Книжкова виставка «Видатний поет чи радянський колаборант» (До 135-річчя від дня народження Павла Тичини)

До 135-річчя від дня народження Павла Тичини бібліотека ім. Петра Панча пропонує своїм відвідувачам книжкову виставку «Видатний поет чи радянський колаборант». За поразкою армії УНР у війні з московітами послідувала семидесятирічна колаборація, тобто, співробітництво з окупантом. Чи можемо ми стовідсотково назвати Павла Тичину радянським колаборантом? Одразу постає питання до нас самих, особливо до людей поважного віку, які пережили і Сталіна, і Хрущова, і Брежнєва... Тому поет Павло Тичина для нас, в першу чергу, абсолютно жива людина, яка боялася, жила в страху за своє життя, а не бронзовий монумент. Якою була революція для нього — класовою чи національною. Думаємо, що для нього це була нестримна стихія. А для більшої частини селянства і нечисленної інтелігенції в той час усяка влада була однакова, головне, аби їх не чіпали. Інші ж зі зброєю в руках протистояли новому «світовому порядку», червоній заразі, яка прагнула відібрати в них хліб і волю.
Його перша і найкраща збірка поезій «Сонячні кларнети» (1918) — «це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння» (критик А.Ніковський). На жаль, для багатьох вона стала доступною тільки після набуття Україною незалежності. Для батьків частини людей поважного віку Павло Тичина був генієм, хоча вони і чудово знали всі пародії на нього.

«Життя люблю так, що не хочу і не можу вірити у свою смерть» (До 125 -річчя від дня народження Григорія Епіка)

Собі поети право залишають,
Всі інші відкидаючи права:
Належати до тих, кого вбивають,
А не до тих, хто холодно вбива.

Леонід Первомайський

17 січня 1901 року у великій сім’ї хлібороба Данила Епіка народився чорнявий хлопчик. За сімейною легендою Епіків, Григорію приснився сон: Шевченко благословляє його на літературну творчість. Судилося йому стати одним із засновників Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), автором поетичних збірок, повісті «Восени», романів «Перша весна» та «Без ґрунту». Батьки, попри безгрошів’я, намагалися дати освіту всім дітям. Навчатися Григорій пішов до місцевої школи, яку закінчив на відмінно. Спочатку працював різноробом, згодом – писарем на залізничній станції. Був активним учасником просвітянських заходів села. Cтав учасником антигетьманського повстання проти влади Павла Скоропадського та за це був звільнений із роботи у залізничних майстернях. Є історичні відомості, що у 1919-му Григорій записався добровольцем до Першого повстанського полку (м. Новомосковськ) Революційної повстанської армії України під проводом анархіста Нестора Махна. У 1921 р. він приїздить до Катеринослава, щоби покаятися та підписати цинічний документ «Обязательство. Апреля 30 дня 1921 года», а потім протягом свого короткого життя доводити «лояльність» до нової влади.

Коли мистецтво говорить про війну та надію: присвята Марії Примаченко

12 січня ми відзначаємо 117-ту річницю з дня народження Марії Примаченко — народної художниці,однієї з найяскравіших представниць українського мистецтва, яка підкорила світ своїми фантастичними звірами.

Це тепле привітання надійшло до нас із Франції. Ми раді поділитися неймовірними художніми творами докторки Сабін Байєн (Dr. Sabine Bayen, MD, PhD) — лікарки, науковиці, поетеси та художниці.

Докторка Байєн, яку з українськими колегами поєднують спільні наукові дослідження та дружба, відкрила для себе творчість Марії Примаченко після знищення музею художниці у 2022 році. Ця подія надихнула її на створення серії акварелей, присвячених Україні, темам миру та війни. У своїх роботах вона використовує символіку, стиль і кольорову палітру, притаманні українській народній художниці.

Запрошуємо переглянути відео з картинами, створеними з любов’ю до України, серед яких:

• “Flowers versus bombs” («Квіти проти бомб»)
• “Waiting for peace and return home” («В очікуванні миру та повернення додому»)
• “Peace Dove” («Голуб миру»)

P.S. Докторка Сабін Байєн також готує до виходу нову дитячу книжку “Lou & Rouillou. Mon papa a Parkinson”, призначену для родин, у яких є близька людина з хворобою Паркінсона.

