матеріалів вимагають величезної тривалої роботи в іноземних архівах.
Михайло Драгоманов писав не лише українською, а й російською, болгарською, французькою, німецькою та італійською мовами. Повне зібрання вимагає масштабного перекладу, аналізу текстів та написання ґрунтовних коментарів, належного фінансування і достатньої кількості науковців.
Драгоманов підкреслював, що коли на перше місце виходить матеріальний розрахунок, руйнується солідарність суспільства, без якої неможливий поступ та здобуття політичних свобод.
Михайло Драгоманов критично ставився до ідеї національної виключності українців, вважаючи її проявом провінційності, та послідовно відстоював концепцію культурного універсалізму й космополітизму. У своїх ключових працях — зокрема, у «Чудацьких думках про українську національну справу» та «Листах на Наддніпрянську Україну» — він застерігав українське суспільство від штучного самоізолювання та відкидання здобутків інших культур. Михайло Драгоманов засуджував радикальний романтичний націоналізм, який намагався побудувати українську ідентичність суто на запереченні всього чужого (насамперед російського та польського). Він вважав, що така «чистота» веде до культурного збіднення та хуторянства і що саме через російську та європейську культури українські інтелектуали (включаючи Т. Шевченка та М. Костомарова) отримували доступ до передових світових ідей. Зараз це абсолютно неприйнятне.
Михайло Драгоманов просував ідею побудови демократичного суспільства, де права особистості стоять вище за національні святощі. Він попереджав, що ксенофобія та ненависть до сусідів у разі приходу крайніх націоналістів до влади принесуть лише нове гноблення. Також відкидав церковно-патріархальний погляд на статеві стосунки між жінками і чоловіками як щось «гріховне» чи виключно репродуктивне, натомість трактуючи їх як природну людську потребу, яка має базуватися на свободі вибору та взаємній повазі. Михайло Драгоманов вважав, що без взаємної поваги та любові чисті фізіологічні стосунки знецінюють людську гідність. Він відстоював право на вільне розлучення, вважаючи, що примусове співжиття є насильством над людською природою. Драгоманов розглядав жінку як повноцінний суб'єкт суспільного життя, а не як додаток до чоловіка, він заперечував концепцію «чоловічого права» на тіло жінки без її волі. Спадщина Михайла Драгоманова налічує понад 2 тисячі праць, однак за часів Російської імперії, Радянського Союзу та за роки незалежності масштабний проєкт академічного видання так і не було доведено до кінця. За радянських часів Драгоманов перебував під суворою негласною забороною через тавро «буржуазного націоналіста» та критику російського централізму. Погляди Леніна на деякі його праці були гостро негативними, тому видання його політичних і філософських творів в УРСР блокувалося. Дозволялося публікувати лише деякі його етнографічні та фольклористичні розвідки.
Його рукописи, листування та першодруки розкидані по архівах та бібліотеках України, Болгарії, Швейцарії, Австрії та інших країн Європи. Збір та верифікація цих матеріалів вимагають величезної тривалої роботи в іноземних архівах.
Михайло Драгоманов писав не лише українською, а й російською, болгарською, французькою, німецькою та італійською мовами. Повне зібрання вимагає масштабного перекладу, аналізу текстів та написання ґрунтовних коментарів, належного фінансування і достатньої кількості науковців.
В нашій експозиції представлена чудова книга Леоніда Ушкалова «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» (Київ, Дух і Літера, 2019), де ми маємо найповнішу і найретельнішу біографію Михайла Драгоманова. Титанічна праця, варта цілого інституту, а не одного дослідника! Звертаємо Вашу увагу на те, що у відкритих джерелах (наприклад, у Вікіпедії) дату народження Драгоманова подано як 18 вересня (30 вересня за новим стилем) 1841 року, тоді як Леонід Ушкалов стверджує: насправді мова про суботу 6 вересня і п'яту ранку (18 вересня за новим стилем). Ніби дрібниця, але як точно вона підкреслює, що ми всі знаємо прізвище Драгоманова, але насправді вкрай мало знаємо про нього самого і його подвижницьку працю.
