Іван Дзюба — голос сумління нації (До 95-річчя від дня народження Івана Михайловича Дзюби)

«О, той Іван! У нього, без перебільшення, був закоханий увесь інтелігентський Київ. Коли цей вродливий, стрункий чоловік зі світлонаївними, аж мовби дитячими очима виходив на сцену – аудиторія завмирала. Іван був гладіатором і лицарем, а кожен його вихід на трибуну – поєдинком. Із глупством, косністю, підлістю, ошуканством. Ораторських прийомів не було. Ні громових розкатів голосу, ні ядучого сарказму – боронь Боже! Іван говорив спокійно і чемно. Дивлячись своїми наївними очима (і це був не прийом, Іван був справді великою дитиною, і як дитина не знав ні милосердя до «голих королів», ні страху перед ними). … Верхівка (і політична, і літературна) люто ненавиділа його. На нього не було засобів впливу. Не діяв ні батіг, ні пряник. Якщо ставлення до інших митців-дисидентів коливалося (залежно від поглядів) між повагою і несприйняттям, між симпатією і осторогою – то щодо Дзюби йшлося тільки і гранично про несамовиту любов і таку ж несамовиту ненависть». 

Ірина Жиленко

Іван Дзюба — визнаний інтелектуальний лідер молодої України 1960-х років. Головним експонатом нашої виставки є зірка самвидаву в Україні радянських часів — праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», присвячена аналізу радянської національної політики в Україні. А до неї був відомий виступ Івана Дзюби про таємні арешти молодої інтелігенції під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року: “У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді”. Дзюба почав виголошувати імена заарештованих. Директор кінотеатру відштовхнув письменника від мікрофона, намагаючись позбавити слова. У залі увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити виступаючих. Дзюбу підтримав В'ячеслав Чорновіл, який вигукнув: “Хто проти тиранії – встаньте!” Після цього виступу Івана Дзюбу та В'ячеслава Чорновола було звільнено з роботи. У книжці Івана Дзюби «Спрага» є світлина виступу автора на забороненому вечорі Лесі Українки з нагоди 50-ї річниці від дня її смерті. Також він оголошує промову на Шевченківському вечорі в парку ім. Пушкіна, проведення якого у Палаці культури заводу верстатів-автоматів скасували з огляду на те, що «Слишком много собралось тех, кто на украинском языке разговаривает, националистов».

29 вересня 1966 року, на двадцять п’яті роковини трагедії в Бабиному Яру, Іван Дзюба виголосив спонтанну промову, в якій зауважив: «Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів».

Вражають тодішні оцінки й висновки Івана Дзюби: «Найвищий обов’язок людини – належати людству. Але належати людству можна тільки через націю, через свій народ… Російське міщанство почуває себе не дружнім гостем і не добрим приятелем народів, серед яких живе, а господарем становища й вищим елементом».
У 1973 році Івана Дзюбу засудили до п’яти років ув’язнення і ще п’яти років заслання за свою відому працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», але, на щастя, був помилуваний. Характерно, що проблема русифікації України була незрозумілою й для кола російських дисидентів. Вадим Скуратівський пригадував, що коли з російським перекладом «Інтернаціоналізму чи русифікації?» ознайомився дисидент Андрій Сахаров, він лише кинув: «Первобытно-каменный век проблемы». Ситий голодного не розуміє — українські дисиденти вели власну боротьбу за свою мову та культуру проти колоніального тиску, яка, насправді, й досі ще не завершилась.

«Інтернаціоналізм чи русифікацію?» читали всі притомні люди. На жаль, у багатьох після цього виникали величезні проблеми у житті, як у киянки Віри Філякевич. Саме її прізвище кілька разів фігурує в різних статтях Валерія Марченка (українського дисидента, жертви радянського режиму). В неї більше року зберігалися твори самвидаву, зокрема «Інтернаціоналізм чи русифікація?», з яким вона ознайомила кількох своїх подруг. Але головне – вона мала необережність зустрітися з Валерієм Марченком і спілкуватися з ним українською, коли поруч з ним був куратор письменників — офіцер КДБ Юркевич, для кого самий факт мовлення українською — сигнал до пильности. А далі були обшуки у Віри, а Валерій Марченко за розповсюдження «антирадянського документа» Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та написання трьох есеїв «За параваном ідейності», «Київський діалог» і «Страшний якийсь тягар» (про національну політику комуністичної партії в Україні) у грудні 1973 р. був вперше засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання.

У кінці 1980-х Іван Дзюба стає одним із співзасновників Народного руху України.
В листопаді 1992 року, обійнявши посаду міністра культури України й взявши на себе у надскладних 90-х неймовірний тягар відповідальності за катастрофічно недофінансовану й нереформовану галузь, він вважав принциповим їздити на роботу громадським транспортом — службове авто видавалося йому недозволеною розкішшю у бідній країні.

В 1999-2005 роках він очолював Комітет з Національної премії України ім. Тараса Шевченка. 

У свої останні роки життя Іван Дзюба займався наукою і літературою. 2005 року побачила світ його унікальна книга-біографія «Тарас Шевченко», а через три роки — у 2008-му — видана його фундаментальна праця «Тарас Шевченко. Життя і творчість».

У 2014 році великий українець Іван Дзюба чітко зазначив актуальність давньої Шевченкової застороги: «Мідний вершник таки стоїть і ще простягує свою загребущу руку в майбутнє багатьох народів…».
Родзинкою нашої виставки є шедевр нашого часу – «Гармонія крізь тугу дисонансів…» Івана Дзюби, Ліни Костенко й Оксани Пахльовської (Київ, Либідь, 2016).
Рекомендуємо вибагливому читачеві численні літературні портрети від Івана Дзюби різних років – від «Більший за самого себе» (про Василя Симоненка) до «Чорного романтика Сергія Жадана», від «Я народжусь, коли помру» (про надзвичайно популярного у шістдесяті Миколу Холодного, на якого після арешту в 1972 році влада накинула образ розкаяного грішника) до «Засвітився сам від себе» (про такого ж абсолютно нонконформістського поета Володимира Свідзинського, про якого можна прочитати наш допис тут).
Насолоджуємося разом чудовими текстами від генія та захисника українського слова Івана Михайловича Дзюби.