«Любиш не любиш» Василя Рубана

До збірки «На протилежному боці від добра» письменника, поета і дисидента Василя Рубана, яку презентує бібліотека ім. Петра Панча, потрапили два романи: про любов і про каральну психіатрію. Про другий роман, назву якого має ця збірка, наша бібліотека вже розповідала в історично-бібліографічній довідці «Василь Рубан — один з найяскравіших поетів Київської школи». Перший, «Любиш не любиш», як зауважують небагаточисельні критики, більше подібний до німецької модерної прози. Сам автор Василь Рубан про цей роман казав, що хотів звернути увагу на те, чого люди зазвичай не помічають. «В нас любов заідеологізована, «зарелігієзована», загнана у такі рамки, де немає широти поняття. А фактично любов — це суцільна енергія, яка відбувається між усіма людьми весь час. Потрібно цінувати будь-який момент кохання», – пояснював письменник. Однак додав, що роман — це також і картинка кінця Радянського Союзу. І сподівався, що читачів не відлякне тривалість дії — близько 20 років. Остаточно завершений цей роман 27 січня 1996 року, а вперше був опублікований тільки 2009 року у журналі «Кур’єр Кривбасу» (№ 240—241 за листопад—грудень).
Михайло Слабошпицький свого часу дав більш точну характеристику цього твору: «Тематика першого роману у книжці Василя Рубана — показати життя у радянські часи, так би мовити, з чорного входу. Під парадним входом слід розуміти те, що нас привчили бачити, згадуючи життя в СРСР — транспаранти, польові звитяги, радісні рум’яні обличчя ланкових тощо. Роман же показує буденне життя пересічного українця та українського села за часів режиму. Якби роман не називався «Любиш — не любиш», його можна було б назвати за аналогією до «Исповеди сына века» (1836) Альфреда де Мюссе, або «Історії мого сучасника» (1879) Володимира Короленка».

Якщо хтось подумав, що тут про суцільні любовні шмарклі, то це зовсім не так. А навпаки — суперправдива сувора проза життя через чоловічий погляд і чоловічу психологію. Автор хотів подати трохи жіночої, але саме так, як її бачать чоловіки. Для нашого майбутнього читача головне, на фоні яких подій все відбувається, як радянщина просочується в усі сфери життя і формує типового «савєцкого чєловєка». Чого варте відображення подій в Україні після Чорнобиля! В реальності те суспільство типових «савєцких людєй» нікуди не зникло — привите тоді, воно передається дітям, онукам, і буде передаватися далі, якщо критично налаштована частина нашої притомної громадськості не покладе цьому край. «Із приходом Андропова до влади мав настати справжній порядок, бо всі бачили, що державне майно розкрадають, але розкрадають усі члени суспільства. В цьому була якась справедливість. Проте нерівність була в тому, що можливість красти в кожного була різна». Чи зникли «савєцкі» злидні, чи ні — це питання не для кожного у нашому соціумі, де гроші і нажива понад усе для декого навіть і під час війни.

Ось для Вас така яскрава картинка з початку роману з життя одного із героїв. Іван в дитинстві напросився підвезти Ірину, у яку закохався, на велосипеді. Дівчина погодилась, але подорож завершилась падінням та подертям дорогих тоді капронових панчох. «На тому тоді їхня любов і завершилася — купити Ірині нові панчохи не було за що... Відтоді Іван більше не закохувався». Для сучасного молодого читача — це занадто соціальний роман про ту справжню українську радянську дійсність, за якою так страждає і зараз багато хто з наших громадян. Ви запитаєте, чи є в романі цікавинки в дусі Оксани Забужко 1996 року про любов? Так, але в цій книзі йдеться про зовсім іншу любов у таких її реальних (і часто дуже жорстоких) і неромантичних вимірах. Кохання в університетському гуртожитку, на природі, в селі під дощем на болоті, на роботі під час перерви... Іноді це просто насилля, згвалтування.