Михайло Драгоманов народився 6 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині в родині дрібних дворян. Мав братів Івана й Олександра та сестру Ольгу (літературний псевдонім – Олена Пчілка, мати Лесі Українки). Їхній батько Петро Якович закінчив Петербурзький університет, служив юристом військового міністерства, знав англійську та французьку, писав вірші. Повернувся до Гадяча наприкінці 1830-х, оженився і вже не служив. Як юрист помагав місцевим козакам і селянам. Його брат Яків Якимович, офіцер Полтавського піхотного полку, декабрист, також писав вірші.
1849–1853 – навчався в Гадяцькому повітовому училищі. Любив латину, римську й нову історію, математику. «Наталку Полтавку» знав напам'ять і виконував – з усіма піснями – перед дворовими дівчатами.
1853–1858 – у Полтавській гімназії. Виключений із останнього класу «за дерзость». 1859-го вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. 1863-го залишений при кафедрі загальної історії. Через два роки з труднощами захистив дисертацію «Імператор Тиберій» і отримав право викладати в університеті. Читав лекції із загальної й давньої історії. Утримував чималу родину, платив за навчання брата Олександра й сестри Ольги. Гроші на це заробляв лекціями в гімназії, газетною й журнальною роботою.
Михайло Драгоманов народився 6 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині в родині дрібних дворян. Мав братів Івана й Олександра та сестру Ольгу (літературний псевдонім – Олена Пчілка, мати Лесі Українки). Їхній батько Петро Якович закінчив Петербурзький університет, служив юристом військового міністерства, знав англійську та французьку, писав вірші. Повернувся до Гадяча наприкінці 1830-х, оженився і вже не служив. Як юрист помагав місцевим козакам і селянам. Його брат Яків Якимович, офіцер Полтавського піхотного полку, декабрист, також писав вірші.
1849–1853 – навчався в Гадяцькому повітовому училищі. Любив латину, римську й нову історію, математику. «Наталку Полтавку» знав напам'ять і виконував – з усіма піснями – перед дворовими дівчатами.
1853–1858 – у Полтавській гімназії. Виключений із останнього класу «за дерзость». 1859-го вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. 1863-го залишений при кафедрі загальної історії. Через два роки з труднощами захистив дисертацію «Імператор Тиберій» і отримав право викладати в університеті. Читав лекції із загальної й давньої історії. Утримував чималу родину, платив за навчання брата Олександра й сестри Ольги. Гроші на це заробляв лекціями в гімназії, газетною й журнальною роботою.
 |
| Людмила Драгоманова (Кучинська) |
1864 року одружився з Людмилою Кучинською (1844–1918). Людмила Кучинська — дівчина, з якою Драгоманов приятелював іще змалечку, оскільки Михайлова сестра Ольга — похресниця матері нареченої, Марфи Йосипівни. На початку 1862 року двадцятирічна Людмила приїхала до батька, який проходив військову службу на Печерську і залишилася в Києві — талановита дівчина стала відвідувати аматорський гурток в «Українському домі», виступати на театральній сцені. Студент університету Св. Володимира не раз гостював у земляка Кучинського вдома і там молодята зустрічалися й покохали. Влітку 1864 року Михайло Петрович одружився з молодою акторкою Людмилою Михайлівною Кучинською: вінчання проходило у церкві Св. апостолів Петра і Павла, що знаходилась при головній споруді колегії Павла Галагана. Таїнство шлюбу здійснював священик Симеон Трегубов з дияконом Григоровичем.1870 року одержав право наукового відрядження за кордон за рахунок університету. Трирічне перебування за кордоном не тільки показало Драгоманову плоди «обрусєнія» — у Варшаві й «обпрусєнія» — в Познані, але й познайомило з небаченим на батьківщині типом заможного й освіченого німецького робітника. Перебування «космополіта» Драгоманова у Відні, контакти з галичанами покликали до життя його план «розширити в Галичині український напрямок», привернути молодь до українського народу задля зміцнення національної свідомості. Доленосні відкриті листи публіциста до редакції львівської «москвофільської» газети «Друг» виховали діяльне радикальне покоління «драгоманівців» на чолі з Михайлом Павликом та самим Іваном Франком.
