«Жебрак, мандрівник, лицар і поет» (До 135-річчя від дня народження Юрія Клена)

«І для Ю. Клена йде нова доба – «в грозі, у блиску, в громі»... Не для покірних є його наука, він знає інший світ: тих, що «шаленства прапор» розгорнули; що вабить їх «далекий поклик зваби і жаги»; що їх богами є «грізні серафими». Спалити крила й згинути в вогні – коротко, але жити». 

Дмитро Донцов   

«Край твій вимер. 

Вітер гасає по жертвах. 

Тільки святий Володимир 

Високо понад Дніпром 

Благословляє мертвих 

Погаслим хрестом».

Ці рядки з поеми «Мандрівка до сонця» належать великому українському поетові ХХ століття і етнічному німцю, який при народженні дістав ім’я Освальд Екарт Бурґгардт. Один з київських неокласиків, якому судилось вирватися з окупованої більшовиками України на Захід і під псевдонімом Юрій Клен розбудовувати державу українського слова на нечужій чужині. Його поезія — це не інтимні зітхання і сльози, а висока інтелектуальна лірика, філософічність, строгі класичні форми (сонети, терцини) та повага до світової культури.

Майбутній поет народився 4 жовтня 1891 року в селі Сербинівці Подільської губернії Російської імперії (нині — на Вінниччині) в родині купця Фрідріха Адама Бурґгардта, чий батько переселився на українські землі з Пруссії, та балтійської німкені Сідонії Амалії Бурґгардт, до шлюбу Тіль. Мав двох старших сестер — Вікторію і Жозефіну, яка через багато років напише німецькою мовою книгу про його життя і творчість.
Зростав Клен у чотиримовному середовищі: вдома розмовляли німецькою, місцева польська шляхта спілкувалась польською, селяни говорили українською, а в школі та державних установах панувала російська. Його шкільні товариші-євреї говорили здебільшого своєю мовою, не дивно, що він навчився і їхньої мови. Закінчивши початкову школу, навчався у гімназії в Немирові, потім у Першій київській гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. А далі вступив на історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира (романо-германський відділ).
З початком Першої світової війни Бурґгардта, який мав німецький паспорт, депортували до Архангельської губернії, в село Мар’їна Гора. Вертаючись із заслання, Бурґгардт частину дороги проїхав на даху вагона, де в нього вкрали пакунки із зібраним на Півночі фольклорним матеріалом та його власними поезіями. Восени 1920 року, завершивши навчання в університеті і вступивши до аспірантури при УАН, він їде до відносно заможної (ще не розкуркуленої) Баришівки на Київщині на запрошення директора Миколи Сімашкевича викладати в Соціально-економічному технікумі. Сімашкевичу вдалося залучити до технікуму й Миколу Зерова, який викладав українську літературу та історію, а для охочих ще й латину, якій теж не було місця в більшовицькій системі освіти. Зерова з Бурґгардтом зблизили спільні поетичні уподобання. Іноді приїздив Павло Филипович, про якого наша бібліотека інформувала всіх охочих на початку минулого місяця. І так у Баришівці, яку Зеров охрестив Болотяною Лукрозою (від лат. lucrum — бариш), започаткувалася дружба поетів, яких назвуть київськими неокласиками.

У «Спогадах про неоклясиків» Юрій Клен засвідчить: «Лукроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва».
У червні 1921 року на Баришівку наскочила пирятинська міліція і заарештувала майже всю інтелігенцію. Зерова не арештували, бо не застали вдома. А Бурґгардта разом з іншими заарештованими етапували до Полтави, де кинули до в’язниці. Майже всі його співкамерники були розстріляні. Звільнили його завдяки клопотанням Володимира Короленка.
Восени 1922-го Бурґгардт (як і Зеров) повертається до Києва. Викладає німецьку мову та інші дисципліни у різних навчальних закладах, зокрема в КІНО (колишньому університеті), співпрацює з ВУАН. Багато і дуже класно перекладає українською — Райнера Марії Рільке, Поля Верлена, Кнута Гамсуна, Мері Шеллі, Джорджа Байрона та інших. 

1-й ряд зліва направо:
Освальд Бурґгардт, Павло Филипович,
Борис Якубський, Максим Рильський.
2-й ряд зліва направо:
Віктор Петров і Микола Зеров.
1920-ті рр.

1931 року Бурґгардт вживає заходів, щоб виїхати з СРСР на підставі того, що має німецьке громадянство. У грудні 1933 року, під псевдонімом «Юрій Клен», з’являється перша публікація його віршів у львівському «Літературно-науковому вістнику», що його редагував славетний Дмитро Донцов. Клен став живим мостом між неокласиками і поетами празької школи (Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Леонідом Мосендзом та іншими), які друкувалися на сторінках «Вістника», що поєднав літературні сили «материкової» України та еміграції, ставши на Заході голосом українського відродження, яке вже ставало розстріляним. У 1934-му Дмитро Чижевський порекомендував його професору Карлу Гайнріху Маєру, який шукав викладача славістики у Мюнстерському університеті. Так Клен опинився в Мюнстері і став викладачем, а після від’їзду Маєра — професором російської та української мов. 

Там він створив поему «Прокляті роки» — свідчення про жахи більшовицької окупації України. Цій поемі буде присвячена наша окрема історично-бібліографічна довідка, адже «Прокляті роки» — це не просто поетична реакція на драматичні події ХХ століття, а ґрунтовний духовно-інтелектуальний твір для всіх тих, хто не втратив здатність мислити. Це була перша книжка оригінальних українських віршів Бурггардта-Клена. Поетові минуло тоді сорок п’ять років. 

