У бібліотеці ім. Петра Панча відбулась інформаційно-просвітницька година «У полум'ї був спервовіку, і в полум'я знову вернуся», присвячена 140-річчю від дня народження поета, перекладача Володимира Юхимовича Свідзінського, творчість і доля якого оповиті легендами.
Дослідниця творчості спаленого живцем поета Елеонора Соловей пише, що він починав як співець Поділля. Дебютував 1912 р. у журналі «Українська хата». 1922 р. у Кам’янецькій філії ДВУ вийшла перша збірка «Ліричні поезії»; 1927 р. в Харкові — збірка «Вересень». Критичні відгуки про ці дві книжки були вкрай ворожі (у творах відсутні громадянські мотиви). Поет переходить у «внутрішню опозицію». «В цій позиції - єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником...», - писав пізніше про Свідзінського Василь Стус. Передчуваючи свою долю, Свідзінський писав: «В полум’ї був спервовіку, і в полум’я знову вернуся…». Всі сучасники стверджували, що Володимир Свідзінський був людиною толерантною, м’якою та лагідною в побуті. Проте він виявляв надзвичайну твердість, упертість і непоступливість, розкриваючи такі теми як національна ідентичність, патріотизм і віра. Коли брат Вадим умовляв його покинути писати вірші, а надто українською мовою, він відповів тихо, але твердо: «Не можу. Мушу». Коли його знайомі сестри Пилипинські, потерпаючи за долю Свідзінського, спробували порадити йому «писати на сучасні теми», він ніяково пояснив, що «вірші у нього народжуються самі собою». Саме так, сама собою у 1939 році народилася поезія «Блукаю вдень то в луках, то в гаю…», яку надзвичайно високо цінив Василь Стус:.…ніч владною рукою
Мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки,
Там холодом північної роси
Торкаються мене невидні руки
І з темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси.
В останні роки життя поет працював над двома підсумковими поетичними збірками: одна під назвою «Медобір», друга в авторизованому машинописі не має назви (умовно прийнято для неї назву одного з рукописів — «Поезії»). Його остання прижиттєва збірка «Поезії» вийшла 1940 у Києві у видавництві «Радянський письменник» (друкувалася у Львові). Поет свідомо прагнув уберегти свій недрукований творчий доробок, переписуючи його в загальні зошити (вони згадуються у спогадах: Юрій Смолич. Розповіді про неспокій немає кінця. Київ, «Радянський письменник»,1972).
Один такий машинопис Олекса Веретенченко вивіз на еміграцію. До зусиль Веретенченка зберегти пам’ять про поета і його творчість на еміграції долучилися Богдан Кравців, Яр Славутич. Зараз ми маємо можливість отримувати насолоду від знайомства з поезіями одногоз найяскравіших і найтрагічніших геніїв ХХ століття. Цінуємо це!