Після повернення в Київ міністр або його інформатор розцінили слово «соціологія» з лекції Драгоманова як «соціалізм», і йому було заборонено знайомити студентів навіть із первісною культурою. Далі йому просто запропонували піти у відставку. Драгоманова не врятувало й перебування за кордоном на вакаціях, куди він виїхав із зібраними грішми на допомогу повсталим герцеговинцям. По поверненні його було звільнено, як тоді казали в Росії, «по 3-му пункту, що рівносильно прогнанню від усіх видів державної служби». Закінчивши праці про фольклорну прозу, творчість буковинця Юрія Федьковича та про козаків, татар і турків, Драгоманов зумів роздобути закордонний паспорт. Так відомий учений став не добровільним емігрантом, а політичним вигнанцем, якому в Росії загрожувало заслання на північ, й мусив назавжди покинути рідну землю. Навздогін прийшла звістка про заборону жити в столицях і в Україні...
Жив у Відні, Женеві, Софії. Для європейських видань писав французькою, німецькою, англійською, італійською й іншими мовами.Деякі іноземні вчені вивчали українську мову, щоб читати українську словесність і праці про неї Драгоманова. Він працював для рідного народу, був амбасадором України у світі, єдиний тоді подавав голос протесту проти самодержавних репресій української культури.
У травні 1878 року на Літературному конгресі в Парижі йому не дали можливості виголосити промову «Література українська, проскрибована урядом російським», у якій він навів текст Емського указу, згідно з яким українцям не дозволялося перекладати їхньою мовою навіть Святе Письмо. Примірник доповіді одержали вже зовсім хворий Віктор Гюґо і Карл Маркс.
1889 року він був запрошений урядом Болгарії на кафедру історії до Вищого училища — майбутнього Софійського університету. Лекції читав болгарською.
1895 року у нього в Болгарії гостювала небога — Лариса Косач. Пильно вчилася у «дорогого дядька», усе життя потім називала його своїм духовним наставником і завдячувала драгоманівським впливам дуже багато.
Йому так і не судилося ніколи повернутися на батьківщину. 20 червня 1895 року Михайло Драгоманов помер від розриву аорти. За його заповітом, поховали професора за протестантським обрядом на Софійському кладовищі, адже Михайло Драгоманов вважав російське православ'я неприйнятною для українців релігією.
Родина його згодом повернулася до Києва. Син, Світозар Драгоманов, працював якийсь час із Казимиром Малевичем. Зумів зібрати спогади про батька. Зять, Іван Шишманов, став послом Болгарії в Українській Народній Республіці. А внука, Димитра Шишманова, радянські кадебешники розстріляли 1945 року в Софії разом із групою болгарських державних діячів.
Віктор Жадько, доктор філософських наук, професор, письменник за спогадами Ізидори Косач-Борисової - рідної сестри Лесі Українки, віднайшов місце поховання Людмили Михайлівни Драгоманової на Байковому некрополі столиці, яке знаходилося на ділянці № 2, в другому ряду, за могилою композитора, товариша родини Драгоманових - Миколи Віталійовича Лисенка. Надгробок, на жаль, був знищений більшовиками ще 1937 року, але там залишилося місце, де можна відновити пам’ятник дружині Великого українця, про яку експансивний і палкий Панько Куліш, уперше побачивши Людмилу Михайлівну, вигукнув: «Та ви ж справжня Мадонна з картини Рафаеля!».
Припис російського царя про небезпечного українського агітатора усі імперські влади виконували якнайпильніше, тож ім'я найвидатнішого українського політичного мислителя, філософа й антрополога, лідера молодої модерної України останніх десятиліть ХІХ віку зоставалося під суворою цензурною забороною аж до постання незалежної української держави. Для неї Михайло Драгоманов і працював якнайпильніше усе своє життя.