1943 року в Празі вийшла збірка його лірики «Каравели». 1939 року Клена мобілізують до війська. Спершу він викладав на курсах військових перекладачів, а 1941 року його спрямовують як перекладача у штаб тилової частини 17-ї армії — так він опиняється в Україні. 

Штаб, у якому він служив, дислокувався в Ладижині, далі в Кіровограді, Кременчуці, Полтаві (там поет відвідав тюрму, де колись відбував ув’язнення).  В січні 1942 року він потрапив до шпиталю, бо застудився і захворів на плеврит, коли під час відступу його автівка застрягла в заметах біля Лозової. Після лікування був звільнений від військової служби.
З січня 1943 року Юрій Клен працює у Празі: викладає в Карловому та Українському вільному університетах, а у квітні 1945-го виїжджає з родиною в Австрію, до Тіролю.
Навесні 1946 року оселяється в селі Льойташ, де жив поет Леонід Мосендз: удвох вони писали дотепні поетичні пародії від імени вигаданого Порфирія Горотака, що буцімто народився на Зеленому Клині й по війні тинявся світами разом з іншими українськими вигнанцями. 

У Тіролі була написана більша частина Кленової епопеї «Попіл імперій» (так і не завершеної), де автор дав масштабну картину новітнього варварства, яке лютувало в Європі, зокрема в Україні, у роки від Першої до Другої світових воєн, провів читача колами червоного пекла, де карались українці, і віддав данину пам’яти своїм знищеним у тому пеклі друзям-неокласикам. Це дало підстави Ігорю Качуровському назвати Клена поетом дружби.

Пам’ятником дружбі стануть і антологія Dichtung der Verdammten («Поезія приречених») — вибрані твори поетів п’ятірного грона, зокрема й самого Клена, в його перекладах німецькою (не видана за його життя), і його «Спогади про неоклясиків».
В Інсбруці Юрій Клен читав лекції в університеті як позаштатний професор славістики. Щоб якось трошки заробити, Юрій Клен тричі нелегально переходив австрійсько-німецький кордон (який по війні був закритий). Читав таборянам Ді-Пі лекції (Ді-Пі лекції — це навчальні курси та лекції, які організовувалися українськими вченими та викладачами в таборах для переміщених осіб (Displaced Persons / DP) у Західній Німеччині, Австрії та Італії після Другої світової війни (приблизно з 1945 до початку 1950-х років), власні новели та нариси, поезії, уривки з «Попелу імперій».

З третьої мандрівки до Німеччини він уже не повернувся. Останній публічний виступ Клена відбувся 24 жовтня в Авґсбурзі, у таборі Ді-Пі «Сомме-Казерне». Клен читав свої твори в холодному підвальному приміщенні, бо зала для імпрез була зайнята. Уночі Клену стало зле, на ранок він уже не міг устати з ліжка, а за п’ять днів — 30 жовтня 1947 року — його серце перестало битися. «Жебрак, мандрівник, лицар і поет» завершив земну мандрівку на батьківщині своїх предків, пов’язавши власною творчістю два береги української літератури — східний, понівечений червоною машиною репресій, і західний, що поставав на руїнах повоєнної Європи… 

Клен був похований на українській частині авґсбурзького цвинтаря Вестфрідгоф, неподалік від могили Ольги Косач-Кривинюк, молодшої Лесиної сестри, «лілеї золоторожевої», яка померла в Авґсбурзі на два роки раніше. 

І, наостанок, дуже цікаве посилання на думки Юрія Клена щодо морального занепаду цивілізації та шляхів його подолання з книги Ігоря Качуровського «Променисті сильвети» (Київ, «КМА», 2008, стор. 283-284): «Одночасно із фікційною прозою Юрій Клен звернувся до жанру філософського есею: у зальцбурзькій щоденній газетці «Останні новини» друкувалися його «Думки на дозвіллі», де, за надто скромною назвою, крилися глибокі думки: «Певно, на світі було б менше злочинів, якби люди більше слухали Бетговена, частіше ходили до картинної ґалерії та читали Верлена, Шеллі й Рільке або Стефана Георґе, поетів круга понадземного. В своєму накопиченні злочинів на злочин, масових убивств, садистичному смакуванні мук, у нагромаджуванні шахрайства на шахрайство, облудних обітниць, у нехтуванні гідністю духа, топтанні святощів, нищенні здобутків культури, в тому макабричному танку, в який утягається все, тільки чудом може спастись людство, тільки чином, який прорубає вікно в Потойбічне, у безмежну перспективу позареального, звідки має ринути проміння безсмертних вартостей, що відродять наші душі». 

На жаль, у часи незалежності Україна так і не спромоглася на повноцінне видання творів Юрія Клена, «яскравої заграви блискучого дня нашої літератури» (за словами Дмитра Донцова), чудового, чи не найкращого нашого поета-філософа, сковородинця, співця Києва і України, вічних цінностей світу, який відверто писав про занепад цивилізації через торжество безликого, жорстокого натовпу («людські стада»), який породив двох кривавих монстрів ХХ століття — сталінізм (ГУЛАГ) та нацизм. Юрій Клен чітко попереджав всіх нас про майбутню глобальну катастрофу. І тільки у 2022 році ми частково зрозуміли, наскільки сучасні ці думки. 

Отже, читаємо разом інтелектуального Юрія Клена, робимо висновки, розумнішаємо.