Ярослав Орос 10 лютого 2023 року в «Буквоїді» у своєму допису «Неугодний Василь Рубан» зауважив: «Василь Рубан міг заїхати й у пику, а могли і йому... Василь Федорович неугодний був і «шістдесятникам» і «всякій тварі по парі потому». На жаль, дотепер!»
І, насамкінець, про Василя Рубана і його сина. Події кількох останніх років виявили перед усіма нами дуже просту істину: знання своєї історії, патріотичне виховання — не порожня формальність; це необхідна умова збереження країною своєї ідентичності й незалежності, і як наслідок — своєї безпеки і свого існування. І тільки від нас залежить, які знання і які ідеали ми зможемо передати своїм нащадкам. Дякуємо громаді сіла Лісники на Київщині за те, що вулицю Ватутіна, названу на честь «червоного» командира, який воював проти борців за волю України ще з 1920-х років, перейменували на честь своїх земляків — українського письменника, дисидента, члена українського правозахисного руху, засновника Київської школи поезії Василя Рубана і його сина Віктора Рубана, який у червні 2022 року, попри проблеми зі здоров’ям, добровольцем вступив до лав ЗСУ, пройшов вишкіл і був направлений до зони бойових дій, де, рятуючи життя бойового побратима і отримав поранення, несумісні з життям. Вічна пам'ять і вічна слава Герою!

Лінія життя: графіка Василя Касіяна (До 130 років від дня народження Василя Касіяна, українського графіка)

Сьогодні виповнюється 130 років від дня народження видатного українського художника-графіка, лавреата Шевченківської премії Василя Ілліча Касіяна. До цієї дати бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала для вас бібліографічну довідку.
Народився він 1 січня 1896 року в селі Микулинцях на Івано-Франківщині (тоді Австро-Угорщина), поблизу Снятина, у багатодітній родині. Змалку виявив неабиякі здібності до малювання. Навчався у Снятинській семирічній школі. У 1915 році його мобілізували до австро-угорської армії та відправили на фронт. Був поранений, з листопада 1918 року до липня 1920 перебував у концентраційному таборі в Кассіно (між Римом і Неаполем). Саме в таборі почав працювати над композиціями за мотивами поеми Шевченка "Гайдамаки", створює малюнки на теми життя й побуту земляків-військовополонених, робить перші спроби в галузі скульптури — глиняне рельєфне погруддя І. Франка і композиція "Т. Г. Шевченко". Після звільнення з концтабору переїздить до Праги, де навчається в загальній школі Академії образотворчих мистецтв. У 1926 році закінчив Академію (майстерню графічних мистецтв і живопису професора Макса Швабінського). Ще в кінці 1923 року Касіян подав офіційну заяву до торгпредства СРСР у Празі для одержання радянського громадянства, а в березні 1924 отримав паспорт громадянина СРСР. У жовтні 1926 року переміг у конкурсі на заміщення посади професора Київського художнього інституту і отримав запрошення на роботу. В лютому 1927 року переїздить з Праги в Україну, починає викладати в Київському художньому інституті (з перервами до 1976 року). У 1930 році від'їжджає до Харкова, де жив до 1941 року. Брав участь в організації та відкритті Українського поліграфічного інституту в Харкові, викладав там, був звільнений у 1937 році як "ворог народу". У 1941 році разом із викладачами й студентами Харківського й Київського художніх інститутів евакуюється спочатку до Казахстану, а потім — Узбекистану. У 1944 році повернувся до Києва. У 1944 - 1949 роках - голова правління спілки художників України. З 1947 року — дійсний член Академії мистецтва СРСР. У 1964 році за ілюстрування 5 видань "Кобзаря" Василю Касіяну, першому серед художників, присуджено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Обирався Касіян також депутатом Верховної Ради УРСР 2, 6 — 9 скликань. Він був надзвичайно багатогранним митцем, прцював у таких графічних техніках, як дереворит (ксилографія), лінорит, офорт, літографія, суха голка, акварель. Його технічна майстерність стала основою для створення власного художнього стилю, а творчість ґрунтується на реалізмі. Його графічний штрих описують як особливо експресивний та динамічний, він майстерно передавав не лише форму, а й внутрішній стан людини. Касіян створив власну мистецьку школу, виховав багато відомих художників-графіків. Поєднання технічної досконалості, виразної графічної мови, соціальної правди, національної самобутності та глибокої інтелектуальної роботи над темою Шевченка робить творчість Касіяна унікальною. Він зумів створити мистецтво, яке водночас є частиною української культурної ідентичності і має універсальний художній резонанс.
Сам про себе Василь Ілліч писав: " Я — син великого українського роду, який сповідує християнську віру, береже споконвіку мову і пісню, народні звичаї і традиції, любить і захищає родимий край. Мама змалечку вклали в мої уста рідне слово як заповітний скарб предків і щиру молитву до Бога. Молитва "Отче наш", яку ще дитиною перейняв од мами і повторював щодня все життя, живе в моїй памяті. Шануй вітця твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго проживеш на землі. 