Після повернення в Київ міністр або його інформатор розцінили слово «соціологія» з лекції Драгоманова як «соціалізм», і йому було заборонено знайомити студентів навіть із первісною культурою. Далі йому просто запропонували піти у відставку. Драгоманова не врятувало й перебування за кордоном на вакаціях, куди він виїхав із зібраними грішми на допомогу повсталим герцеговинцям. По поверненні його було звільнено, як тоді казали в Росії, «по 3-му пункту, що рівносильно прогнанню від усіх видів державної служби». Закінчивши праці про фольклорну прозу, творчість буковинця Юрія Федьковича та про козаків, татар і турків, Драгоманов зумів роздобути закордонний паспорт. Так відомий учений став не добровільним емігрантом, а політичним вигнанцем, якому в Росії загрожувало заслання на північ, й мусив назавжди покинути рідну землю. Навздогін прийшла звістка про заборону жити в столицях і в Україні...
Жив у Відні, Женеві, Софії. Для європейських видань писав французькою, німецькою, англійською, італійською й іншими мовами.Деякі іноземні вчені вивчали українську мову, щоб читати українську словесність і праці про неї Драгоманова. Він працював для рідного народу, був амбасадором України у світі, єдиний тоді подавав голос протесту проти самодержавних репресій української культури.
У травні 1878 року на Літературному конгресі в Парижі йому не дали можливості виголосити промову «Література українська, проскрибована урядом російським», у якій він навів текст Емського указу, згідно з яким українцям не дозволялося перекладати їхньою мовою навіть Святе Письмо. Примірник доповіді одержали вже зовсім хворий Віктор Гюґо і Карл Маркс.
1889 року він був запрошений урядом Болгарії на кафедру історії до Вищого училища — майбутнього Софійського університету. Лекції читав болгарською.
1895 року у нього в Болгарії гостювала небога — Лариса Косач. Пильно вчилася у «дорогого дядька», усе життя потім називала його своїм духовним наставником і завдячувала драгоманівським впливам дуже багато.
Йому так і не судилося ніколи повернутися на батьківщину. 20 червня 1895 року Михайло Драгоманов помер від розриву аорти. За його заповітом, поховали професора за протестантським обрядом на Софійському кладовищі, адже Михайло Драгоманов вважав російське православ'я неприйнятною для українців релігією. Родина його згодом повернулася до Києва. Син, Світозар Драгоманов, працював якийсь час із Казимиром Малевичем. Зумів зібрати спогади про батька. Зять, Іван Шишманов, став послом Болгарії в Українській Народній Республіці. А внука, Димитра Шишманова, радянські кадебешники розстріляли 1945 року в Софії разом із групою болгарських державних діячів.
Віктор Жадько, доктор філософських наук, професор, письменник за спогадами Ізидори Косач-Борисової - рідної сестри Лесі Українки, віднайшов місце поховання Людмили Михайлівни Драгоманової на Байковому некрополі столиці, яке знаходилося на ділянці № 2, в другому ряду, за могилою композитора, товариша родини Драгоманових - Миколи Віталійовича Лисенка. Надгробок, на жаль, був знищений більшовиками ще 1937 року, але там залишилося місце, де можна відновити пам’ятник дружині Великого українця, про яку експансивний і палкий Панько Куліш, уперше побачивши Людмилу Михайлівну, вигукнув: «Та ви ж справжня Мадонна з картини Рафаеля!».
Припис російського царя про небезпечного українського агітатора усі імперські влади виконували якнайпильніше, тож ім'я найвидатнішого українського політичного мислителя, філософа й антрополога, лідера молодої модерної України останніх десятиліть ХІХ віку зоставалося під суворою цензурною забороною аж до постання незалежної української держави. Для неї Михайло Драгоманов і працював якнайпильніше усе своє життя.
На жаль, могила Михайла Драгоманова в Софії стала об'єктом скандалів уже під час великої війни з Московією. Це вже не вперше, коли дипломатичні місії за кордоном абсолютно ігнорують місця поховань відомих українських діячів. Побачивши, що могила Михайла Драгоманова знаходилася у дещо занедбаному стані, комік із Сум Фелікс Редька відновив її власним коштом у 2024 році. Біля могили встановили український прапор, лавку та інформаційну таблицю з підписом «Тут поховані великі українці». На ній вказані імена Михайла Драгоманова та Михайла Паращука, а QR-код веде на сайт із короткою біографією про них. Цю інформацію можна прочитати українською та болгарською мовами. Зараз прапор і табличку з могили прибрали, вони знаходяться у посольстві України.
Немає коментарів:
Дописати коментар