Коли ми говоримо «українське кіно», то згадуємо не лише улюблені фільми. За кожним кадром — люди, епохи, заборони, творчі пошуки, боротьба за право говорити власним голосом.
Історія українського кіно почалася практично одночасно зі світовим кінематографом: у 1893 році одеський механік Йосип Тимченко (за два роки до братів Люм'єр) розробив апарат «кінескоп», придатний для кінознімання та кінопроєкції.
У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 року розпочались перші регулярні кіносеанси, кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана, що тривали кілька днів. Кінематограф тільки народжувався — а Україна вже була в ньому.
1920-ті — час надзвичайного творчого піднесення. В Україні працює Всеукраїнське фотокіноуправління — ВУФКУ. Київ, Одеса, Ялта стають потужними осередками кіновиробництва. Українське кіно експериментує, шукає власну мову й дивує світ.
До початку ери звукових фільмів, у 1920-30-х в період ВУФКУ в Українській РСР було створено низку німих стрічок, найвідоміша з яких — «Земля» Олександра Довженка, яку кінокритики вважають культовою для свого часу. Довженко створює кіно, у якому земля, людина, праця, життя і смерть набувають майже символічного значення. «Земля» згодом стане одним із найвідоміших українських фільмів у світовій історії кіно.
Але вільний розвиток українського кінематографа був перерваний радянською централізацією та цензурою. Багато творчих задумів знищувалися або заборонялися, а митці змушені були працювати в умовах жорсткого ідеологічного контролю.
1960-ті ознаменувалися новим українським відродженням. На екрані знову з’являється Україна — її природа, культура, музика, звичаї, характер її людей. 1964 року Сергій Параджанов створює «Тіні забутих предків» за твором Михайла Коцюбинського. Фільм стає світовою кінематографічною подією, а Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Юрій Іллєнко та інші митці назавжди входять в історію українського кіно.
І тут є дата, яку особливо варто пам’ятати. 4 вересня 1965 року, під час прем’єри «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна», прозвучав публічний протест проти арештів української інтелігенції. У залі виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Так кіно стало не лише мистецтвом, а й простором громадянської мужності.
У ті роки творили Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Іван Миколайчук, Кіра Муратова. Їх називають представниками українського поетичного кіно — кінематографа, в якому образ, музика, колір і символ могли сказати більше, ніж прямі слова.
1991 рік. Незалежна Україна. Українське кіно отримує можливість шукати себе вже без радянської цензури. Шлях виявляється непростим, але поступово з’являється нове покоління режисерів і нові історії.
У ХХІ столітті українське кіно дедалі впевненіше виходить на міжнародну сцену. «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, «Додому» Нарімана Алієва — різні фільми, різні автори, різні погляди на Україну.
А після 2014 року, і особливо після початку повномасштабної війни, українське кіно дедалі частіше стає свідком епохи, якого чує і бачить весь цивілізований світ. Документальні стрічки фіксують те, що не можна дозволити світу забути. Художнє кіно говорить про втрату, любов, окупацію, спротив, повернення додому. Українські режисери й кінематографісти працюють не лише для сьогоднішнього глядача — вони залишають кінодокумент для майбутніх поколінь. І отриманий Мстиславом Черновим "Оскар-2024" за стрічку "20 днів у Маріуполі" в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», що став першим фільмом-переможцем від України, тому вагоме підтвердження.
Історія українського кіно почалася практично одночасно зі світовим кінематографом: у 1893 році одеський механік Йосип Тимченко (за два роки до братів Люм'єр) розробив апарат «кінескоп», придатний для кінознімання та кінопроєкції.
У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 року розпочались перші регулярні кіносеанси, кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана, що тривали кілька днів. Кінематограф тільки народжувався — а Україна вже була в ньому.
1920-ті — час надзвичайного творчого піднесення. В Україні працює Всеукраїнське фотокіноуправління — ВУФКУ. Київ, Одеса, Ялта стають потужними осередками кіновиробництва. Українське кіно експериментує, шукає власну мову й дивує світ.
До початку ери звукових фільмів, у 1920-30-х в період ВУФКУ в Українській РСР було створено низку німих стрічок, найвідоміша з яких — «Земля» Олександра Довженка, яку кінокритики вважають культовою для свого часу. Довженко створює кіно, у якому земля, людина, праця, життя і смерть набувають майже символічного значення. «Земля» згодом стане одним із найвідоміших українських фільмів у світовій історії кіно.
Але вільний розвиток українського кінематографа був перерваний радянською централізацією та цензурою. Багато творчих задумів знищувалися або заборонялися, а митці змушені були працювати в умовах жорсткого ідеологічного контролю.
1960-ті ознаменувалися новим українським відродженням. На екрані знову з’являється Україна — її природа, культура, музика, звичаї, характер її людей. 1964 року Сергій Параджанов створює «Тіні забутих предків» за твором Михайла Коцюбинського. Фільм стає світовою кінематографічною подією, а Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Юрій Іллєнко та інші митці назавжди входять в історію українського кіно.
І тут є дата, яку особливо варто пам’ятати. 4 вересня 1965 року, під час прем’єри «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна», прозвучав публічний протест проти арештів української інтелігенції. У залі виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Так кіно стало не лише мистецтвом, а й простором громадянської мужності.
У ті роки творили Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Іван Миколайчук, Кіра Муратова. Їх називають представниками українського поетичного кіно — кінематографа, в якому образ, музика, колір і символ могли сказати більше, ніж прямі слова.
1991 рік. Незалежна Україна. Українське кіно отримує можливість шукати себе вже без радянської цензури. Шлях виявляється непростим, але поступово з’являється нове покоління режисерів і нові історії.
У ХХІ столітті українське кіно дедалі впевненіше виходить на міжнародну сцену. «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, «Додому» Нарімана Алієва — різні фільми, різні автори, різні погляди на Україну.
А після 2014 року, і особливо після початку повномасштабної війни, українське кіно дедалі частіше стає свідком епохи, якого чує і бачить весь цивілізований світ. Документальні стрічки фіксують те, що не можна дозволити світу забути. Художнє кіно говорить про втрату, любов, окупацію, спротив, повернення додому. Українські режисери й кінематографісти працюють не лише для сьогоднішнього глядача — вони залишають кінодокумент для майбутніх поколінь. І отриманий Мстиславом Черновим "Оскар-2024" за стрічку "20 днів у Маріуполі" в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», що став першим фільмом-переможцем від України, тому вагоме підтвердження.
Понад сто років змінили технології, формати й покоління. Але залишилося головне — бажання розповідати свою історію власним голосом. Саме тому українське кіно варто не просто дивитися.
Його варто знати.
Знати Довженка — щоб розуміти, з чого починався наш кінематограф. Пам’ятати Параджанова, Миколайчука, Іллєнка, Муратову — щоб бачити силу української культури. Відкривати сучасне кіно — щоб чути Україну такою, якою вона є сьогодні.
До Дня українського кіно у Публічній бібліотеці Петра Панча ми підготували виставку, присвячену українському кінематографу.
Знати Довженка — щоб розуміти, з чого починався наш кінематограф. Пам’ятати Параджанова, Миколайчука, Іллєнка, Муратову — щоб бачити силу української культури. Відкривати сучасне кіно — щоб чути Україну такою, якою вона є сьогодні.
До Дня українського кіно у Публічній бібліотеці Петра Панча ми підготували виставку, присвячену українському кінематографу.
Немає коментарів:
Дописати коментар