Мудрість цієї заповіді Божої світила мені дорогу в найтяжчі дні випробувань, які випали на мою долю. Татова праведність і мамина молитва рятували мене. Мати наша — Україна, батько наш — Тарас Шевченко. Святу цю істину я взяв до серця, коли сходила молода зоря мого життя. і, як заповідав Тарас, цілий свій вік молюся до України "неложними устами". Вірую у святість цих слів, як у Маму і Батька. Вірую в Людину, земний образ якої творив з любові отчого краю і світла, дарованого небом".

Шановні читачі! У нашій бібліотеці ви можете ознайомитися з унікальною книжкою — "Автопортрет" Василя Касіяна. Видання уперше так широко являє зібрану воєдино значну частину великої спадщини художника, повертає до нас світле ім'я великого українця.

Легенда українського хорового мистецтва Григорій Верьовка (До 130-річчя від дня народження)

25 грудня ми вшановуємо день народження видатного українського композитора, хормейстера, педагога та музично-громадського діяча — Григорія Гурієвича Верьовки. Його ім’я золотими літерами вписане в історію нашої культури, адже саме він став тією людиною, яка підняла українське хорове мистецтво на новий рівень та перетворила його на потужний духовний символ нації.
Григорій Верьовка народився 25 грудня 1895 року на Чернігівщині. З ранніх років він виявляв неабияку музичну обдарованість, що згодом привело його до Київської консерваторії. У його житті поєдналися талант, наполегливість і величезна любов до української пісні. Саме завдяки Верьовці український народний спів зазвучав на великих сценах світу, викликаючи захоплення слухачів різних континентів. У 1943 році Верьовка створив Державний український народний хор — нині Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки. Колектив прославився поєднанням унікальних народних традицій із високим професіоналізмом виконавців. У його репертуарі — стародавні обрядові наспіви, ліричні та козацькі пісні, духовні твори та сучасні композиції.

Постать Григорія Верьовки — це приклад людини, котра змогла зберегти й примножити наше національне надбання. Його творчість і досі є невичерпним джерелом натхнення для музикантів, диригентів, педагогів та всіх, хто цінує українську культуру.
Спадщина Григорія Верьовки продовжує жити в мелодіях, що об’єднують українців і лунають як голос нашої історії, душі та єдності.

До відзначення 130-річчя від дня народження Григорія Верьовки пропонуємо вам ознайомитися з нашою книжковою полицею.

Художня виставка "Різдвяна казка про крила"

Напередодні чарівного свята, Різдва Христового, ми представляємо вам художні роботи вихованців гуртка образотворчого мистецтва клубу «Райдуга», які створили дивовижну колекцію робіт, об’єднану темою різдвяних янголів. 

Кожен малюнок це маленька історія, сповнена віри та передчуття дива. Художня виставка дитячого малюнка «Різдвяна казка про крила» надасть вам можливість побачити світ щирими очима дітей. 

Приходьте до нас відчути атмосферу свята та його справжню магію!